Аж раптом красуня зникла, наче розтанула в повітрі, а куди поділася – Дриніан, як головою не крутив, а так і не вгледів. З тим вони й повернулися додому. Одна лише думка не давала спокою лорду Дриніану: та леді в зеленому є зло.
Увесь той день Дриніан вагався, чи не розповісти про дивну зустріч королю, та набути сумнівної слави пліткаря та казкаря лордові не личило, тому всі свої підозри він і залишив при собі. А незабаром дуже пошкодував про те. Бо наступного дня Риліан як скочив на коня та поїхав на північ, так додому вже більше й не повернувся. Його шукали скрізь по всій країні, шукали і в суміжних землях, та жодного сліду його не знайшли: ані коня, ані капелюха, ані клаптика від вбрання – нічого.
Тоді Дриніан з великою печаллю на серці постав перед очі Каспіана й мовив:
– О мій королю, краще вбийте мене, як останнього зрадника, бо мовчанням своїм скоїв я саме зраду й сина вашого тим погубив…
…І розповів йому все те, що до того тримав на серці.
І схопив тоді Каспіан у гніві свою бойову сокиру та замахнувся на Дриніана, а той мов прикипів до місця і лише голову понурив. Та, вже піднявши над головою сокиру, король відкинув її геть і мовив: "Втратив я дружину мою любу, втратив і сина, так невже втрачу я ще й вірного друга мого?" – і з тими словами обійняв він старого друга та й гірко заридав. Ось так непорушною і зосталася давня їхня дружба. От вам історія про королевича Риліана.
Тільки тепер Джил, що терпляче вислухала її від початку до кінця, не втрималася й зауважила:
– Можу закластися, що та зміюка і жінка в зеленому – одна й та ж особа!
– Угу, угу, угу, – одностайно залопотіли крилами сови. – Хто-хто-хто б заперечував!
– А ще ми гад-гадаємо, – додав Сизокрил, – що принц, може, не живий не мертвий, та радше живий, бо ніяких кісток…
– Ми більш ніж гадаємо, ми достеменно знаємо, – не дослухавши про кістки, озвався Бяклі. – Так сказав Аслан.
– Ще невідомо, що гірше, – розсудив найстаріший пугач. – Якщо він потрібен їй живим, а, судячи з усього, так воно і є, то зло вона замислила велике, як би не проти всієї Нарнії. Ще на початку часів прийшла до цих місць могутня Біла Чаклунка. А прийшла вона до нас із півночі та принесла з собою сніги та льоди, прирікаючи нас на нескінченну зиму. Ох-ох-ох, от ми й гадаємо, а чи не з того ж чаклунського роду й ця невідома особа.
– Пхе! І не з такими зміюками стикалися! – зневажливо знизав плечима Бяклі. – Та спершу ми повинні знайти королевича. Чим ви можете нам зарадити?
– А чи є у вас хоч якась зачіпка як і де шукати? – спитав Сизокрил.
– Так! Десь далеко на півночі ми повинні віднайти руїни велетенського міста.
Що тут почалося: що пугачі, що сови замахали крилами, пір'я настовбурчили, очі повитріщали і, переступаючи з лапки на лапку, всі разом навперебій заходилися відпугукуватися від подорожі.
– Ух, вам краще подорожувати вдень, а нам уночі, а це ох-ох-ох як не зручно, – казали одні.
– Мені вже й серед цих руїн старої вежі – і те занадто світло, угу! – додавали інші.
– А це тому, що асамблея затяглася до самого ранку, – наполягали треті.
Словом, здійнявся такий галас, що за якусь мить чемний совиний парламент перетворився на звичайнісінький пташиний базар – і все через одну-єдину згадку про руїни велетенського міста. Здавалося, всі ладні були летіти куди-завгодно, хоч на край світу, аби подалі від того місця. Нарешті Сизокрил примудрився перепугукати усіх:
– Слух-ух-ухайте! Тихо! Їм не одразу до руїн! Їм ще треба перетнути дику Вересилію, країну йотунів[1]. А що як попрохати когось із простокваків? Хай ті й допоможуть!
– Попрохай! – одностайно вирішили всі.
– Тоді в дорогу! – виголосив Сизокрил. – Я понесу одного, хто зі мною? Ми повинні бути там до світання.
– Гаразд, я полечу! – мовив хтось із пугачів. – Але тільки до простоквакового болота…
– Ух! Сідай та полетіли! – звернувся Сизокрил до Джил.
– Гадаю, вона спить, – відповів за неї Бяклі.
Розділ 5
Зустріч із простокваком
Джил спала. Ще від початку совиної асамблеї на неї позіхи напали, і як вона не намагалася здолати дрімоту, а все ж дрімота здолала її. Можна тільки уявити її невдоволення, коли час од часу вона підхоплювалася від пташиного пугукання та зі здивуванням виявляла, що вона сидить на голих запилюжених дошках у напівзруйнованій темній чи то дзвіниці, чи то облоговій вежі, де з усіх закутків у пітьмі блимають очима сови. Та ще менше радості вона відчула, коли з'ясувалося, що треба ще кудись поспішати, та, як не дивно, не до ліжка, а бозна-куди, та ще й верхи, до того ж на… сові.
– Нумо, Поул, прокидайся, – крізь дрімоту долинув до неї голос Бяклі. – На нас чатують неабиякі пригоди!
– Годі вже з мене пригод! – також крізь сон відмахнулася була Джил.
Та вже за мить дозволила себе вмовити хоча б пересісти Сизокрилові на спину, і той здійнявся у повітря. Ніч та пронизливий вітер остаточно, хоча й ненадовго, її пробудили. Місяць уже зник, а зірок тієї ночі не було. Лише далеко позаду, озирнувшись, вона помітила маленький вогник, що мерехтів високо над землею, – певно, то світилося віконце в одній із веж Кейр-Паравеля. Їй одразу ж закортіло туди, де в затишних покоях уже розіслано ліжко та відблиски полум'я у каміні привітно грають на стінах.
Мимоволі вона сховала руки під плащем та запнулася в нього якнайщільніше. Десь неподалік у темряві лунали голоси: то Бяклі на льоту встигав перемовлятися зі своїм пугачем. "Ти ж бач, – позаздрила Джил, – ще й на розмови сил вистачає". Вона й не здогадувалася, у чому власне річ, а річ була в тому, що в Нарнії Юстас був уже не вперше: тут він загартувався у складних випробуваннях і навіть став справжнім морським вовком, коли ходив морями з тоді ще юним королем Каспіаном аж до східного краю світу. І от тепер нарнійський вітер надихав його на нові звитяги, повертаючи йому колишню силу.
Дорогою Джил довелося пильнувати, аби, чого доброго, знов не закуняти та й не гулькнути вниз із висоти пташиного льоту. Коли все нарешті скінчилося та пугачі здійснили посадку, усе тіло в неї затерпло, ноги не слухалися, а руки воліли не відчіплятися від пугачевої шиї. Таким чином вона якось сповзла на землю. Місцевість тут була вкрай непривітна: жодного деревця навкруги, лише вогкий вітер проймає.
– Агов, агов! – погукав Сизокрил. – Прокидайся, Трясогузе! Ти де?! Ми до тебе у справах за дорученням Лева, агов!
Аговкати довелося довго, але недарма. Десь удалині вогник замигтів і вирушив у їхній бік. А потім почувся й голос:
– Яким вітром? Що за вісті ви принесли на хвості? Чи якась біда стряслася? Чи не вмер, часом, король? Вороги якісь напали? Повінь сталася? Дракон кровожерливий прийшов?
Вогник наблизився. Тепер уже стало видко, що то неабиякий за розміром ліхтар, а от розгледіти того, хто ніс його, проти світла – зась. Світло вихоплювало то ноги, то руки, від чого й скидалося, що той і сам складався тільки з рук та ніг. Пугачі навперебій почали викладати йому новини, та слухати їх розповідь у Джил не було сил – від утоми вона вже окунів ловила. Вона стрепенулася лише тоді, коли пугачі вже прощалися з нею, та одразу ж знову закуняла. Тому подальші події, як вона не силувалася, на свіжу голову пригадати не спромоглася. Усе, що вона пам'ятала, і те було наче в тумані: ось вони з Бяклі човгикають якимось болотом, ось – протискуються у низький темний отвір, і – нарешті! – падають горілиць на щось таке м'яке та тепле, наостанок почувши із темряви голос:
– От ми й прийшли, як то кажуть, хоч і тісно, зате тепло! Хоча, насправді, зовсім і не тепло, зате вже як тісно – то вже тісно. А на додачу – мокро, це як пити дати. Кажу вам для вашого ж спокою – хоч злива, хоч потоп, а хоч увесь вігвам на голову впаде, траплялося й таке, та що вам до того – однаково очей не стулите… На тому – на добраніч, почувайтеся як вдома.
Почути останні напуття Джил не вдалося – вона спала без задніх ніг.
Наступного ранку, а навіть не ранку, а радше дня, дітлахи з'ясували, що лежать на таких собі трав'яних "ліжках" у темному місці, де єдиним джерелом світла був трикутний отвір угорі; тут було затишно й тепло.
– Овва! – здивувалася Джил. – Що це? Де ми?
– Це простокваків вігвам, а ми в ньому.
– Просто "ква" і… що?
– Просто простоквака так звати – простоквак. От тільки не питай мене, хто це такий, бо я й сам не знаю, а в темряві, бач, не розгледів. Оце очі продеру – і гайда шукати хазяїна.
– Якось воно не по-людськи – спати у верхньому одязі, – вже сидячи, зауважила Джил.
– А як на мене, то навіть дуже зручно – вдягатися не треба, – не згодився Юстас.
– А вмиватися також? – в'їдливо поцікавилися Джил.
Та Юстас уже підвівся, позіхнув, зробив потягушки та вислизнув із вігвама. Джил посунула слідом.
Те, що вони побачили, дуже відрізнялося від усього баченого в Нарнії раніше. Скільки сягає око, перед ними простягалася безкрая низина з численними острівцями серед боліт та протоками між ними. Острівці поросли жорсткою травою, а береги – очеретом та осокою. Деінде осока розрослася, захоплюючи ділянки аж до акра площиною. Серед очерету гніздилися різні птахи: качки й бугаї, бекаси й чаплі. Раз у раз пташині зграї здіймалися над кущами й так само раптом зникали з очей. По острівцях, то тут то там, були розкидані поодинокі вігвами, на кшталт того, у якому провели ніч дітлахи. Та от що одразу кидалося в очі: усі вони стояли осторонь один від одного – на відміну від багатьох інших мешканців Нарнії, понад усе простокваки цінують приватність.
Удалині, майже на обрії, майоріла тоненька темна смужечка лісу, інших дерев, як головою не крути, навкруги не було. На сході простяглося пасмо розлогих піщаних пагорбів, і, судячи з безпомилкового присмаку солі, що відчувався у свіжому подиху вітру, десь там, за тими пагорбами, мало бути море. Далеко на північ низина межувала з розлогим узгір'ям; сиві пагорби були значно більшими за ті, що на узбережжі, а поміж ними височіли і справжні скелі. А от усе інше навкруги було болото болотом, місцем, що в дощову погоду надвечір мало справляти доволі гнітюче враження. Але ясного сонячного ранку, коли дме свіжий вітерець, а повітря сповнюють пташині крики на всі голоси, краєвид розгортався зовсім інший. Тоді в цій убогій відлюдності з'являлася якась своя, незаймана краса, від якої стискало серце.