Та мені не дозволили. Сказали, що на кульки нема грошей. Відтоді минуло сорок років, і весь цей час оця кулька чекала на мене. Просто дивовижно!
І він побіг уперед і ввігнався в арку, бо не зводив очей з кульки. І враз діти побачили, як він з підскоком відірвався від землі і поплив у повітрі.
— Дивіться! Подивіться! — гукнув Майкл, бо Літній Добродій нестримно здіймався догори, все вище й вище.
Але тієї ж миті Майклова кулька сіпнулася, нитка натяглася і він відчув, як його ноги відірвались від землі.
— Ого-го! Оце так! І моя, і моя!
— Кулька кульці не рівня, мій голубоньку! — сказала Бабуся і раптом знову зайшлася своїм глухуватим старечим сміхом — вона побачила, як Близнята, вхопившись удвох за ниточку однієї кульки, підскочили й знялися в повітря.
— 1 я лечу, і я! — заверещала Джейн, несподівано відірвавшись від землі.
— Додому, будь ласка, — промовила Мері Поппінс.
Червона куля вмить шугнула догори й понесла за собою Мері Поппінс. Вона то спускалася нижче, то знов поривалася у височінь з Аннабел і купою пакунків на руках. Червона куля стрілою пролетіла в браму й знялася над Парковою доріжкою, але навіть капелюшок Мері Поппінс не збився набік, волосся анітрохи не розкошлалося і ноги так само впевнено черкалися повітря, як вони звикли торкатися землі. Джейн з Майклом і Близнята, підскакуючи й гойдаючись у повітрі разом із своїми кульками, летіли слідом за нею.
— Ох, ох, ох! — гукала Джейн, вихором пролітаю-чи понад плакучою вербою. — Як мені чудово!
— Я наче сам увесь із повітря! — гукав Майкл, стукнувшись ногами об Паркову лаву і знов здійнявшись угору. — Отак треба завжди повертатися додому!
— О-о-о! І-і-і! — верещали Близнята, вертячись на всі боки, гойдаючись і підскакуючи.
— Ану швидше, будь ласка, не лінуйтеся, — сказала Мері Поппінс, суворо глянувши на дітей через плече, так ніби усі вони спокійнісінько йшли по землі, а не летіли в повітрі на надувних кульках.
Ось вони минули Паркову сторожку й полетіли над Липовою алеєю. Літній Добродій підскакував на своїй кульці попереду.
Майкл швидко обернувся і глянув назад.
— Дивися, Джейн, дивись! — закричав він. — Усі з кульками!
Джейн оглянулася. Віддалік літав цілий гурт людей з кульками в руках.
— І Морозивник з кулькою! — гукнула Джейн, задивившись туди і мало не налетівши на статую.
— Еге, і Сажотрус! О! А он, дивись! То ж міс Жайворон!
Над моріжком гойдалася знайома постать у капелюшку й рукавичках, тримаючись за нитку кульки з написом: ЛЮСІНДА ЕМІЛІ ЖАЙВОРОН.
Задоволено всміхаючись, вона з гідністю поколивалась до Вербової алеї і зникла за Парковим фонтаном.
О цій порі в Парку вже було повно людей, і кожний, узявши до рук надувну кульку з власним ім'ям, здіймався в повітря.
— Агов, попереду! Слухай мою команду! Ну, разом! Якір підняти! Дорогу Адміралові! Де мій портвейн? Ну, гуртом, налягли! — залунав могутній, загартований у морі голос, і вгорі заколивався Адмірал поруч із місіс Бум. Обоє трималися за нитку, прив'язану до великої білої кулі, на якій синіми літерами були написані їхні імена. — Фок і бізань! Молюски і креветки! Роздайсь, море! — гримів Адмірал, спритно минаючи великого дуба.
У повітрі над Парком було вже аж тісно від людей із кульками. Майже все небо цвіло веселками з барвистих кульок. Джейн з Майклом пильно стежили за Мері Поппінс, яка гордовито пропливала своєю дорогою, і якомога поспішали слідом, а за ними підскакували в повітрі Джон із Барбарою.
— Ой лишенько! Ой лишенько! Моя кулька не злітає! Мабуть, я негаразд вибрала! — почувся раптом чийсь голос просто під ліктем у Джейн.
Унизу на доріжці стояла старомодно вбрана жінка в капелюшку з пером і боа на шиї. Біля її ніг лежала фіолетова кулька з написом: ПРЕМ'ЄР-МІНІСТР.
— Що мені робити? — бідкалася вона. — Бабуся біля арки сказала мені: "Вибирай гарненько, не квапся, голубонько!" Я так і зробила. А вибрала не ту кульку! Хіба ж я Прем'єр-Міністр?
— Даруйте, але це саме я! — озвався поряд чийсь голос, і до неї підступив високий, вишукано вбраний джентльмен із парасолькою.
Жінка обернулася.
— О, то це ваша? А може, тоді у вас моя?
Прем'єр-міністр, що теж ніяк не міг злетіти, показав їй кульку, на якій був напис: ЛЕДІ МЮРІЕЛ БРАЙТОН-ДЖОНС.
— Звичайно, це моя! Ми з вами помилилися! — скрикнула вона і простягла Прем'єр-Міністрові його кульку, а в нього взяла свою.
Обоє вмить знялися вгору й полетіли поміж верховіттям дерев, розмовляючи удвох.
— Ви одружені? — почули Джейн і Майкл, як леді Мюріел спитала Прем'єр-Міністра.
А він відповів:
— Ні. Мені все не трапляється дама середнього віку... знаєте, не молодесенька і не стара, і весела на вдачу, бо я собі дуже вже поважний.
— А може, я буду вам до пари? — промовила леді Мюріел Брайтон-Джонс. — Я дуже люблю сміятись!
— Авжеж. Здається мені, що й до пари, й до вподоби, — відповів Прем'єр-Міністр. І, побравшись за руки, обоє пірнули у веселу юрму людей з кульками.
Тепер над Парком кишіло людьми. Джейн з Майклом раз у раз стукалися об когось, — стільки надувних кульок розкупили цього дня у Бабусі під аркою. Ось пролетів високий чоловік з довгими вусами, у синьому мундирі і шоломі. На кульці в його руках був напис: ІНСПЕКТОР ПОЛІЦІЇ. За ним виринув інший, тримаючи в руці кульку з написом: ЛОРД-МЕР, — опасистий, кругленький, у трикутному капелюсі, широкому червоному плащі, з великим мідним ланцюжком на грудях.
— Швидше, будь ласка! Не товптеся! Дотримуйте правил! Сміття кидайте тільки в урни! — порядкував парковий Доглядач, проштовхуючись крізь натовп на невеличкій, вишневого кольору кульці з написом:
Ф. сміт.
— Помахом руки він вказав дорогу двом собакам — бульдогові, що тримав у зубах кульку з написом: КЮ, і фокстер'єрові, чиє ім'я, як свідчила кулька, було АЛЬБЕРТІНА.
— Не займайте моїх собак! Бо запишу ваш номер і поскаржуся! — гукнула дама, на чиїй кульці стояло: ГЕРЦОГИНЯ МАЙФІЛДСЬКА.
Але Доглядач не зважав. Він вигукував:
— Собак узяти на повідки! Не товптеся! Курити над Парком заборонено! Дотримуйте правил!
— А де Мері Поппінс? — схаменувся Майкл і майнув ближче до Джейн.
— Он! Попереду! — відповіла вона, вказуючи на гордовиту ошатну постать під найбільшою на весь Парк кулькою.
Діти заквапилися за нею.
— Кулька кульці не рівня, мої пискляточка! — гукнув позаду хрипкуватий голос.
І вони, обернувшись, побачили Бабусю. Дечко в її руках було порожнісіньке, і біля неї навіть близько діти не вгляділи жодної кульки, — а все ж таки вона летіла в повітрі, мов її несли аж сто невидимих надувних куль.
— Усі розпродала! — тоненько гукнула вона, наздогнавши їх. — Бо кожен знайде свою кульку, — аби вмів шукати! Усі добре вибирали, не квапились! І я попродала геть-чисто все! А кулька ж кульці не рівня!
Вона пролетіла біля них, тільки монети забряжчали у неї в кишені. І Джейн з Майклом дивилися, як її малесенька сухенька постать замигтіла поміж рухливими кульками, випередила Прем'єр-Міністра і Лорд-Мера, перегнала Мері Поппінс з Аннабел, усе меншаючи й меншаючи, аж поки зовсім зникла удалині.
— Кулька кульці не рівня! — востаннє долинуло до них далекою, ледь чутною луною.
— Ворушіться, будь ласка! — сказала Мері Поппінс.
Вони, всі четверо, скупчились довкола неї. Аннабел, заколисана гойданням кулі Мері Поппінс, щільніше пригорнулася до неї і заснула.
Хвіртка Будинку Номер Сімнадцять була відчинена, надвірні двері стояли навстіж. Мері Поппінс, злегенька підскакуючи і погойдуючись, гордовито пролетіла аж на сходи, що вели в Дитячу. Четверо дітей з підскоком улетіли слідом. Аж перед дверима Дитячої чотири пари ніг гучно загупотіли об підлогу. Мері Поппінс опустилася плавно і зовсім нечутно.
— Ох, який же був чудовий день! — сказала Джейн і кинулася обіймати Мері Поппінс.
— Зате ти зараз далеко не чудова. Зачешись, будь ласка. Не люблю опудал, — загадала Мері Поппінс.
— Я й сам зараз неначе та кулька! — весело похвалився Майкл. — Увесь такий тонесенький-легесень-кий! Як фея!
— Не заздрю феї, хоч трохи схожій на тебе! — промовила Мері Поппінс. — Піди помий руки. Сажотрус!
Коли діти повернулись, чисті й чепурні, чотири надувні кульки спочивали під стелею, міцно прив'язані до цвяшка за картиною, що висіла вгорі над каміном.
Майкл не міг надивитися на них: на свою власну — жовту, на синю кульку Джейн, на рожеву —Близнят і на червону кулю Мері Поппінс. Тепер вони були такі непорушні. Ані похитнулися. Легесенькі і яскраві, вони спокійно висіли під стелею.
— Цікаво! — стиха, ніби сам до себе, обізвався Майкл.
— Що тобі цікаво? — запитала Мері Поппінс, розкладаючи пакунки.
— Цікаво, чи було б таке без вас? Мері Поппінс пирхнула.
— А от мені цікаво, чи ти коли будеш не такий дуже цікавий?
Цим і довелося Майклові задовольнитись.
СЕРЕДА — НЕЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ
Цок-цок! Цок-цок!
Маятник годинника на стіні в Дитячій гойдався туди-сюди, неначе то стара бабуся хитала головою. Цок-цок! Цок-цок!
Потім цокання примовкло, годинник задзижчав і захрипів, спочатку тихо, а далі голосніше, мовби в нього десь боліло, і так затремтів, аж камін увесь задрижав. Порожня банка з-під варення підскочила й захиталася, Джонова щіточка для волосся, яку там забули звечора, затанцювала на своїх щетинках. Великий гарний Таріль, подарунок на хрестини місіс Бенкс від її двоюрідної бабусі Керолайн, посунувся так, що троє намальованих на ньому хлоп'ят, які гралися в коней, стали на голови.
І аж по всьому тому, коли вже здавалося, що годинник ось-ось вибухне, він став видзвонювати години.
Раз! Два! Три! Чотири! П'ять! Шість! Сім!
На останньому ударі Джейн прокинулася.
Сонячне проміння лилося в щілину поміж завісами і золотими смугами падало на ліжко. Джейн сіла на постелі і озирнулася по Дитячій. З Майклового ліжка не було чути й звуку. Близнята в своїх ліжечках смоктали пальчики й глибоко дихали.
— Тільки я не сплю, — задоволено сказала Джейн сама до себе. — Усі в світі сплять, тільки я — ні. Можу собі полежати і про все-все-все подумати.
Вона підтягла коліна до підборіддя і вмостилася, неначе в теплому гніздечку.
— Тепер я пташка, — сказала вона собі. — Я щойно знесла семеро гарненьких біленьких яєчок і накрила їх крильцями — висиджую пташенят. Квок-квок! Квок-квок! — тихесенько спробувала вона квоктати.