Пригадую, колись вона надумала перебудувати наше кладовище й спорудити там щось ніби мавзолей для себе й для всіх Телбоу. То одна з місцевих дам прийшла до мене й каже: "Суддя, чи не здається вам, що Віріна Телбоу зовсім ненормальна? Ви чули, яку величезну гробницю вона хоче собі звести?" А я їй на це: "Ні,— кажу,— ненормальність я вбачаю тільки в тому, що вона збирається витрачати на це гроші, ні на мить не припускаючи, що колись таки справді помре".
— Мені неприємно слухати погане про мою сестру,— сердито мовила Доллі.— Вона все життя працює і заслужила, щоб усе було так, як вона хоче. А коли ми їй чимось не догодили, це наша вина, і нам немає місця в її домі.
В роті у Кетрін заворушилися ватяні кавалки — так, наче вона жувала тютюн.
— Чи це ти говориш, моє серденько Доллі, чи, може, якась святенниця? Він же друг, то й розкажи йому всю правду, як ота-от зі своїм малим плюгавцем хотіла вкрасти наші ліки...
Суддя попросив, щоб йому переклали її слова, але Доллі сказала, що то дурниці, яких не варто повторювати, і, відвертаючи його увагу на інше, запитала, чи він уміє розчиняти білок. Замислено кивнувши головою, він втупив погляд кудись над нами, і його очі кольору стиглих жолудів вдивлялися в облямоване небом листя, що колихалося від легкого вітерця.
— Хто зна, а може, всім нам ніде немає місця. Ми тільки знаємо: десь воно має бути, а якщо знайдем його, то нехай проживемо там хоч мить — і все одно можемо вважати, що нам усміхнулася доля. Можливо, ваше місце саме тут,— промовив він і здвигнув плечима так, наче в небі розплаталися темні крила й кинули на нього холодну тінь.— Та й моє теж.
Так само непомітно, як золотий годинник, ледь чутно цокаючи, відлічував час, день хилився до вечора. Між бронзово-синіми деревами осіннім серпанком потягся річковий туман, оповиваючи все довкруг місячною барвою, і навколо поблідлого сонця замріло світляне кільце, що провіщало недалеку зиму. Проте суддя наче й не збирався іти.
— Дві жінки й хлопчина, самі отут серед ночі? Та ще коли той Джукіс Кендл і всі оті дурні не знати що замислили? Ні, я залишуся з вами.
Немає сумніву, що саме суддя, як ніхто з нас чотирьох, знайшов у хатині на дереві оте своє місце. Любо було глянути на нього, рухливого, наче заячий ніс,— адже він знову відчув себе мужчиною, навіть більше — захисником. Поки він розчиняв складаним ножиком білок, я назбирав хмизу і вже у сутінках розклав вогнище під сковорідкою. Доллі відкоркувала нашу пляшку ожинового вина, пояснивши, що надворі стало холоднувато. Білки засмажилися на славу, м'ясо просто тануло в роті, і суддя гордо сказав, що треба нам буде колись неодмінно покуштувати засмаженого ним сома. Ми мовчки посьорбували вино, вдихали запах листя та диму, що курився над пригаслим вогнищем і викликав у нас спогади про інші осінні дні, й зітхали, прислухаючись, мов до шуму моря, до співу трави на луці. Свічка, застромлена в глечик, мерехтіла, і нічні метелики, кружляючи навколо полум'я, немовби піддували його жовтий язичок догори, між чорне гілля.
Аж раптом ми здригнулися не від звуку ходи, а від невиразного відчуття чогось стороннього,— можливо, то просто зійшов місяць. Та на небі не було ні місяця, ані зір. Воно було темне, як наше ожинове вино.
— Здається, там унизу хтось є... чи щось таке...— прошепотіла Доллі, висловивши те, що відчували ми всі.
Суддя підніс догори свічку. Нічні комахи шаснули геть від її миготливого світла, між деревами шугнула біла сова.
— Хто там іде? — гукнув суддя, вимогливо, наче солдат на посту.— Відповідайте, хто там іде?
— Це я, Райлі Гендерсон.— То справді був він. Виринувши з темряви, його звернене до нас усміхнене обличчя здавалося при світлі свічки перекривленим і злим.— Просто подумав: треба піти подивитись, як ви тут. Ви вже не сердьтеся на мене. Коли б я знав, що до чого, то нізащо б не сказав їм, де ви є.
— Ніхто тебе не винуватить, синку,— мовив суддя, і я пригадав: це ж він порушив тоді в суді справу Райлі проти його дядька Гораса Голтона, і отже, вони з Райлі добре розуміють один одного.— А ми тут ласуємо винцем. Я певен, міс Доллі буде рада, якщо ти приєднаєшся до нас.
Кетрін почала була заперечувати: мовляв, і так уже ніде ступити, ще трохи — і старі дошки заваляться. Проте ми все ж таки зі скрипом потіснилися й звільнили якусь місцинку для Райлі; та ледве він примостився поміж нас, як Кетрін ухопила його за чуприну.
— Оце тобі за те, що вранці наставляв на нас рушницю, хоч я казала: не смій! А оце,— провадила вона, знову смикаючи його за волосся й старанно вимовляючи слова, щоб він міг зрозуміти,— за те, що навів на нас шерифа.
Як на мене, Кетрін повелася надто зухвало, та Райлі лише добродушно щось пробурчав, а тоді сказав, що, можливо, ще до ранку їй випаде краща нагода поскубти когось за волосся. Бо, мовляв, місто аж гуде і скрізь юрмляться люди, наче суботнього вечора; особливо розходилися велебний Бастер та його дружина: місіс Бастер сидить у себе на веранді й показує всім охочим оту гулю на голові; а шериф Кендл переконав Віріну, щоб вона офіційно зажадала нашого арешту, посилаючись на те, ніби ми вкрали якусь там її власність.
— А ще, суддя,— додав Райлі, споважнівши й збентежившись,— вони додумалися навіть до такого, щоб заарештувати й вас. За порушення громадського порядку і протизаконні дії — так я чув. Може, й не треба б мені вам цього казати, але коло банку я натрапив на одного з ваших хлопців, Тодда. Я спихав його, що він думає робити,— це я до того, що вони хочуть заарештувати вас. А він мені й каже: нічого. Мовляв, вони вже давно чогось такого чекали, а ви самі вскочили в халепу.
Нахилившись, суддя задув свічку, неначе не хотів, щоб ми побачили, який вираз з'явився в нього на обличчі. У темряві стало чути, як хтось плаче, і в наступну мить ми збагнули, що то Доллі. Її сльози збудили в нас мовчазний приплив любові, і, пробігши повне коло, він ще тісніше поєднав нас між собою. Суддя тихо промовив:
— Коли вони з'являться, ми повинні бути напоготові. А тепер усі слухайте мене...
Розділ третій
— Щоб захищатися, нам треба добре усвідомити своє становище, це найперше правило. Отже, що звело нас докупи? Біда. Міс Доллі та її друзі попали в біду. І ти теж, Райлі, і я — ми обидва в біді. Наше місце — на цьому дереві, а то не були б ми тут.
Від упевненого голосу судді Доллі заспокоїлась і затихла, а він провадив далі:
— Сьогодні, йдучи сюди з тією шерифовою компанією, я був твердо переконаний, що про моє життя ніхто ніколи не дізнається і воно мине без сліду. Та тепер я починаю думати, що мені не судився такий сумний кінець. Міс Доллі, скільки ж це років?.. П'ятдесят, шістдесят?.. Аж он відколи пам'ятаю я вас, ще незграбною, сором'язливою дівчинкою, що приїздила до міста в батьковому фургоні й ніколи не вилазила з нього: боялася, щоб ми, міські діти, не побачили її босих ніг.
— Ну, босі вони ніколи не були, Доллі і ота-от,— пробурчала Кетрін.— То я ходила боса.
— І за всі ті роки, що я вас бачив, я до сьогодні не розумів, навіть не здогадувався, що ви за людина: жива душа, язичниця.
— Язичниця? — перепитала Доллі, стривожено, але з цікавістю.
— Ну, нехай просто жива душа, людина, якої не розгадаєш самим лише поглядом. Живі душі жадібно вбирають у себе життя, приймають його як належне в усіх відмінностях, і через те завжди опиняються в біді. Ось і мені ніколи не слід було ставати суддею: надто часто я мусив підтримувати неправу сторону, бо закон не визнає відмінностей. Пригадуєте старого Карпера, рибалку, що жив у плавучій хатині на річці? Його вигнали з міста за те, що він хотів одружитися з отією гарненькою кольоровою дівчиною,— здається, вона тепер служницею у місіс Постем. І знаєте, вона ж таки любила його, я не раз бачив їх разом, коли ходив рибалити, і вони були щасливі одне з одним: вона стала для нього тим, чим ніхто так і не став для мене,— єдиною в світі людиною, від якої нічого не приховуєш. А проте, якби він таки одружився з нею, шериф був би зобов'язаний заарештувати його, а я — засудити. Іноді мені здається, що всі ті, кого я свого часу визнав винними, перекладають справжню вину на мене, і, можливо, почасти через це мені хочеться принаймні раз перед смертю зробити щось справедливе, підтримати тих, на чиєму боці правда.
— А ви так і робите. Ота-от і той її плюгавець...
— Цить, цить! — сказала Доллі.
— Єдиною людиною в світі!..— То Райлі повторив слова судді, і в голосі його завмерло запитання.
— Я мав на думці,— пояснив суддя,— таку людину, якій усе можна сказати. Чи я справді схибнутий, що бажаю такого? Але ж, боже мій, скільки сил ми витрачаємо на те, щоб таїтись одне від одного, як боїмося, щоб нас не розгадали інші! Та ось ми всі як на долоні: п'ятеро дурнів на дереві. Нам випало неабияке щастя, якщо тільки ми зуміємо скористатися з цього: адже тут більше немає потреби клопотатися тим, яке враження ми справляємо,— ми вільні усвідомити собі, хто ми є насправді. Якщо ми знатимем це, нас нікому звідси не зрушити. А оті наші приятелі через те й зловмишляють проти нас, через те й заперечують будь-які відмінності, бо самі не відають про себе. Не раз у минулому я крапля по краплі відкривався незнайомим людям, що невдовзі зникали з очей на сходнях пароплава чи виходили з поїзда на наступній станції. Якби зібрати їх усіх докупи, то, може, й вийшла б ота єдина людина в світі — хіба що була б вона з десятьма різними обличчями й ходила водночас доброю сотнею різних вулиць. А тепер мені випалу нагода знайти таку людину — це ви, міс Доллі, і Райлі, і ви всі.
Кетрін обурилась:
— Яка я вам людина з десятьма обличчями, таке вигадали!
На що Доллі роздратовано вичитала їй: коли вже вона не вміє розмовляти з людьми по-людському, то нехай краще лягає спати.
— Але мушу вам сказати, суддя,— додала Доллі,— здається, я не зовсім зрозуміла, що ми маємо розказувати одне одному. Якісь таємниці? — запитала вона невпевнено.
— Та ні, не таємниці.— Суддя черкнув сірником і знову засвітив свічку; на його обличчі, що нараз виникло перед нами, був незвичайний зворушливий вираз. Воно немовби благало нас: допоможіть.— Говорити можна про що завгодно: про оцю ніч, про те, що на небі немає місяця.