Він подався до Лас-Вегаса, збув свою ветху тарадайку, спакував колекцію географічних карт, старих листів, рукописів та книжок і купив квиток на міжміський автобус. А далі, вирішив він, нехай буде так, як схоче доля. Якщо з Віллі Джеєм "нічого не вийде", можна буде "поміркувати й над Діковою пропозицією". Та сталося так, що вибирати Перрі не мав із чого: коли 12 листопада надвечір автобус привіз його до Канзас-Сіті, Віллі Джей, якого він не міг попередити про свій приїзд, уже виїхав — усього за п'ять годин перед тим, з тієї самої автобусної станції, куди прибув Перрі. Він дізнався про це, подзвонивши тюремному священикові, містеру Поусту, але той відмовився сказати, куди саме поїхав його колишній помічник, чим ще дужче засмутив Перрі.
— Він подався на схід,— сказав священик.— Там у нього є перспективи. Пристойна робота, свій дім, добрі знайомі, охочі йому допомогти...
Коли Перрі повісив трубку, йому "аж у голові запаморочилося" з гніву й розчарування. Та, трохи охоловши, він подумав собі: а чого він, власне, сподівався від зустрічі з Віллі Джеєм? Воля роз'єднала їх; як вільні люди, вони не мали між собою нічого спільного, були чужі один одному й ніколи не змогли б скласти "компанії" — а надто в таких ризикованих ділах, що їх замишляв він із Діком. Але водночас Перрі був певен — просто "відчував",— що коли б він не розминувся з Віллі Джеєм, коли б міг поговорити з ним хоч годину, то тепер не сидів би отут у машині, дожидаючи, поки Дік вийде із лікарні з парою чорних панчіх.
Дік повернувся з порожніми руками.
— Пусте діло,— мовив він недбало, і саме це збудило в Перрі підозру.
Та невже? А ти хоч питав когось?
— Аякже.
— Не вірю. Мабуть, просто зайшов, покрутився трохи та й повернув назад.
— Гаразд, золотце... Хай буде по-твоєму.
Дік увімкнув мотор. Якийсь час вони їхали мовчки, потім Дік злегка поплескав Перрі по коліну.
— Ну, годі-бо,— мовив він.— То була нікчемна вигадка. Що б вони, в біса, подумали, коли б я став там прицінюватись, наче в якійсь крамничці?..
— Може, воно й на краще,— озвався Перрі.— Від тих черниць добра не жди.
*
Представник нью-йоркської страхувальної компанії в Гарден-Сіті з усміхом стежив, як містер Клаттер відкручує ковпачок своєї паркерівської самописки й розгортає чекову книжку. Йому пригадався один місцевий жарт.
— Знаєте, що про вас кажуть, Гербе? "Відколи стрижка стала коштувати півтора долара, Герб виписує чеки навіть перукареві".
— Це правда,— відказав містер Клаттер. Наче королівська персона, він ніколи не носив при собі готівки.— Такий мій спосіб вести справи. Погашені чеки — найкращий козир проти податкових інспекторів.
Заповнивши, але ще не підписавши чека, він одкинувся в кріслі й неначе замислився. Страхувальний агент Боб Джонсон — невеликий на зріст лисуватий чоловік, досить невимушений у поводженні,— з острахом подумав, чи не завагався його клієнт в останню мить. Герб був обачний і в справах ніколи не квапився. Джонсон витратив більш як рік, щоб схилити його до цього рішення. Та ні, клієнт просто переживав те, що сам Джонсон називав "урочистою хвилиною",— це явище добре знайоме страхувальним агентам. Адже коли людина страхує своє життя, її мимоволі посідають думки, багато чим подібні до тих, з якими складають духівницю,— думки про неминучий кінець земної путі.
— Так-так,— сказав містер Клаттер, немовби розмовляючи сам із собою.— Мені нема чого нарікати на долю, вона не обминала мене своєю ласкою...— На тлі горіхових панелей кабінету виблискували оправлені під скло документи, віхи його кар'єри: університетський диплом, план ферми "Долина", дипломи сільськогосподарських виставок, пишно оздоблена грамота за підписами Дуайта Ейзенхауера та Джона Фостера Даллеса, в якій перелічено його заслуги у федеральній раді по кредитуванню фермерів.— І з дітьми нам пощастило. Може, не слід би цього казати, але я таки ними пишаюся. Ось хоч би Кеньйон. Поки що він нібито схильний податися в інженери чи вчені, але кому, як не мені, знати, що мій син — природжений фермер. І, дасть бог, він ще тут колись усім порядкуватиме. А з Івенниним чоловіком ви знайомі? З Доном Джарчо? Він ветеринарний лікар. Ви собі навіть не уявляєте, який це чудовий хлопець. І Вір теж... Вір Інгліш — це наречений моєї Біверлі. Вона знала, кого вибрати. Якщо зі мною щось станеться, я певен, що можу на них звіритись. Адже Бонні сама... Ні, Бонні не дасть собі з усім цим ради...
Джонсон, якому не первина було слухати такі звіряння, відчув, що час уже й собі докинути слівце.
— Ну, Гербе,— мовив він,— ви ж іще не старий. Що там ті сорок вісім років! А як подивитись на вас та послухати, що кажуть медики, то ви ще поживете на цьому світі.
Містер Клаттер випростався й знову взяв у руки перо.
— Як по правді, то почуваю я себе зовсім непогано. І настрій у мене бадьорий. Здається мені, в найближчі кілька років тут ще можна буде взяти добрячі гроші...
Викладаючи далі свої плани підвищення прибутків, він підписав чек і посунув його через стіл.
Було вже десять хвилин на сьому, і агент поспішав, щоб не змушувати дружину чекати його до вечері.
— Радий, що ми дійшли згоди, Гербе.
— Я також, друже.
Вони потиснули руки. Заслужено вважаючи себе переможцем, Джонсон узяв зі столу чек і поклав його до портфелика. То був перший внесок по страхувальному полісу на сорок тисяч доларів, що гарантував подвійне відшкодування в разі смерті від нещасливого випадку.
*
Він веде мене, він горне мене,
Мені каже тихо: "Ти моя..."
І як любо нам, як нам хороше,
Знаєм в світі лише він і я...
Співаючи й акомпануючи собі на гітарі, Перрі трохи повеселішав. Він знав добрих дві сотні пісень та балад, і репертуар його сягав від "Святого славного хреста" аж до останніх пісеньок Кола Портера. Перрі вмів грати не тільки на гітарі, а й на гармонійці, акордеоні, банджо та ксилофоні й дуже любив уявляти себе перед публікою Перрі О'Парсонсом, славнозвісним естрадним актором, під ім'ям якого на афішах значилося: "Людина-оркестр".
— Чи не випити нам? обізвався Дік.
Перрі ніколи не зважав на те, що він п'є, бо взагалі не дуже тягнувся до чарки. Зате Дік був щодо цього перебірливий і в барах звичайно замовляв "Цвіт помаранчі".
Перрі витяг із шухлядки обіч керма півлітрову пляшку готового коктейлю з горілки та апельсинового соку. Вони по черзі прикладалися до пляшки, передаючи її один одному. Надворі посутеніло, одначе Дік, весь час підтримуючи швидкість шістдесят миль на годину, не вмикав фар. А втім, дорога була пряма, місцевість рівна, мов поверхня озера, та й машини траплялися рідко. Вони вже були десь "ген там" чи принаймні під'їжджали.
— Хай йому чорт! — мовив Перрі, похмуро дивлячись на неозору пласку околицю, що лежала під холодним, ледь зеленкуватим небом безлюдною пусткою, серед якої лиш де-не-де мріли поодинокі вогники віддалених ферм. Він ненавидів її так само, як і рівнини Техасу, як пустелі Невади; та й будь-яка простора незалюднена площина пригнічувала його, викликала хворобливий острах. Його серцю були любі портові міста — велелюдні, гомінкі, зі скупченням суден у гавані, просякнуті духом стічних вод,— такі, як Йокогама, де він, бувши рядовим американської армії, провів ціле літо під час корейської війни.— Хай йому чорт! А мені ще наказували ніколи більше не потикатися до Канзасу! Щоб ноги моєї тут більше не було. Так, неначе з раю виганяли. А ти поглянь навколо. Помилуйся.
Дік віддав йому наполовину спорожнену пляшку.
— Сховай,— мовив він.— Може, знадобиться потім.
— Ти пригадуєш, Діку, наші балачки про власне суденце? То я оце подумав: у Мексіці ми змогли б його купити. Щось недороге, але міцне. І податися на ньому до Японії. Просто через Тихий океан. Нічого страшного — його вже скільки людей перепливало. Серйозно, Діку, тобі треба побачити Японію. Які там чудові люди — добрі, лагідні, наче квіти. По-справжньому дбайливі, а не тому, що в тебе грубий гаман. А жінки... Ти ж ніколи в житті не знав справжньої жінки...
— Чому ні, знав,— заперечив Дік, що й досі казав, ніби кохає свою першу дружину, хоч вона й знову вийшла заміж.
— А оті їхні купальні... Одна зветься "Затока мрій". Ти лягаєш собі, і прегарні, аж запаморочливі дівчата шарують тебе всього з голови до ніг.
— Ти вже казав про це,— буркнув Дік.
— То й що? Хіба мені не можна сказати ще раз?
— Потім. Поговоримо про це потім. Зараз у мене в голові й так достобіса клопоту.
Дік увімкнув радіоприймач. Перрі тут-таки його вимкнув. Не зважаючи на Дікові протести, він почав бренькати на гітарі.
Цвіли троянди, сад в росу убрався,
Гуляв я в тім саду на самоті,
І голос ніжний там мені вчувався...
Над небокраєм сходив повний місяць.
*
У понеділок, даючи попереднє свідчення, що його потім мали перевірити з допомогою "детектора брехні", Боббі Рапп розповів про свої останні відвідини дому Клаттерів:
"Стояв повний місяць, і я подумав, що, коли Ненсі захоче, ми могли б десь поїхати... До озера Мак-Кінні чи в кіно до Гарден-Сіті. Та коли я подзвонив їй — це було хвилин за десять до сьомої,— вона сказала, що піде спитається в батька. А тоді вернулась і каже: "Ні, він не дозволяє, бо ми вчора дуже пізно приїхали. А чому б тобі не прийти до нас дивитися телевізор?" Я часто ходив до Клаттерів на телевізор. Адже, крім Ненсі, я ні з ким із дівчат ніколи не зустрічався. А її знав усе життя, ми й у школі від першого класу разом училися. І відколи я її пам'ятаю, вона завжди була славна, товариська... ну, одне слово, якась особлива, ще змалку. Цебто, я хочу сказати, що з нею всім завжди було хороше. Перший раз я запросив її погуляти у восьмому класі. Чи не кожен з наших хлопців домагався бути її кавалером на вечірці по закінченні навчального року, і я навіть здивувався, що вона обрала мене, й дуже з того пишався. Нам було тоді по тринадцять років. Батько дозволив мені взяти його машину, і я повіз її на ту вечірку. І що далі ми зустрічалися, то дужче вона мені подобалась, і вона, і вся їхня родина — іншої такої родини в околиці нема, я принаймні не знаю. Можливо, містер Клаттер де в чому бував надто суворий — щодо релігії там чи всякого такого,— але він ніколи не поводився так, наче тільки він один у світі правий.
Ми живемо за три милі на захід від садиби Клаттерів.