Довга зала була наповнена найстрокатішим натовпом одвідувачів, що налетіли, як хижі птахи на неприбране тіло. Тут була ціла флотилія руських купців з Гостиного двору і навіть з товкучки, в синіх німецьких сюртуках. Вигляд їх, вираз облич були тут якісь твердіші, вільніші, на них не позначалася та пересолоджена запобігливість, яку так видно в руському купцеві, коли він у себе в крамниці перед покупцем. Тут вони зовсім не церемонилися, дарма, що в тій же залі було безліч тих аристократів, перед якими вони в іншому місці готові були поклонами своїми позмітати порох, нанесений власними ж чобітьми. Тут вони були зовсім невимушені, обмацували без церемонії книги й картини, бажаючи дізнатись про добротність товару, і сміливо перебивали ціну, яку набивали графи-знавці. Тут було багато постійних одвідувачів аукціонів, що постановили щодня бувати на них замість сніданку; аристократи-знавці, що вважали за обов'язок не пропустити нагоди збільшити свою колекцію і не знаходили іншого заняття від 12 до 1 години; нарешті, ті благородні пани, яких вбрання й кишені дуже лихенькі і які з'являються щодня без будь-якої користолюбної мети, а єдино, щоб подивитися, чим що скінчиться, хто даватиме більше, хто менше, хто кого переб'є і за ким що залишиться. Безліч картин було розкидано без усякого ладу; з ними були перемішані і меблі, і книги з вензелями колишнього власника, що, може, не мав зовсім похвального інтересу до них заглядати. Китайські вази, мармурові дошки для столів, нові й старі меблі з вигнутими лініями, з грифами, сфінксами та лев'ячими лапами, визолочені й без позолоти, люстри, кенкети, — все було накидане, і зовсім не в такому порядку, як у магазинах. Все являло якийсь хаос мистецтв. Взагалі, почуття наше перед аукціоном страшне: в ньому все чимсь схоже на похоронну процесію. Зала, де він відбувається, завжди якась похмура; вікна, позаставлювані меблями та картинами, ллють скупе світло, безмовність, розлита на обличчях, і похоронний голос аукціоніста, що постукує молотком і співає панахиду бідолашним мистецтвам, що так дивно зустрілися тут. Все це, здається, посилює ще більше дивну неприємність враження.
Аукціон, здавалося, був у самому розпалі. Ціла юрба пристойних людей, збившись докупи, сперечалася про щось навперебій. Звідусіль лунаючі слова: "Карбованець, карбованець, карбованець", — не давали часу аукціоністові повторяти набавлювану ціну, яка вже виросла вчетверо проти оголошеної. Густий натовп сперечався за портрет, який не міг не спинити всіх, хто хоч трохи знався на живопису. Високий пензель художника виявлявся в ньому очевидно. Портрет, вочевидь, уже кілька разів був реставрований та поновлений і являв смагляві риси якогось азіата в широкій одежі, з незвичайним, чудним виразом на обличчі, але найбільше всі були вражені незвичайною живістю очей. Що більше вдивлялися в них, тим більше вони, здавалось, заходили кожному всередину. Ця дивність, цей незвичайний фокус художника привернули увагу майже всіх. Багато з тих, що змагалися за нього, вже відступилися, бо ціну набили неймовірну. Залишилися тільки два відомі аристократи, любителі живопису, які ні за що не хотіли відмовитися від такого придбання. Вони гарячкували і набили б, мабуть, ціну до неможливого, коли б раптом один з тих, що розглядали портрет, не промовив:
— Дозвольте мені перебити на час ваше змагання. Я, може, більше, ніж хто інший, маю право на цей портрет.
Слова ці вмить привернули до нього увагу всіх. То був ставний чоловік, років тридцяти п'яти, з довгими чорними кучерями. Приємне обличчя, сповнене якоїсь ясної безтурботності, виявляло душу, далеку від усіх виснажливих світських потрясінь; в одязі його не було ніяких претензій на моду: все виказувало в ньому артиста. Це був, справді, художник Б., відомий особисто багатьом із присутніх.
— Хоч якими дивними здадуться вам слова мої, — продовжував він, бачачи спрямовану на нього загальну увагу, — та коли ви згодитесь вислухати невеличку історію, можливо, ви побачите, що я мав право сказати їх. Все мене переконує, що портрет є той самий, якого я шукаю.
Цілком природна цікавість спалахнула майже на всіх обличчях, і сам аукціоніст, роззявивши рота, спинився з піднятим у руці молотком, приготувавшись слухати. На початку оповідання багато хто мимоволі звертав очі до портрета, а потім усі втупилися в самого оповідача, в міру того як оповідання його ставало все цікавішим.
— Вам відома та частина міста, яку звуть Коломною, — так він почав. — Тут усе не схоже на інші частини Петербурга; тут не столиця і не провінція; здається, відчуваєш, перейшовши на Коломенські вулиці, як залишають тебе всі молоді бажання й пориви. Сюди не заходить майбутнє, тут скрізь тиша та відставка, все, що осіло від столичного руху. Сюди переїздять на життя відставні чиновники, вдови, небагаті люди, що мають знайомство з сенатом і тому засудили себе тут майже на все життя; вислужені куховарки, що товчуться цілий день на ринках, правлять теревені з мужиком в дрібній крамничці й забирають щодня на п'ять копійок кофію та на чотири цукру, і, нарешті, весь той розряд людей, який можна назвати одним словом: попілуватий, людей, що зі своїм убранням, лицем, волоссям, очима мають якийсь невиразний, попелястий вигляд, як день, коли нема на небі ні бурі, ні сонця, а буває просто ні те ні се: сіється туман і відбирає всяку різкість від предметів. Сюди можна зарахувати відставних театральних капельдинерів, відставних титулярних радників, відставних годованців Марса з виколотим оком та роздутою губою. Ці люди зовсім байдужі: ідуть, ні на що не звертаючи очей, мовчать, ні про що не думаючи. В кімнаті у них небагато добра; іноді просто штоф чистої руської горілки, яку вони одноманітно смокчуть цілий день без жодного сильного приливу до голови, що буває після сильного спожиття, яким звичайно любить себе потішити у неділю молодий німецький ремісник, цей молодець Міщанської вулиці, що один володіє всім тротуаром, коли час переступив за дванадцяту годину ночі.
Життя у Коломні страх відлюдне: рідко з'явиться карета, крім хіба тієї, що нею їздять актори, що громом, дзвоном та брязкотом своїм одна тільки турбує загальну тишу. Тут усе пішоходи, візник дуже часто без їздця плентається, везучи сіно для бородатої конячки своєї. Квартиру можна знайти за п'ять карбованців на місяць навіть з кофієм уранці. Вдови, що дістають пенсіон, тут найаристократичніші фамілії; вони тримаються добре, метуть часто свою кімнату, розмовляють з приятельками про дорожнечу на яловичину та на капусту; при них часто буває молоденька дочка, мовчазна, покірна, іноді гарненька істота, бридке собача і настінний годинник, що сумовито постукує маятником. Далі йдуть актори, що їм утримання не дозволяє виїхати з Коломни, народ вільний, як усі артисти, що живуть для втіхи. Вони, сидячи в халатах, лагодять пістоль, ліплять з картону всякий дріб'язок, потрібний для дому, грають з гостем-приятелем у шашки та в карти і так проводять ранок, роблячи майже те саме і ввечері, з додатком інколи пуншу. Після цих тузів та аристократства Коломни іде надзвичайна порошня та дрібнота, їх так само важко пойменувати, як підрахувати ту безліч комашок, що розплоджуються в старому оцті. Тут є баби, що моляться; баби, що пиячать; баби, що і моляться і пиячать разом; баби, що перебуваються незбагненними коштами, як мурашки, тягають з собою старе шмаття та білизну від Калинкиного мосту до товкучки, з тим щоб продати його там за п'ятнадцять копійок; словом, часто найнещасніший поскріб людства, якому ні один благодійний політичний економ не знайшов би засобів поліпшити його добробут.
Я для того згадав їх, щоб показати вам, як часто цей народ потребує негайної тимчасової допомоги і мусить удаватися до позичок, і тоді оселяються серед нього особливого роду лихварі, що дають невеликі суми під застави і за великі проценти. Ці невеликі лихварі бувають в кілька разів безсердечніші від усяких великих, бо виникають серед бідності й яскраво показаного жебрацького лахміття, якого не бачить багатий лихвар, маючи діло тільки з тими, що приїздять у каретах. І тому занадто вже рано вмирає в душах їхніх всяке почуття людяності. Серед таких лихварів був один… але не завадить вам сказати, що подія, про яку я взявся розповісти, належить до минулого віку, а саме до царювання покійної цариці Катерини Другої. Ви можете самі зрозуміти, що самий вигляд Коломни і внутрішнє життя її мусили значно змінитися. Отже, серед лихварів був один — істота в усіх відношеннях незвичайна, що оселився вже давно в цій частині міста. Він ходив у широкій азіатській одежі; темний колір обличчя вказував на південне його походження, але якої саме він був нації: індієць, грек, перс — того ніхто не міг сказати напевне. Високий, майже незвичайний зріст, смагляве, сухорляве, обпалене обличчя і якийсь незбагненно страшний колір його, великі, з незвичайним огнем очі, навислі густі брови відрізняли його сильно й різко від усіх попелястих жителів столиці. Саме житло його не схоже було на інші маленькі дерев'яні будиночки. Це була кам'яна будівля, на зразок тих, що їх колись набудували чимало генуезькі купці, з неправильними, неоднакового розміру вікнами, з залізними віконницями та засувами. Цей лихвар відрізнявся від інших лихварів уже тим, що міг наділити якою хоч сумою всіх, починаючи зі старої жебрачки до марнотратного придворного вельможі. Перед домом його з'являлися часто найблискучіші екіпажі, з вікон яких інколи визирала голова пишної світської дами. Поголоска, як звичайно, рознесла, що залізні скрині його повні без ліку грошей, коштовностей, діамантів і всяких застав, та що, одначе, він зовсім не мав тієї зажерливості, яка властива іншим лихварям. Він давав гроші охоче, розподіляючи, здавалось, дуже вигідно строки сплати. Але якимись дивними арифметичними викладками примушував їх підійматись до непомірних процентів. Так принаймні говорила поголоска. Та що найдивніше і що не могло не вразити багатьох — це була дивна доля всіх тих, хто одержував від нього гроші: всі вони кінчали життя нещасливо. Чи була це просто людська думка, безглузді забобонні плітки, чи навмисне поширювані чутки, — це лишилось невідомим.