Що ви скажете хоча б на це?
Він нетерплячим рухом показав на кількох матросів, що поралися з линвою посеред палуби.
— Вони рухаються, але й медуза також рухається. Вони рухаються, щоб їсти, а їдять, щоб підтримувати рух. Оце вам і все. Вони живуть задля свого черева, а черево потрібне їм для життя. Це замкнуте коло, нічого тут не вдієш. Зрештою рух припиняється. Вони більше не рухаються. Вони мертві.
— У них є мрії,— докинув я,— блискучі, осяйні мрії...
— Про те, щоб нажертися,— докінчив він категорично.
— І ще про...
— І ще про те, щоб нажертися. Про більший апетит та про те, як його найкраще задовольнити.— Голос його бринів різко, в ньому не було й натяку на жарт.— Ви подивіться, вони мріють про щасливу подорож, що дасть їм більше грошей, про те, щоб стати капітанами на суднах чи знайти скарби. Коротше кажучи, вони мріють, як краще влаштуватися, щоб оббирати своїх ближніх, як краще спати, мати добру їжу і щоб хтось інший робив брудну, важку роботу. Ми з вами такі самісінькі. Різниці немає, хіба та, що ми їмо більше й краще за них. А тепер я їм і їх, і вас укупі. Але в минулому ви їли краще, ніж я. Ви спали на м’якій постелі, носили гарний одяг і їли смачні страви. А хто робив ті постелі, одяг, страви? Не ви. Ви ніколи нічого не зробили в поті чола. Ви жили з добра, яке нажив ваш батько. Ви мов той птах-фрегат, що кидається на бакланів і грабує у них рибу, яку вони спіймали. Ви один з тих, що створили отой так званий уряд, ви заодно з тими, що вважають себе за панів над усіма іншими, їдять їжу, що виробили інші люди, які б самі воліли її з’їсти. Ви носите теплу одежу, а вони роблять цю одежу, і самі тремтять у лахмітті і ще просять у вас чи в довіреного, що порядкує вашими грішми, дати їм роботу.
— Але все це зовсім інша справа! — вигукнув я.
— Зовсім ні,— він говорив швидко, очі його горіли.— Це свинство, і це таки життя. Яке пуття з того, що свинство буде безсмертне? Який у цьому глузд? Яка мета? До чого воно? Ви не виробляєте харчів. А проте їжа, що ви спожили або викинули на вітер, могла б урятувати життя двадцятьом нещасним, що виробляють ці харчі, але не споживають їх. Для якої безсмертної мети існуєте ви? Або вони? Візьміть, наприклад, себе або мене. Чого варте ваше хвалене безсмертя, коли ваше життя зіткнулося з моїм? Вам хочеться назад, на землю, де є вам розгін для вашого свинства. А моя примха — тримати вас на цьому кораблі, де панує моє свинство. І я тримаю вас, бо на те моя воля. Я або зроблю з вас те, що хочу, або зламаю. Ви можете померти сьогодні, через тиждень або через місяць. Я міг би вас убити зараз, кулаком, бо ви жалюгідний хирляк. Та коли ми безсмертні, то який сенс у всьому цьому? Жити по-свинячому, як ми з вами живемо, невже це, на вашу думку, личить безсмертним істотам? Знову ж таки, навіщо все це? Чому я тримаю вас тут?..
— Тому, що ви дужчий! — випалив я.
— А через що дужчий? — не вгавав він.— Бо в мене міцніша зáкваска, ніж у вас. Невже ви не розумієте? Невже не розумієте?
— Але яка безнадія отак жити! — змагався я.
— Згоден з вами,— відповів він.— Тоді навіщо взагалі рухатися, а значить і жити? Як не рухатися й не бути часткою цієї зáкваски, то не буде й безнадії. Але річ у тім, що ми хочемо жити й рухатись, дарма що воно безглуздо; хочемо, бо така вже природа життя — жити й рухатися, прагнути життя й руху. Якби цього не було, життя давно завмерло б. Тільки завдяки життю, що є у вас, ви й мрієте про безсмертя. Життя, закладене в вас, прагне бути вічним. Ба! Вічне свинство!
Він рвучко повернувся на підборах і пішов геть. Але на краю юта спинився й покликав мене.
— До речі, скільки потяг у вас кок? — спитав він.
— Сто вісімдесят п’ять доларів, сер,— відповів я.
Він кивнув головою. За хвилину, зійшовши вниз подавати на стіл обід, я почув, як він голосно шпетить котрогось матроса.
РОЗДІЛ VI
Вранці наступного дня буря вщухла, і "Привид" ледь погойдувався на спокійній гладіні океану. Вітру не було, тільки зрідка налітав легенький подих. Вовк Ларсен усе стояв на юті, і його пильний погляд був звернений на північний схід, звідки мав повіяти пасат.
Весь екіпаж теж був на палубі — готували шлюпки до мисливського сезону. На борту було сім шлюпок: шість мисливських і капітанський тузик. Команда кожної шлюпки складалася з мисливця, весляра та стерника. На шхуні до екіпажу входили тільки веслярі й стерники, але нести вахту повинні були й мисливці, також підлеглі капітанові.
Все це, і чимало іншого, дізнавався я поступово. "Привид" уважали найшвидшою шхуною в промислових флотиліях Сан-Франциско та Вікторії. Колись це була приватна яхта, побудована з розрахунку на швидкий хід. Її обводи й оснащення,— хоч я на цих речах і не розуміюся,— промовляли самі за себе. Напередодні під час другої піввахти ми з Джонсоном перекинулися словом-другим, і він розповів мені дещо про шхуну. Він говорив захоплено, з такою любов’ю до гарних суден, з якою, бува, говорять про коней. Але йому страх не подобалося тут, і він дав мені на здогад, що Вовк Ларсен має дуже лиху славу серед капітанів мисливських шхун. Його, Джонсона, привабило тільки судно, коли він підписав контракт, та й то вже він мало не кається.
Він сказав мені, що "Привид" — бездоганної конструкції шхуна на вісімдесят тонн. Завширшки вона до двадцяти трьох футів, а завдовжки — понад дев’яносто футів. Незвичайно важкий свинцевий фальшкіль (точна вага його невідома) надав їй більшої остійності, а це дозволяло нести величезну площу вітрил. Від палуби до клотика грот-стеньги сягало більш як сто футів, а фок-щогла зі своєю стеньгою була на вісім чи десять футів коротша. Я подаю ці деталі для того, щоб можна було уявити собі розмір цього маленького судна, що носилося по океанських просторах з командою в двадцять два чоловіки на борту. То був малесенький світ, цятка, піщинка, і я тільки дивом дивувався, як це люди важаться пускатись у море на такій малій, непевній споруді.
Вовк Ларсен мав славу людини, що надзвичайно сміливо велася з вітрилами. Я чув, як про це балакав Гендерсон з другим мисливцем, каліфорнійцем Стендішем. Два роки тому буря на Беринговому морі потрощила на "Привиді" щогли, і замість них поставлено теперішні, міцніші й важчі за попередні. Коли встановлювано їх, Ларсен нібито сказав, що ліпше вже перекинутися в морі, аніж утратити ці щогли.
Здавалося, що кожен з матросів, за винятком Йогансена, засліпленого своїм підвищенням, намагався якось виправдатись, чому він плаває на "Привиді". Половина людей, досвідчені моряки, казали, що вони нічого перше не знали ні про судно, ані про капітана. Щодо мисливців, то про них подейкували, ніби вони — добрі стрільці, але така буйна й розбишацька компанія, що жодна порядна шхуна не підписала б із ними контракту.
Я зазнайомився ще з одним матросом, на ім’я Луїс; то був кругловидий веселий ірландець із Нової Шотландії, чоловік дуже товариський, ладний балакати безперестанку, аби тільки слухач був. Після обіду, коли кок спав унизу, а я чистив свою незмінну картоплю, до камбуза зайшов Луїс, щоб "погомоніти". На судні він опинився тим, що був, мовляв, п’яний, коли підписував контракт. Він без кінця запевняв мене, що ніколи не зробив би цього по-тверезому. Як виявилося, він уже років дванадцять щосезону виїздить полювати на котиків і вважається за одного в найкращих шлюпкових стерників в обох флотиліях.
— Е, друзяко,— похмуро хитав він головою,— гіршого за це судна не знайти, а ти ж не був п’яний, як я, коли тебе сюди занесло. Полювати на котиків — це рай для матросів, тільки не на цьому судні. Помічник був перший, але згадаєш мої слова, що не один кінці віддасть, поки відбудемо плавання. Між нами хай це буде сказано, але Вовк Ларсен чистий диявол, і "Привид" зробився пекельним судном, відколи у нього в руках. Хіба ж я не знаю, чи що? Хіба я не пам’ятаю, як два роки тому в Хакодате він у сварці застрелив чотирьох своїх матросів? І хіба я не був тоді за три сотні ярдів на "Еммі Л."? Того ж року він кулаком убив ще одного. Еге ж, отак на смерть і забив. Розшелепив йому голову, мов шкаралупу яєчну. А з губернатором острова Кури та начальником поліції що він утяв! Ці японські добродії, бач, приїхали на "Привид" у гості, і з ними дружини, маленькі такі й гарненькі — ну достоту як ото малюють на віялах. А коли він знімався з якоря, то чоловіків спустив на їхній сампан, а жінок нібито не встиг. Мовляв, трапунок такий, та й годі. І тільки через тиждень висадив тих сердешних панійок на берег потойбіч острова; і їм нічого не лишалося, як горами йти додому в своїх солом’яних сандалійках, що й одну милю не годні витривати. Хіба я не знаю? Звір він, цей Вовк Ларсен. Той самий, що про нього сказано в святому письмі. І прийде йому колись поганий кінець... Але гляди,— я нічого тобі не казав. Ані жодного слова. Бо старий гладун Луїс хоче вернутися з цього плавання живим, навіть коли всі ви без решти підете рибі на харч.
— Вовк Ларсен! — забурчав він трохи згодом.— При-слухайся-но до цього слова. Таки вовк він. У декого бува кам’яне серце. А в нього й зовсім немає серця. Вовк, чистий тобі вовк, ось хто він. Хіба ж не влучно його назвали?
— Але ж коли його так добре знають,— заперечив я,— то як же він набирає собі людей?
— А як воно буває, що набирають людей на будлі-яку роботу, чи то на землі, чи на морі? — з кельтським запалом запитав Луїс.— Чи ти мене бачив би тут, коб не був я п’яний, як свиня, коли підписував контракта? Декого з них на краще судно й не візьмуть, як отих мисливців, а дехто з бідолах, як ото матросня, то й не знав, куди потрапляє. Але вони дізнаються, ще й як дізнаються і проклянуть той день, коли на світ народилися. Шкода мені цих сіромах, та ще більше мені болить старий гладун Луїс, що то йому судилося. Тож гляди мені, я тобі нічого не казав, ані геть нічого.
— А ці мисливці — то пройдисвіти,— знову почав він, бо не терпів мовчанки, надто вже був балакучий.— Стривай-но, вони ще розходяться. Але він такий, що візьме їх у шори. Тільки він і може нагнати страху божого в їхні чорні душі. Ось оцей мій мисливець, Горнер. Такий собі лагідний та м’який, голос ніжний, як у дівчини, подумаєш, ну цей уже таки сумирний.