На вершку його грот-щогли виднівся білий з ліліями прапор.
Два чоловіки, що були в човні, мовчали.
Підводний конус трикутної мілини Менк’є більший розмірами за острів Джерсей. Море вкриває його, але на найвищій точці мілини є плато, що здіймається над морем і в час найбільших припливів. На північний схід від нього відділяються шість великих стрімких скель, утворюючи ніби мур, подекуди обвалений. Прохід між цими скелями і плато приступний тільки для дуже мілко заглиблених суден. За цим проходом починається вільне море.
Матрос, що взявся непомітно провести човен, спрямував його в цей прохід. В такий спосіб він захищався рифом Менк’є від битви. Він вправно пропливав вузьким каналом, уникаючи підводного каміння з правого і лівого боку. Тепер скелі зовсім закрили битву. Заграва на обрії почала бліднути, а лютий гуркіт канонади тихшати через збільшення відстані. Але вибухи не припинялися; це означало, що корвет тримається і хоче вистріляти до останнього всі свої ядра.
Незабаром човен вийшов на чисту воду, йому не загрожували скелі, до нього не могли досягти ядра.
Поволі море світлішало, ясні смуги між обрієм і хмарами раптом поширшали, бризки піни заіскрилися світлом, гребені хвиль забіліли. День настав.
Човен уникнув небезпеки від ескадри. Але ще лишалося зробити найважче. Човен врятувався від обстрілу, але не від аварії. Він був у вільному морі — маленька шкаралупка без палуби, без парусів, без щогли, без компаса, не маючи інших засобів, крім весел. Він мусив боротися проти океану й урагану, цей атом, відданий на ласку колоса.
І от у цьому безмежному, цьому відлюдному просторі, підвівши осяяне блідим ранковим світлом лице, чоловік на носі човна, пильно дивлячись в очі чоловіка на кормі, сказав йому:
— Я брат того, кого ви звеліли розстріляти.
КНИГА ТРЕТЯ
ГАЛЬМАЛО
І. СЛОВО Є ДІЯ
Старий підвів голову.
Чоловікові, що говорив до нього, було років із тридцять. Лице в нього засмагло від морського вітру, очі він мав дивні: у простодушному погляді селянина світилась проникливість бувалого моряка. Він міцно тримав весла у своїх дужих руках. Вигляд він мав лагідний. За поясом у нього був кинджал, два пістолети й чотки.
— Хто ви? — спитав старий.
— Я вам тільки що сказав.
— Чого ви хочете?
Чоловік кинув весла, схрестив на грудях руки і відповів:
— Вбити вас.
— Як знаєте, — сказав старий.
Матрос підвищив голос.
— Приготуйтесь.
— До чого?
— До смерті.
— Чому я маю вмерти? — спитав старий.
Настало мовчання. Чоловік, здавалось, на якусь мить був спантеличений цим запитанням. Потім відповів:
— Я ж сказав, що хочу вас убити.
— А я вас питаю: чому?
Блискавка майнула в очах матроса,
— Бо ви вбили мого брата.
Старий відказав холодно:
— Спочатку я врятував йому життя.
— Це правда. Ви його спершу врятували, а потім убили.
— Це не я його вбив.
— А хто ж тоді?
— Його провина.
Матрос збентежено дивився на старого. Потім його брови гнівно насупились.
— Як вас звати? — спитав старий.
— Моє ім’я Гальмало, але вам немає потреби знати його, щоб бути вбитим мною.
В цей момент зійшло сонце. Один промінь упав прямо на матроса і освітив дике лице. Старий уважно розглядав його.
Канонада все ще тривала, але ривками, ніби в агонії. Дим застилав обрій. Човен, яким гребець більше не керував, плив куди несло.
Правою рукою матрос вихопив з-за пояса пістолет, а лівою взяв чотки.
Старий підвівся.
— Ти віриш у бога? — спитав він.
— Отче наш, іже єси на небесєх, — пробурмотів матрос. І він перехрестився.
— Ти маєш матір?
— Маю.
Він перехрестився вдруге. Потім промовив:
— Ну, годі. Даю вам хвилину, монсеньйор.
— Чому ти називаєш мене монсеньйором?
— Бо ви сеньйор. Це видно.
— А ти маєш сеньйора?
— Маю, ще й великого пана. Хіба можна жити без сеньйора?
— Де він?
— Не знаю. Він покинув наш край. Він називається пан маркіз де-Лантенак, віконт де-Фонтене, принц Бретонський. Він сеньйор усього Семилісся. Я ніколи його не бачив, але це не заважає йому бути моїм паном.
— А якби ти його побачив, ти б скорився йому?
— Певна річ. Я був би поганином, якби не скорився! Треба коритися богові, потім королеві, що все одно як бог, потім сеньйорові, що все одно як король. Але це зараз ні до чого. Ви вбили мого брата, я повинен убити вас.
Старий відказав:
— Насамперед, я добре зробив, що вбив твого брата.
Матрос стиснув пістолет у руці.
— Годі! — сказав він.
— Гаразд, — сказав старий. І спокійно додав:
— А де ж священик?
Матрос глянув на нього.
— Так, священик. Я дав священика твоєму братові, ти повинен дати мені.
— Я не маю його, — сказав матрос.
І продовжував:
— Де ж тут священики у вільному морі?
Чути було конвульсивні вибухи віддаленого стихаючого бою.
— Ті, що вмирають там, мають священика, — сказав старий.
— Це правда, — пробурмотів матрос, — вони мають корабельного священика.
Старий продовжував:
— Ти згубиш мою душу, а це тяжкий гріх.
Матрос задумано похилив голову.
— І гублячи мою душу, — додав старий, — ти губиш свою. Слухай. Мені шкода тебе. Ти зробиш те, що схочеш. Я виконав недавно свій обов’язок, врятовуючи твого брата, а потім відбираючи в нього життя. Я виконую свій обов’язок і тепер, стараючись спасти твою душу. Подумай. Це ж тебе стосується. Чуєш постріли гармат? Там гинуть люди, там є такі, що конають у розпачі, там є чоловіки, що не побачать більше своїх жінок, є батьки, що не побачать більше своїх дітей, брати, як і ти, не побачать більше своїх братів. І з чиєї вини? З вини твого брата. Ти ж віриш у бога? Гаразд, ти знаєш, що бог страждає в цей час: страждає за свого сина, найхристияннішого короля Франції, що безневинно мучиться у Тампльській в’язниці, як і син божий, Ісус. Бог страждає за свою бретонську церкву; бог страждає за свої споганені храми, за подерті євангелії, осквернені молитовні, за убієнних священиків. Чого бажали ми всі на кораблі, який гине в цю мить? Ми бажали допомогти божій справі. Якби твій брат добре служив, якби він вірно виконував свій обов’язок, нещастя з каронадою не сталося б, корвет не був би ушкоджений, не збився б з дороги, не натрапив би на цей проклятий флот, і ми всі висідали б тепер у Франції. Відважні люди й моряки, ми, — а нас було б немало, — з шаблями в руках, з розгорнутим білим прапором, радісно пішли б допомагати хоробрим селянам Вандеї рятувати Францію, рятувати короля, рятувати бога. От що ми бажали робити, от що ми зробили б. От що я, один, який лишився, іду робити. Але ти перешкоджаєш цьому. В цій боротьбі нечестивців проти священиків, в цій боротьбі царевбивць проти короля, в цій боротьбі сатани проти бога — ти за сатану. Твій брат був перший помічник диявола, ти — другий. Він почав, ти закінчуєш. Ти з царевбивцями проти трону, ти з нечестивцями проти церкви. Ти відбираєш у бога його останню підмогу. Бо коли не буду там я, представник короля, то й далі горітимуть села, сім’ї плакатимуть, священики обливатимуться кров’ю, Бретань страждатиме, король буде у в’язниці, а Ісус Христос мучитиметься. А хто буде винуватцем усього цього? Ти. Що ж, це твоя справа. Я сподівався від тебе зовсім протилежного. Я помилився. Ах, так, правда, я вбив твого брата, ти маєш рацію. Твій брат виявив хоробрість, я нагородив його; він був винен, я його покарав. Він зрадив свій обов’язок, я свій виконав. Те, що я зробив, я зробив би знову. І, клянусь святою Анною Орейською, яка бачить нас з небес, в такому випадку, коли я звелів розстріляти твого брата, я звелів би розстріляти й свого сина. Тепер ти господар. І мені шкода тебе. Ти збрехав своєму капітанові. Ти, християнин, не маєш віри. Ти, бретонець, не маєш честі. Мене доручили тобі, покладаючись на твою вірність, а ти чиниш зраду. Ти вбиваєш мене, хоч обіцяв вберегти моє життя. Знаєш ти, що ти тут губиш? Себе самого. Ти забираєш моє життя у короля і віддаєш своє вічне життя дияволові. Що ж, чини свій злочин. Ти дешево продаєш своє місце в раю. Завдяки тобі диявол переможе, завдяки тобі палатимуть храми, завдяки тобі нечестивці І далі переливатимуть дзвони на гармати. Розстрілюватимуть людей тим, що мало спасати душі. Може, й зараз, коли я розмовляю з тобою, дзвін, що дзвонив на твої хрестини, вбиває твою матір. Ну, помагай дияволові. Не гайся. Так, я засудив твого брата, але знай, що я був знаряддям божим. А ти засуджуєш божий промисел! Ти, може, засудив би й блискавку на небі? Нещасний, ти будеш засуджений нею. Бережись того, що ти хочеш зробити. Хіба ти знаєш, чи нема на мені благодаті божої? Ні. Чи тобі все одно? Що ж, роби те, що намірився. В твоїй волі кинути мене в пекло, і себе разом зі мною. Моя і твоя вічна погибель у твоїй руці. Відповідатимеш перед богом ти. Ми самі і віч-на-віч перед безоднею. Продовжуй же, кінчай, довершуй! Я старий, а ти молодий. Я беззбройний, а ти озброєний. Убий мене.
В той час, як старий, випроставшись на весь зріст, говорив ці слова голосом, дужчим за шум моря, його постать через гойдання човна на хвилях то затінювалась, то освітлювалась. Матрос був смертельно блідий. Великі краплі поту падали з його лоба. Він тремтів, наче в пропасниці. Час від часу він цілував свої чотки. Коли старий скінчив, матрос кинув свій пістолет і впав на коліна.
— Змилуйтесь, монсеньйор! Простіть мені! — скрикнув він. — Ви говорите, як сам бог. Я винен. Винен був і мій брат. Я зроблю все, щоб спокутувати його злочин. Розпоряджайтесь мною. Наказуйте. Я коритимусь.
— Я прощаю тобі, — сказав старий.
II. ПАМ'ЯТЬ СЕЛЯНИНА ВАРТА ЗНАНЬ СТРАТЕГА
Провізія, що була в човні, знадобилась.
Двом утікачам, змушеним пробиратися довгими манівцями, тільки через тридцять шість годин вдалося досягти берега. Вони пробули ніч на морі. Але ніч була гарна, тільки що місяць світив занадто ясно для людей, які хочуть бути непоміченими.
Їм довелося спочатку віддалитися від Франції і випливти у чисте море в напрямі до Джерсея.
Вони чули останні постріли розстрілюваного корвета, що лунали, як передсмертне рикання лева, вбитого в лісі мисливцями.
Корвет "Клеймор" загинув так, як і "Месник", але слави не випало на його долю. Не можна бути героєм, б’ючись проти батьківщини,
Гальмало був надзвичайний моряк. Він показував чудеса вправності й кмітливості. Цей імпровізований маршрут через великі хвилі, між рифами і пильною вартою ворога, був шедевром.