548] Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива. [43]
549] З чим поспішає, довідавшись,— "Не до добра,— йому каже,-
550] Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!
551] Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш,
552] Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада
553] В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,
554] Що народився з землі — дитя, яке мами не мало.
555] Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,
556] Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не смілй
557] В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в^Тгаа густого,
558] Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса —
559] Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає
560] Третя, Аглавра,— вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:
561] Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.
562] Тут я богині про все розплескала. За це нагороду
563] Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,
564] Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні
565] Мають науку птахи: язикатий-бо — сам собі ворог.
566] Не на прохання моє — я й на думці такого не мала —
567] Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади —
568] Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.
569] Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,
570] Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою
571] Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні.
573] Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.
574] Бог мене вгледів морський у той час — і жагою пройнявся.
575] Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили
576] Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю,
577] Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.
578] Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних
579] Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва
581] Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.
582] Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього
583] Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.
584] В розпачу бити руками взялася в оголені груди,
585] Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.
586] Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами —
587] Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі,
588] Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.
589] Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією
590] Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена.
591] Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім
592] Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила
593] Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить,
594] Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі
595] Криє. З широкого неба її проганяють пернаті". [44]
596] "Хай та наука,— їй ворон в одвіт,— тобі йде на користь,
597] Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням".
598] Не завернув, долетів і Фебові про Короніду —
599] Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає.
600] Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий
601] В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.
602] Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого —
603] Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи
604] Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,
605] Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.
606] Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,
607] Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.
608] "Фебе,— встигла шепнуть,— я могла б, народивши спочатку,
609] Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш".
610] Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.
611] Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.
612] Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,
613] Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.
614] Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем
615] Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю
616] Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були,— відкидає.
617] Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі
618] Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.
619] Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний
620] Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,
621] Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою
622] Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу
623] Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,
624] Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,
625] З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.
626] Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,
627] Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,
628] Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло
629] Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона
630] Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.
631] Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,
632] Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.
633] Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,
634] Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.
635] От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,
636] Донька Хірона,— її народила колись миловида
637] Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала
638] Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши
639] В батька-провидця науку його — провіщала майбутнє.
640] Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись
641] Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,
642] Тільки-но вздріла дитя: "Цілителем всесвіту,— каже,— [45]
643] Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть
644] Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.
645] Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге
646] Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить.
647] З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого —
648] Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш.
649] Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати
650] Вічним на світ привела тебе,— сам же бажатимеш палко
651] Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне
652] Змія жахливого кров,— невимовного болю причина.
653] Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба.
654] й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині".
655] Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї
656] Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.
657] "Доля змагає мене,— проказала,— не можу я більше
658] Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.
659] Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене
660] Він божество скерував — будущини краще б не знати!
661] Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,
662] Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,
663] Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,
664] Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько — півкінь, півлюдина".
665] Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно
666] Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.
667] Далі — вже й не словами були: видавались іржанням,
668] А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,
669] Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.
670] Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають —
671] В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,
672] Шия крутою стає, де складками слалась одежа —-
673] Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,
674] Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос
675] Іншими стали, й дала їй ім я ця сумна переміна.
676] Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю,
677] Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити
678] Волі батька богів, а коли б навіть мав — не змінив би:
679] Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських.
680] Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,
681] В лівій руці в тебе посох — кийок лісовий — був, а в правій —
682] Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.
683] Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,
684] Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,
685] Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо
686] Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.
687] Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї
688] Знав із села того дід, його Баттом усі називали.
689] Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій [46]
690] Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.
691] Щоб не доніс він, бува,— на плече йому руку поклавши,
692] Каже по-доброму бог: "Не видай мене, чоловіче,-
693] Може, биків тут шукатиме хтось,— ти нічого не бачив.
694] Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку".
695] Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:
696] "Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже",-
697] Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,
698] Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.
699] "Чи по межі цій,— питає,— бики не проходили щойно?
700] Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.
701] Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари".
702] Звабив старого подвійний дарунок: "Он там, під горою,-
703] Каже,— віднайдеш биків". І справді були під горою.
704] Внук Атланта всміхнувсь: "Мене мені ж, віроломний,
705] Видав, мене — мені ж?" І того чоловіка за зраду
706] В камінь твердий обернув, що й донині "указником" зветься:
707] Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.
708] Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,
709] Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві
710] Край споглядав, і Лікея сади, науками славні.
711] Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади
712] Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна
713] Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.
714] Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого
715] Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.
716] Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні
717] Нутрощі, боязко — поки жерці там ще в повному зборі —
718] Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,
719] Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,
720] Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським
721] Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.
722] Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,
723] Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,
724] Так найвродливіша серед усіх у поході ступала
725] Герса — того торжества та своїх супровідниць окраса.
726] Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,
727] Весь запалав.