й назавше.
Ангустіна сидів блідий, втупивши зір у темний кут зали, і вже не погладжував вусики. Скрізь відчувалось дихання ночі, коли страхи залишають плісняві стіни, печаль світлішає, душа погордливо тріпоче крилами над поснулим людством. Скляні очі полковників з великих портретів віщували героїчні події. А за вікнами так само періщив дощ.
— Уявляєш? — звернувся Лагоріо до Ангустіни. Післязавтра о цій порі я, мабуть, вже буду в Консальві. Світське товариство, чарівні жінки.
— Все чого душа твоя бажає, — презирливо кинув Ангустіна.
— Або ще краще, — не вгавав Лагоріо, прагнучи спокусити друга. — Піду до Тронів, твоїх дядьків. Вони приємні люди і, як сказав би Джакомо, "живуть із школи".
— Цього теж бажає твоя душа, — мовив Ангустіна.
— Що не кажи, — напосідав Лагоріо, — а післязавтра я розважати мусь, ти ж нестимеш службу. Я гулятиму містом, до тебе ж з'явиться з перевіркою капітан. "Вартовий Мартіні захворів. Всі інші наявні". О другій ночі тебе розбудить сержант. "Пане лейтенанте, час обійти пости". О другій ночі, можу заприсягтися! А я оцій порі скоріш за все раюватиму в ліжку з Розарією...
Це були дурні, хоча й недошкульні кпини Лагоріо, до яких усі вже давно позвикали. Слухаючи його, кожен уявляв далеке місто з великими палацами, церквами, шпилями, що прагнуть до небесної блакиті, алеями понад річкою, що створюють романтичний настрій.
Мабуть, о цій годині там здіймається прозорий туман, а ліхтарі розточують легке жовтаве світло; самотні пари ховаються в темних завулках; чути крики візників перед залитим вогнями фасадом Опери, звуки скрипок, сміх, жіночі голоси біля порталів розкішних вілл; квадрати освітлених вікон величезних будинків над лабіринтом дахів. Чарівне місто юнацьких мрій і ще незвіданих пригод.
Друзі кидали скоса погляди на позначене важкою втомою обличчя Ангустіни. Кожен розумів — вони зібралися цього вечора не відзначити від'їзд Лагоріо, а вітати Ангустіну, бо незабаром тут зостанеться тільки він. Після Лагоріо дійде черга до інших, і один по одному всі поїдуть звідси: Гротта, Морель, а ще раніше Дроґо, якому треба відслужити лише чотири місяці. Ангустіна ж не кине Фортецю. Друзі не розуміли чому, але були переконані в цьому, здогадуючись, що він і цього разу залишається вірним своїм амбітним нахилам, не заздрили його долі. Його наче було зурочено.
Чому ж Ангустіна, цей сноб, ще й посміхається? Чом, пришелепуватий, замість витріщатися в темряву, не біжить пакувати речі, не готується вирушати додому? Про що він думає? Яка таємна пиха затримує його у Фортеці? Поглянь на нього, Лагоріо, адже ти його друг, придивися уважно, поки маєш змогу, хай це обличчя закарбується в твоїй пам'яті таким, яким воно є цього вечора — гострий ніс, безвиразний погляд очей, хитрувата посмішка! Може, колись ти збагнеш, чому він не подався слідом за тобою, відкриєш те, що ховалося за його впертим чолом.
Лагоріо поїхав наступного ранку. Ординарець з двома кіньми чекав на нього біля брами Фортеці. Хмарилось, але дощу не було.
Лейтенант мав задоволений вигляд. Він вийшов зі своєї кімнати, навіть не озирнувшись напослідку, і так само надворі не кинув погляд назад, аби востаннє глянути на Фортецю. Навколо височіли сірі непривітні мури, нерухомо стояв вартовий, на широкому плацу не було ані душі.
Підійшов попрощатись Ангустіна. Попестив коня, сказавши: "Гарний скакунець".
Лагоріо повертався до їхнього рідного міста, вільного, легкого життя. А він залишався, дивлячись на друга непроникним зором і намагаючись зберегти на обличчі усмішку.
— Сам не вірю, що їду, — мовив Лагоріо. — Фортеця завжди була для мене чимось жахливим.
— Коли приїдеш, привітай моїх кревних, — попросив Ангустіна, пустивши повз вуха його слова. — Скажи мамі, що в мене все гаразд.
— Не хвилюйся, — відповів Лагоріо. — Знаєш, мені прикро за вчорашній вечір. Ми зовсім різні люди, і я, чесно кажучи, ніколи тебе не розумів. Ти дивуєш мене своїми нахилами, хоча, можливо, маєш рацію.
— Я про той вечір уже забув, — мовив Ангустіна, втупивши погляд у землю. — Чого мені злоститися?
Далекі один від одного, вони не мали спільних уподобань, різнилися вихованням і культурою. Однак їх завжди бачили разом, що викликало подив офіцерства, — такою разючою була зверхність Ангустіни. Попри все вони залишалися друзями. Серед багатьох товаришів по службі лише Лагоріо підсвідомо розумів його, тільки він піклувався Ангустіною, а зараз відчував сором, що залишає Фортецю на його очах і гаявся з від'їздом.
— Якщо побачиш Клаудіну, — безбарвним голосом мовив Ангустіна, — передай їй... ні, краще нічого не кажи.
— Вона сама спитає про тебе, якщо ми зустрінемось. їй добре відомо, що ти тут.
Ангустіна промовчав.
— Ну, от, — сказав Лагоріо, закінчивши разом з ординарцем прилаштовувати сакви. — Я вже, мабуть, поїду, бо час підганяє. Прощавай!
Він потиснув другові руку і вправним стрибком скочив на коня.
— Прощавай, Лагоріо! — гукнув Ангустіна. — Щасливої дороги!
Випроставшись у сідлі, Лагоріо дивився на друга. Він не був тонкою натурою, але внутрішній голос підказував йому, що вони вже ніколи не стрінуться.
Підострожений кінь рушив з місця. В цю мить Ангустіна ледь махнув рукою, ніби хотів затримати друга і сказати йому щось наостанок. Лагоріо краєчком ока помітив цей жест і зупинився.
— Ну, що там? — запитав він. — Ти чогось хочеш?
Ангустіна швидко опустив руку, знов прибравши своєї звичайної пози.
— Ні, нічого, — поквапно мовив він. — А що?
— Мені так здалося, — збентежено проказав Лагоріо і рушив геть, погойдуючись у сідлі.
IX
Тераси Фортеці Бастіані стали такі білі, як південна долина і північна пустеля. Сніг густо повкривав схилки перевалу, облямував зубці оборонних мурів, падав, глухо хляпаючи, з дахів, коли-не-коли сповзав з укосів, зривався в провалини, й сніжні лавини гуркотіли між скелями, здіймаючи білу куряву.
Це був не перший,, а третій чи четвертий снігопад, який свідчив про те, що після появи тут Дроґо минуло чимало днів. "Мені видається, ніби я прибув до Фортеці лише вчора", — не раз повторював він. Йому насправді так здавалось, проте час невблаганно збігав у незмінному ритмі, однаковому для всіх людей: ні повільніше для щасливих, ні швидше для невдах. Саме так — ні повільно, ні швидко — пролетіли три місяці служби лейтенанта Джованні Дроґо. Різдво залишилось позаду, минув і Новий рік, принісши на часину крихкі сподівання. Дроґо вже готувався до від'їзду. Слід було лише пройти формальний медичний огляд, як порадив майор Матті, а тоді — додому. Він постійно торочив собі, що в місті на нього чекає легке, веселе життя, але чомусь не відчував задоволення.
Вранці десятого січня він зайшов до медичного кабінету на горішньому поверсі Фортеці. Лікар Фердінандо Ровіна був добродій років п'ятдесяти. Його брезкле розумне обличчя мало ознаки сталої втоми. Він був убраний не в мундир, а в довгий темний піджак чиновника. Сидів за столом, де лежали книжки та папери. Несподівано з'явившись у його кабінеті, Дроґо помітив, що той нічого не робить, — просто нерухомо сидить і міркує про щось своє.
Вікно кабінету виходило на подвір'я, звідки долинали виляски мірних кроків: у цей вечірній час відбувалася зміна варти. Крізь шибки було видно протилежну стіну і напрочуд погідне небо. Після взаємних привітань лікар узяв слово, і Дроґо швидко переконався, що той добре знайомий з його справою.
— Круки мостять гнізда, а ластівки відлітають у вирій, — жартівливо зазначив Ровіна, виймаючи з шухляди теку.
— Ви, лікарю, мабуть, не знаєте, що я потрапив сюди випадково, — мовив Дроґо.
— Всі, хлопчику мій, потрапляють сюди випадково, — запевнив лікар. — Через більшу чи меншу похибку. Навіть ті, які залишилися тут.
Дроґо мало що зрозумів і лиш усміхнувся.
— Ні, я не осуджую вас, — вів далі Ровіна. — Ви, молоді, маєте рацію, коли відмовляєтесь пліснявіти тут. Там, у місті, для вас зовсім інші можливості. Я сам нерідко замислююсь: якби була нагода...
— Так у чому ж річ? — здивувався Дроґо. — Невже ви не можете домогтись переведення?
Лікар розвів руками, наче почув якесь нісенітне твердження.
— Домогтись переведення? Відслуживши тут двадцять п'ять років? Запізно, хлопчику мій, слід було думати раніше.
Мабуть, він чекав, що Дроґо й далі з ним сперечатиметься, але, побачивши, що лейтенант мовчить, узявся до діла. Запросив Джованні сісти, спитав його ім'я та прізвище і вписав їх у відповідну графу реєстраційного бланка.
— Отож, — почав він, — ви скаржитесь на порушення серцевої діяльності? Вашому організмові шкодить гірський клімат, еге ж? Так і запишемо.
— Можна й так, — погодився Дроґо. — Ви краще знаєтесь на цих справах.
— Чи не призначити вам відпочинок у зв'язку з хворобою? — спитав, підморгнувши, лікар.
— Дякую, — відповів Дроґо. — Але я не схильний зловживати...
— Як хочете. Значить, без відпочинку. Я у вашому віці не був такий нерішучий.
Замість сісти, Джованні підійшов до вікна й роздивлявся згори солдат, вишикуваних на засніженому дворищі. Сонце тільки-но сіло, скрізь густішали сині тіні.
— Через три-чотири місяці більше половини новачків хочуть поїхати звідси, — вів лікар із ноткою суму в голосі. — Я теж, якби не мій вік, зробив би так само, як ви... І все ж це було б помилкою.
Задивившись у вікно, Дроґо неуважно слухав лікаря. Раптом йому здалося, ніби жовтаві мури ростуть, тягнуться вгору до кришталевого неба, а за ними, ще вище, бовваніють прикрашені шапками снігу вежі, скісні оборонні споруди, плавають у повітрі редути і форти, яких раніше не бачив. Усе ще яскраво озорені західним сонцем, вони світилися, сповнені таємничим життям. Дроґо вперше збагнув, що Фортеця така величезна. Він побачив ген-ген високо одчинене в бік долини вікно. Там угорі могли бути люди,— можливо, навіть офіцери, з якими охоче б заприязнився. Його очам відкривалися геометрично чіткі тіні стін між бастіонами, підвішені над дахами вузькі мости, замкнені старовинні брами, закладені цеглою стрільниці, перехняблені під вагою літ довгі металеві огорожі.
У свинцево-синій глибині подвір'я, серед ліхтарів і смолоскипів, Дроґо вздрів постаті солдатів, які примикали до рушниць багнети. На сніжній білині їхні щільні чорні лави здавалися скутими з заліза.