— Що ви збираєтеся з цим робити?
— Боже милостивий! Дейд! Він... стріляв у вас?
— Двічі, — уточнив я.
— Але чому?.. Чому?
— Ви вважаєте мене зухвальцем, місіс О'Мара. Одним із багатьох безжалісних хлопців із суспільних низів. І якби я був ним, тепер я почувався б на цьому місці дуже легко. Та насправді я зовсім не такий. І все ж я мушу розповісти, чому він стріляв у мене!
Місіс О'Мара мовчала. Тоді поволі кивнула головою. Тепер її обличчя обернулося на маску.
— Гадаю, він просто не може нічого з собою вдіяти, — почав я. — По-перше, Дейд не хотів, щоб я розшукав його вітчима. До того ж малий любить гроші. Нібито й дрібниця, та це — тільки частина загальної картини. У тирі він майже програв мені долар. Це теж здається дрібницею, одначе ваш син живе в обмеженому світі. Річ у тім, що він — божевільний малий садист, якому кортить натиснути пальцем на спусковий гачок.
— Як ви смієте! — спалахнула вона, але відразу про це й забула.
— Як я смію? Смію. Не треба сушити собі голову й гадати, чому він у мене стріляв. Адже я не перший, чи не так? Вам не слід би цього знати, ви, либонь, і в думці не припускали, що він учинив це навмисне.
Вона сиділа мовчки, нерухомо. Я глибоко вдихнув повітря.
— Отже, давайте поговоримо, чому він стріляв у Дада О'Мару, — запропонував я.
Якби я подумав, що вона скрикне хоча б цього разу, то обманув би себе. Той старий з оранжереї передав їй у спадок щось куди більше, ніж високий зріст, темне волосся й сміливі очі. [167]
Місіс О'Мара міцно стулила губи, спробувала облизнути їх і від цього на мить стала схожою на перелякану дівчинку. Риси її обличчя загострились, а рука, наче протез на дроті, звелася вгору, вчепилася в біле хутро під шиєю і стискалась доти, доки побіліли кісточки пальців. Нарешті жінка просто втупилася в мене. Мій капелюх упав з її коліна на підлогу. Вона знову не ворухнулася. Другого такого гучного звуку, з яким упав капелюх, я ніколи не чув.
— Гроші, — сухо мовила вона. — Певна річ, ви хочете грошей.
— Скільки, по-вашому, я хочу?
— П'ятнадцять тисяч доларів.
Я рішуче кивнув головою й сказав:
— Це було б досить справедливо. Щось на зразок офіційної угоди. Приблизно стільки ж мав О'Мара в кишенях і стільки ж одержав Їгер, щоб прибрати тіло.
— Ви занадто... триклятущий нахаба! — з жахом вигукнула вона. — Я сама залюбки вбила б вас!
Я спробував усміхнутись.
— Це правда. Я нахаба і взагалі позбавлений будь-якого співчуття. Все сталося приблизно так: хлопчик привів О'Мару туди ж, куди привів сьогодні мене, вдавшись до тих самих простих хитрощів. Не думаю, щоб це був план. Ваш син ненавидів вітчима, але планувати вбивства він не став би.
— Він ненавидів його, — підтвердила місіс О'Мара.
— Отже, вони в невеличкому тирі, і ваш чоловік лежить мертвий на підлозі, за перегородкою, де його не видно. На постріли там, звісно, ніхто не звернув уваги. Крові небагато — попадання у голову, до того ж калібр малий. Отож хлопчик виходить із тиру, замикає двері й ховається. Однак через деякий час Дейд повинен про це комусь розповісти. Він просто мусить це зробити. І хлопчик звертається до вас. Адже ви — його мати. Ви єдина, кому можна про все розповісти.
— Так, — видихнула вона. — Саме так він і вчинив. — Ненависть до мене в її очах згасла.
— Ви маєте намір кваліфікувати це як нещасливий випадок. Гаразд. Одначе треба зважити на одну обставину. Ваш син ненормальний, і ви про це знаєте. Знає і генерал, знають слуги. Мають бути й інші люди, які про це знають. А тупі, на ваш погляд, представники закону до таких людей досить суворі. їм доводиться мати справу із багатьма з них. І я гадаю, Дейд, певне, проговорився. Думаю, згодом він своїм вчинком навіть хвалився. [168]
— Розказуйте далі, — кинула жінка.
— Ви б цим не ризикували, — вів далі я. — Ні заради сина, ні заради отого старого хворого чоловіка в оранжереї. Ви б скоріше вчинили якийсь жахливий злочин, ніж ризикувати цим. Так ви й зробили. Ви знали Їгера й найняли його, щоб позбутися трупа. Все це, за винятком того, що довелося сховати дівчину, Мону Мізервей, і допомогло створити враження обдуманої втечі.
— Коли стемніло, він вивіз трупа у Дадовій машині, — глухо промовила генералова дочка.
Я нахилився й підняв з підлоги капелюха.
— А слуги?
— Норріс знає. Це той, що відчиняє вам. Та він радше помре на дибі, ніж комусь розповість.
— Атож. Тепер ви знаєте, чому порішили Ларрі Бетцеля і чому він хотів поїхати зі мною, чи не так?
— Шантаж, — сказала вона. — До нього ще не дійшло, але й цього чекала. Я б заплатила будь-які гроші, і Бетцель це, напевне, зрозумів.
— Помалу, з року в рік він легко зібрав би чверть мільйона. А взагалі я не думаю, що Джо Мізервей був замішаний у цьому. І дівчина не була, я певен.
Місіс О'Мара нічого не відповіла. Вона просто не зводила очей з мого обличчя.
— Чорт забирай, — важко промовив я, — чому ви не відібрали в нього зброю?
— Він гірший, ніж ви гадаєте. Тоді почалося б щось іще страшніше. Я... я сама його трохи боюся.
— Відвезіть звідси хлопчика, — порадив я. — Відвезіть його від свого батька. Ваш син ще малий, і його, якщо добре взятися, можна вилікувати. Візьміть малого до Європи. Якомога далі. Негайно. Якщо генерал дізнається, що Дейд убив О'Мару, це одразу його доконає.
Жінка через силу підвелася й понуро підійшла до вікна. Вона довго стояла нерухомо, майже злившись із важкими білими шторами. її застиглі руки були опущені. Згодом вона повернулася й пройшла повз мене. Спинившись позад мого крісла, місіс О'Мара перевела подих і схлипнула — лише один раз.
— Це було просто жахливо. Наймерзенніша річ, про яку я будь-коли чула. І все ж я, якби довелося, вчинила б так ще раз. Тато цього не зробив би. Він відверто розповів би про все. Це, як ви кажете, доконало б його.
— Відвезіть сина, — наполягав я. — Дейд тепер переховується десь неподалік. Думає, що влучив у мене.[169] Він ховається, наче звір. Зрозумійте його. Він не може нічого з собою вдіяти.
— Я пропонувала вам гроші, — промовила генералова дочка, все ще стоячи позад мене. — Це гидко. Я не кохала Дадлі О'Мару. Це теж бридко. Я не можу дякувати вам. Навіть не знаю, що сказати.
— Забудьте про це, — порадив я. — Я всього лише старий робочий кінь. Візьміться до хлопчика.
— Обіцяю. Прощавайте, містере Кармеді.
Ми не потисли одне одному руки. Я спустився сходами. Біля парадних дверей, як завжди, стояв слуга, ого обличчя не виражало нічого, крім ввічливості.
— Чи не хочете провідати генерала, сер?
— Іншим разом, Норрісе. — Хлопчика я не зустрів. Я пройшов хвіртку, сів у прокатний "форд" і поїхав пагорбом униз, повз старі нафтові вишки. Поблизу декотрих із них дотепер збереглися невидимі з вулиці відстійники із стічними водами та рештками нафти на поверхні.
Завглибшки свердловини були, певне, футів десять чи дванадцять, а то й більше. Мабуть, там діялися темні справи. Можливо, в одній із тих свердловин...
Я був радий, що вбив Їгера.
По дорозі до центру я зупинився біля бару й перехилив кілька чарок. Та легше мені не стало.
Правда, після тих кількох чарок я згадав про дівчину, яку називав Срібною Перукою. Ми з нею ніколи вже й не побачилися. [170]