— Ану, діставай револьвер і кидай на підлогу, поки ще маєш час... Поки ще дихаєш.
Я не поворухнувся. Я сидів і розглядав цупке покручене волосся в нього на бровах. Потім глянув йому в очі. Я знав: досить мені поворухнутися — хай навіть [84] для того, щоб виконати його наказ, — і він вистрілить.
Кроки вже чулися вгорі на сходах. Це були стишені кроки людей, що приготувалися до боротьби.
В кімнату ввійшло троє.
11
Першою на задерев'янілих ногах поріг переступила місіс Сайп. Очі її горіли, руки були грубо викручені в ліктях, пальці судомно стискалися, наче вона хотіла за щось ухопитися. У спину їй упирався один із невеликих револьверів Керол Донован, міцно затиснутий у маленькій безжальній руці дівчини.
Останнім увійшов Медер. Він був п'яний, того ж і сміливий, розпашілий, осатанілий. Він наставив свій "Сміт і Вессон" на мене й криво посміхнувся.
Дівчина відштовхнула місіс Сайп убік. Літня жінка спіткнулася, відлетіла в куток і з безтямним поглядом опустилася навколішки.
Сайп вирячив очі на Керол. Він був глибоко вражений, бо бачив перед собою дівчину — юну, вродливу дівчину. З таким противником йому ще не доводилося зустрічатись. Його запал згас. Якби до кімнати ввійшли чоловіки, він би їх зрешетив своїм кольтом.
Маленька, темноволоса й біловида дівчина холодно глянула на нього й різким, крижаним голосом наказала:
— Ну, татусю, кидай свою пукавку. Тільки без нервів! Сайп поволі нахилився, не спускаючи з неї очей.
Тоді поклав свій величезний, як у піонерів Дикого Заходу, кольт на підлогу.
— А тепер відкинь його ногою, татусю.
Сайп відкинув кольт, і він відлетів аж на середину кімнати.
— Отак воно буде краще, старенький. Раше, подивись за ним, поки я відберу іграшку в лягавого.
Два револьвери повернулись у мій бік, і важкий погляд її сірих очей зупинився на мені. Медер ступив кілька кроків до Сайпа й націлив йому в груди свій "Сміт і Вессон".
Дівчина посміхнулася, та приємною її посмішку я б не назвав.
— То ось, виходить, який ти розумний, еге? Весь час висовуєшся, так? Але ти дав маху, фараоне. Навіть не обмацав як слід свого худенького дружка. А в нього у черевику була така собі невеличка карта.
— Мені вона не потрібна, — спокійно промовив я і всміхнувся до неї. [85]
Я намагався усміхатись якомога привітніше, бо місіс Сайп помалу й непомітно підповзала навколішки до кольта свого чоловіка.
— Але тепер з тобою покінчено. З тобою і твоєю чарівною усмішкою. Ану підійми клішні й не опускай, поки я не дістану твого пугача. Та швидше, шановний!
Дівчина була близько півтора метра на зріст і важила кілограмів п'ятдесят. Одне слово, дівчина та й годі. А в мене зріст — метр вісімдесят і важу я вісімдесят шість кілограмів. Тож я підняв руки й стусонув її в щелепу.
Напевне, це було з мого боку безумство, але я вже не міг терпіти дует Донован-Медер, мені остогидли їхні револьвери, нахваляння й погрози. Тим-то я й зацідив їй у щелепу.
Вона на метр відлетіла, і її револьвер вистрілив. Куля обпекла мені ребра. Дівчина почала падати. Падала вона довго, наче у повільному кадрі. В цьому було щось неприродне.
Місіс Сайп схопила кольта й вистрілила Керол у спину.
Медер миттю крутнувсь, а Сайп метнувся до нього. Медер відскочив, щось крикнув і знов узяв Сайпа на мушку. Сайп завмер, мов скам'янілий, і широка безглузда посмішка знов розпливлася на його змарнілому обличчі.
Куля, випущена з кольта, штовхнула дівчину вперед з такою силою, наче поривчастий вітер хряснув дверима. В повітрі майнуло синє вбрання, і щось ударило мені в груди — її голова. Якусь мить я ще бачив її обличчя, коли вона падала, — дивне, зовсім незнайоме обличчя.
А потім дівчина обернулася на маленьку, безформну купку біля моїх ніг, уже неживу, і щось червоне витікало з-під неї, а позаду стояла висока спокійна жінка і з затиснутого в обох її руках кольта вився димок.
Медер двічі вистрілив у Сайпа. Все ще посміхаючись, Сайп смикнувся вперед і вдарився об край столу. Бузкова рідина, якою він змащував своїх рибок, тепер залила його самого. Коли старий падав, Медер вистрілив у нього ще раз.
Я вихопив свій люгер і вистрілив Медерові у найболючіше, як мені здавалося, місце, так, щоб тільки його не вбити, — у підколінок. Він гепнувся на підлогу так, немовби перечепився за схований дріт. Я надів на нього наручники ще до того, як він почав стогнати.
Я повідкидав ногою револьвери, що валялися на підлозі, підійшов до місіс Сайп і взяв з її рук великий кольт.
Якийсь час у кімнаті стояла тиша. Тонкі цівки диму — брудно-сірі, білі на тлі полудневого сонця — [86] здіймалися до вікна в стелі. Я чув, як удалині шумів прибій. Потім десь зовсім поруч пролунав звук, схожий на свист.
То був Сайп, він хотів щось сказати. Дружина підповзла до нього — все ще навколішки — й зупинилася поруч. Кривава піна виступила на його губах. Він через силу кліпнув очима, намагаючись прийти до тями. Місіс Сайп усміхнулася до чоловіка. Кволим голосом він просвистів:
— Телескопи, Хетті... Телескопи...
Потім шия його ослабла, посмішка розтанула на обличчі. Голова відкотилась на голій підлозі вбік.
Я вийшов з кімнати й причинив за собою двері.
12
З ноги Медера поволі текла кров, але небезпека йому не загрожувала. Поки я туго перев'язував носовичком його коліно, він дивився на мене божевільними від страху очима. У нього, мабуть, було порване сухожилля й розколота сама чашечка. Коли його поведуть вішати, він, певне, добряче накульгуватиме.
Я зійшов униз, постояв на веранді, дивлячись на дві машини перед будинком, потім перевів погляд на причали біля підніжжя пагорба. Сказати, де стріляли, міг би тільки той, хто проходив повз будинок. Та, як видно, ніхто нічого не помітив. У лісах довкола, мабуть, теж багато стріляють.
Я повернувся в будинок, глянув на допотопний телефон, що "висів на стіні у вітальні, але дзвонити не став. Щось непокоїло мене. Я закурив, визирнув у вікно, і раптом якийсь примарний голос промовив мені просто у вухо: "Телескопи, Хетті... Телескопи..."
Я знову піднявся угору, до кімнати з акваріумами. Медер уже стогнав — протяжно, з хрипом. Та яке мені діло до такого душогуба, як Медер?!
Дівчина була мертва. Жоден з акваріумів не постраждав. Рибки мирно плавали в зеленкуватій воді, спокійні і незворушні. До Медера їм теж було байдуже.
Акваріум на літрів сорок із чорними китайськими телескопами стояв у кутку. Плавало там чотири рибки — такі великі, сантиметрів по десять завдовжки, вугільно-чорного кольору. Дві із них хапали на поверхні кисень, дві інші спроквола помахували плавцями, а коли вони поверталися до мене головою, банькаті очі робили їх схожими на жаб.
Я спостерігав, як вони тикають мордами в зелень, Що нею заріс акваріум. Кілька червоних озерних равликів чистили скло. Дві рибки на дні виглядали [87] товстішими й ледачішими ніж ті, що плавали на поверхні. Цікаво, чому?
Між двома акваріумами лежав сачок з довгою ручкою. Я запустив його в акваріум, спіймав одного з телескопів і оглянув у сітці його сріблястий живіт. На ньому був рубець, що нагадував хірургічний шов. Я обмацав те місце й виявив під ним тверду ґулю.
Потім я дістав із дна ще одного телескопа. Такий самий шов, така сама тверда кругла ґуля. Тоді я виловив одну з рибок, що хапали повітря на поверхні. Ні шва, ні твердої круглої гулі. І спіймати цього телескопа виявилось важче, ніж двох попередніх.
Я випустив його назад в акваріум. Мене цікавили тільки два перші. Я люблю золотих рибок, як і решта людей, та діло — це діло, а злочин — це злочин.
Я скинув пальто, закасав рукава й узяв зі столу лезо, обмотане з одного боку лейкопластирем.
Брудна це була робота. На неї пішло хвилин п'ять. І ось вони в мене на долоні — сантиметрів два в діаметрі, ідеально круглі, молочно-білі. Вони сяяли тим внутрішнім світлом, якого не побачиш у жодному іншому камені. Це були Ліндерові перли.
Я прополоскав їх, загорнув у носовичок, відкотив рукава й надів піджак. Потім глянув на Медера, на його змучені болем і страхом очі, на зрошене потом обличчя. Чхати мені на Медера! Це був убивця, він катував людей.
Я вийшов з кімнати. Двері до спальні були все ще зачинені. Я спустився вниз, крутнув ручку телефонного апарата на стіні.
— Я дзвоню з будинку Уоллеса у Вестпорті, — сказав я. — Тут щось сталося. Треба викликати лікаря й поліцію. Ви можете нам допомогти? Дівчина відповіла:
— Я спробую знайти вам лікаря, містер Уоллес. Правда, на це піде час. У Вестпорті є дільничний полісмен. Викликати?
— Мабуть, викличте, — сказав я й повісив трубку. Все ж таки телефонний зв'язок у сільській місцевості має свої переваги.
Я закурив ще одну сигарету й сів у рипуче крісло-гойдалку на веранді. Невдовзі почулися кроки, і з будинку вийшла місіс Сайп. Якусь мить вона постояла, оглядаючи підніжжя пагорба, потім усілася у інше крісло. її сухі очі невідривно дивилися на мене.
— Гадаю, ви детектив, — поволі й непевно висловила вона припущення.
— Так, я представляю компанію, яка страхувала Ліндерові перли. [88]
Жінка відвернулась й подивилась у далечінь.
— А я думала, що тут він матиме спокій... — промовила вона. — Що ніхто вже його не турбуватиме... Що це місце стане мовби притулком...
— Не треба було йому намагатися залишити в себе перли.
Місіс Сайп повернула до мене голову, на цей раз дуже швидко. Спочатку її обличчя нічого не виражало, але потім на ньому відбився переляк.
Я сягнув рукою до кишені, дістав носовичка й розгорнув його в себе на долоні. Вони разом на білому полотні. Двісті тисяч. Причина стількох убивств!
— Він міг би мати свій притулок, — промовив я. — Ніхто не хотів забирати в нього цей притулок. Але ж йому було мало!
Вона мовчки, невідривно дивилася на перли. Потім її губи сіпнулися. Голос став хрипким.
— Бідний Уоллі... — сказала вона. — Отже, ви все-таки знайшли їх. А знаєте, ви дуже розумний. Він убив десятки риб, перше ніж цього навчився. — Вона підвела на мене погляд. В її очах прозирав подив.
— Мені ця ідея не подобалася ніколи,— сказала вона. — Пам'ятаєте давню біблійну притчу про козла відпущення?
Я похитав головою.
— Це була тварина, на яку поклали людські гріхи, а тоді прогнали її в пустелю. Золоті рибки й виявились тим козлом відпущення.
Місіс Сайп усміхнулася мені.