За трьома пропозиціями, висунутими членами комітету, настала хвилина мовчання.
Нарешті її порушив президент Барбікен.
— Дорогі товариші! — сказав він спокійно. — Я виходжу з того принципу, що опір стінок нашої гармати, коли вона буде побудована в бажаних умовах, необмежений. Я, мабуть, здивую шановного Дж. Т. Мастона, сказавши йому, що він був дуже скромний у своїх розрахунках, і я запропоную подвоїти його 400 тонн пороху.
— 800 тонн! — скрикнув Дж. Т. Мастон, підстрибнувши на своєму стільці.
— Якраз стільки.
— Але тоді доведеться спинитися на запропонованій мною довжині гармати в кілометр?
— Мабуть, що так, — сказав майор.
— 800 тонн пороху, — продовжував секретар комітету, — займатимуть простір близько 800 кубічних метрів. Ваша гармата з об'ємом близько 1 880 кубічних метрів, буде наповнена порохом майже до половини. Тоді решта простору всередині гармати не буде досить довга для того, щоб тиск порохових газів вчинив потрібний поштовх…
На це не було чого відповісти, бо Дж. Т. Мастон казав правду. — Всі дивилися на Барбікена.
— Проте, — відповів президент, — я наполягатиму саме на такій кількості пороху. Уявіть собі: 800 тонн пороху дадуть разом 3 мільярди 500 тисяч літрів газу. Три з половиною мільярда! Розумієте?
— Але як же це зробити? — спитав генерал.
— Це зовсім проста річ; треба зменшити названу надмірну кількість пороху, водночас зберігаючи його механічну потужність.
— Добре, але яким способом?
— Зараз я вам розповім, — просто сказав Барбікен. Його співбесідники немов пожирали його очима.
— Це справді дуже легко, — продовжував він. — Треба тільки вчетверо зменшити масу пороху. Ви всі знаєте одну цікаву речовину, яка становить основну тканину рослин і яку звуть клітковиною.
— Ага! — вигукнув майор. — Я вас розумію, мій дорогий Барбікен.
— Цю речовину, — сказав президент, — здобувають у чистому вигляді з різних тіл і особливо з бавовни; вона є не що інше, як пух від насіння бавовника. Але клітковина, сполучена з азотною кислотою, перетворюється в речовину, зовсім нерозчинну, цілком спаленну і надзвичайно вибухову. Один французький хімік, Браконно, відкрив 1832 року цю речовину, яку він назвав кислоїдином. 1838 року інший француз, Пелуз, вивчив різні її властивості і, нарешті, 1846 року Шенбейн, професор хімії в Базелі, запропонував її як військовий порох. Оцей порох є нітроклітковина…
— Або піроксилін, — зауважив Ельфістон.
— Так, піроксилін. Ви знаєте його надзвичайно цінні для нас властивості. Його дуже легко виготовити з бавовни: треба тільки вмочити її в димучу[36] азотну кислоту на 15 хвилин, потім цю бавовну промити в великій кількості води, далі просушити, оце й усе.
— Справді, це дуже просто, — сказав Морган.
— Крім того, піроксилін не змінюється під впливом вологи — властивість дуже цінна для нас, бо набивати гармату доведеться протягом кількох днів. Запалюється він при температурі 170°, а не 240°, як звичайний порох. Він так швидко вибухає, що коли його покласти поверх звичайного пороху, то порох ще не встигне запалитися, як піроксилін уже весь згорить.
— Чудово! — зауважив майор.
— Тільки він коштує занадто дорого…
— Ну, то й що? — кинув Дж. Т. Мастон.
— Нарешті, він надає снарядам швидкості вчетверо більшої за ту, якої надає порох. Зауважу, що коли до нього домішати вісім десятих калійної селітри, то його сила ще збільшиться.
— Хіба це буде потрібно? — запитав майор.
— Я гадаю, що ні, — відповів Барбікен. — Отже, замість 800 тонн звичайного пороху ми матимемо 200 тонн піроксиліну, що займе в колумбіаді тільки 58 метрів каналу. Таким чином ядру доведеться пройти в гарматі 242 метри під впливом тиску З мільярдів 500 тисяч літрів газу, перш ніж воно полетить до нічного світила[37].
Тут Дж. Т. Мастон більше не міг стримувати своїх почуттів. Він кинувся в обійми свого друга з навальністю справжньої бомби і збив би його, коли б сам Барбікен не був такої будови, що могла чинити опір навіть бомбі.
На цьому закінчилося третє засідання комітету Гарматного клубу. Барбікен і його відважні колеги, для яких не існувало нічого неможливого, блискуче розв'язали важливі питання про снаряд, про гармату і про порох. План був готовий, І залишалося тільки здійснити його.
— Це вже тільки деталі, дрібниці, — казав Дж. Т. Мастон.
Розділ IX
ОДИН ВОРОГ НА ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ МІЛЬЙОНІВ ДРУЗІВ
Відомо, яку силу прихильників і друзів зібрав проект Барбікена навколо його автора. Проте, хоч який великий був його успіх, але знайшлась одна єдина людина в усіх Сполучених Штатах, яка протестувала проти цього проекту. Одна людина зухвало і люто атакувала Барбікенове починання, користуючись з усякої нагоди. Цілком природно, що цю опозицію однієї людини Барбікен відчував глибше, ніж безумовну ухвалу всього суспільства.
Проте, він добре знав причину цієї антипатії, знав, відкіля йшла ця поодинока неприязнь, чому вона була особиста і вже давня, нарешті, з якого суперництва вона виникла.
Цього настирливого ворога президент Гарматного клубу ніколи не бачив. І це було щасливим випадком, бо зустріч цих двох запеклих ворогів не дала б добрих наслідків. Цей суперник був так само вчений, як і Барбікен, гордий, відважний, самовпевнений, гарячий — одне слово, справжній янкі. Його звали капітан Ніколл. Він проживав у Філадельфії.
Всі знали про чудне змагання, яке розпочалося за часів війни південних штатів з північними, між снарядами і бронями пароплавів-броневиків. Перші мали призначення пробити броню других, а завдання броневиків полягало в тому, щоб не припустити цього. Ядра й броні розгорнули боротьбу з нечуваною запеклістю: перші збільшувалися, другі товщали.
Отже, коли Барбікен був найвидатнішим ливарем снарядів, Ніколл був найвидатнішим ковалем бронь. Один удень і вночі виливав снаряди в Балтіморі, а другий так само вдень і вночі кував броню в Філадельфії. Прагнення їх були якраз протилежні. Тільки-но Барбікен винаходив новий снаряд, Ніколл виробляв нову броню. Президент Гарматного клубу проводив своє життя, пробиваючи діри, капітан — перешкоджаючи цьому. Через це між ними тривала постійна ворожнеча, яка поширювалася навіть на їх особи. Ніколл з'являвся у снах Барбікена у вигляді гігантської непроникливої броні, об яку він мав розбити собі голову, а Барбікен фігурував у снах Ніколла у вигляді снаряда, який пробиває його наскрізь.
Важко було уявити, хто з цих двох вчених переможе. Проте, здавалося, наче броня повинна була підкоритись ядру, хоч дехто ще сумнівався в цьому. Під час останніх випробувань циліндро-конічні снаряди Барбікена інше встромилися, немов шпильки, у броні Ніколла; цього дня філадельфійський коваль вважав себе переможцем і відчував зневагу до свого суперника. Та коли пізніше Барбікен замінив циліндро-конічні снаряди звичайними 240-кілограмовими бомбами, капітан був переможений.
Війна закінчилася в той саме день, коли Ніколл закінчив нову стальну броню. Це був дуже майстерний виріб: він начебто зневажав усі снаряди в світі. Капітан привіз його на полігон[38] у Вашингтоні, пропонуючи президентові Гарматного клубу розтрощити цю непроникливу броню. Але після підписання миру Барбікен не бажав провадити спроби. Тоді розлючений Ніколл запропонував піддати його броню бомбардуванню якими завгодно бомбами: повними, порожніми, круглими чи конічними. Президент відмовився, мабуть, не бажаючи скомпрометувати свій останній успіх.
Ніколл, роздратований такою незрозумілою впертістю, намагався спокусити Барбікена різними вигодами. Він запропонував встановити броню на відстані 200 метрів від гармати. Барбікен відмовився. Ніколл пропонував стріляти на відстані 100 метрів і навіть 70 метрів — знов-таки відмова.
"Ну, тоді на відстані 50 метрів, — заявив капітан через газети. — На 25 метрів моя броня, і я сам стоятиму за бронею".
Барбікен відповів, що навіть коли б капітан Ніколл став перед бронею, то й тоді він не зробить більше спроби. Не задовольнившись цією відмовою, Ніколл розпочав атаку проти самої особи Барбікена, який хоче битися лише за допомогою математичних формул, замість того, щоб чекати на смерть від снаряда за міцною бронею. Барбікен нічого не відповідав на всі ці наклепи, бо цілком поринув у розрахунки для своєї великої справи.
Коли Барбікен робив свою славнозвісну доповідь у Гарматному клубі, гнів капітана Ніколла досяг найвищої точки. Яку ще вигадати річ, кращу за колумбіаду в 300 метрів? Яка броня устоїть проти снаряда вагою в 10 тонн?
З тим більшою люттю й шаленством атакував шановний капітан праці Гарматного клубу. Він намагався розбити з наукового погляду справу Барбікена, доводячи за допомогою А і В усю помилковість його обчислень і формул. Він закидав Гарматному клубові повне ігнорування основних принципів балістики. Не кажучи вже про цілковиту нікчемність цієї спроби, він вважав її за дуже небезпечну для громадян, які своєю присутністю підтримували цю справу, гідну всякого засудження, і для міста, розташованого поблизу проклятущої гармати. Він звертав увагу й на те, що коли ядро не досягне мети, воно, очевидно, впаде на Землю і заподіє чимало жахливих спустошень. Коли справи так стоять, необхідне втручання самого уряду, щоб не піддавати небезпеці мирних громадян для розваги одного дивака.
Таке й подібне до цього писав капітан Ніколл. Але для переважної більшості, крім невеличкої, мабуть, купки скептиків, було ясно, що капітан перебільшував, і ніхто не вірив його віщуванням. Ніколл залишився самотнім, а Барбікен і не намагався спростовувати його твердження.
Не маючи змоги жертвувати своєю особою, Ніколл наважився жертвувати своїми грошима. Він оголосив у Річмондському "Енкуайрер" ("Дослідник") цілу серію парі, причому кожне дальше мало щораз більшу ставку.
Він закладався:
На 1000 доларів,
1) що гроші, потрібні для починання Гарматного клубу, не будуть зібрані.
На 2 000 доларів,
2) що вилити гармату в 300 метрів завдовжки не можна і не вдасться.
На 3 000 доларів,
3) що не можна зарядити колумбіаду і що піроксилін запалиться сам собою під впливом тиску ядра.
На 4 000 доларів,
4) що колумбіада розірветься при першому пострілі.
На 5 000 доларів,
5) що ядро не пролетить навіть 12 кілометрів і через кілька секунд упаде на Землю.
Незважаючи на значну суму парі, 19 жовтня він одержав телеграму дуже лаконічного змісту:
"Балтімора, 18 жовтня.
Прийнято.
Барбікен".
Розділ X
ФЛОРІДА І ТЕХАС
Залишалося вирішити ще одне питання: де саме обрати місце, зручне для спроби.