Завше остерігайся його — це не. для мене! Ми, звісно, відразу переїхали кордон...
— До Мексіки?
— Не вмикаючи фар. Ліворуч — Ріо-Гранде. Праворуч — місяць уповні. •
— Це було ваше третє вбивство?
— Мабуть...
Власне, Кнобелеві не годилося б сидіти стільки в моїй камері: решта в'язнів щоразу дістають холодну їжу* Наглядач тримає вже відро в руці: не знаю, на що він ще чекає.
— Людина — справжній хижак,— кажу я загальниками.—Повірте мені, пане Кнобелю. А все решта нічого не варте.
Проте він чекає далі, тому я починаю знову:
— Як згадаю собі ту хвилину, коли я вперше побачив Флоренс... У тартаку, охопленому полум'ям!
— Хто така Флоренс?
— Моя мулатка.
— Ага.
— То було аж в Орегоні, я думав наловити коло берега риби. Бо грошей на їжу не мав, а красти тоді ще не хотів. Уважав ще себе за чесного, аякже! Хоч цілими днями нічого не міг уловити, жадної рибини. Бо це вам не іграшки — ловити рибу в океані з такого стрімкого берега, коли внизу бурхає прибій. Паскудне діло: годинами стоїш сухий на рифі, приплив то піднімається, то опадає, але ніколи не досягає рифу, і ти почуваєшся безпечно, немов міщук, аж раптом надходить хвиля, бозна-чому вища на цілих чотири метри. І як ти її вчасно не помітиш, не побачиш іще здалеку, як вона баранцями піни заливає риф, то чи ти чесний, чи нечесний, а все одно потонеш, хвиля розтрощить об скелі та й понесе в море твій труп, якого вже ніхто не розпізнає... Був ясний полудень. Я стояв отак, заглушений прибоєм, аж нараз бачу — над берегом позад мене здіймається дим, та ще й такий чорний, щоб ви знали, наче затемнення сонця починається. Напевне тартак, думаю собі, бо що б у тій пустельній місцевості ще могло горіти? Уявіть собі: на двадцять миль навколо нема жадної будівлі, самі тільки скелі, вівці та сталеві линви, що ними з навколишнього пралісу стягують колоди. Коли я, засапавшись, видобувся на пагорб, вогонь несамовито тріщав, в небо цілими снопами злітали іскри. Такого полум'я я ще зроду не бачив. Пожежників, звісно, й сліду, немає, самі тільки жінки стоять навколо, кусають нігті й просять бога, щоб припинив вітер. Гасити нема чим, чоловіки, як завше в неділю, десь подалися грати в скраклі, а тут полум'я тріпоче в повітрі, виляскує, наче багряні корогви. Надзвичайне видовисько! Вогонь вихоплюється з усіх дахів, нічого не можна вдіяти, вітер аж свище, і коли він налітає на велетенські стоси сухого дерева, постає така спекота, що за сто кроків годі витримати. А посеред дворища стоїть іще бак, повний бензину.
— А хай йому грець!
— Питаюсь її, чи вона часом не збожеволіла — адже бак щомиті може злетіти в повітря. Та вона не слухає, біжить до своєї хати..*
— Хто?
— Просто в хмару чаду й диму. Мулатка.
— А хай йому грець!
— І я... я за нею!
— Певне ж.
— Чому — певне ж? — питаюся я.— То було чисте божевілля, але раптом мені спало на думку, що, може, вона хоче врятувати дитину. Ніколи того не забуду, запевняю вас: стою я в тій хаті, а нагорі вже подекуди займаються ґонтини. Якийсь старий негр бігає, наче мавпа, по димучому даху й силкується загасити вогонь сміховинною садовою кишкою, кожну ґонтину зокрема, бо ширше струмінь води не сягає. Видно, що то марна справа; а в хаті такого диму, що задушитися можна. "Агов! — гукаю я.— .Чуєте?" Аж бачу — стоїть вона, нерухома, безпорадна, руки опустила й тільки плаче. Молодесенька мулатка. Ото було на що подивитися, дорогий мій Кнобелю: гарна, як дикий звір, вісімнадцятирічна жінка... Решта все, звісно, старий мотлох, що його не варто й рятувати, матраци й посуд. Я так розлютився, що схопив її та як трусону!
— Нащо? — питає Кнобель.
— Вона мені заявляє, що я повинен рятувати холодник. "І гадки не маю!" — кричу я. А старий негр усе поливає дах садовою кишкою, аж нам на голови капає. "Чого тобі тут треба?" — питає вона. "Тебе!" — кричу я, Я хапаю її на оберемок, і вона осміхається, показуючи всі свої білі зуби. "Я маю чоловіка!" — каже вона. "Ну, гайда!" — кажу я. "А в тебе є машина?" — питається вона. Машин усюди повно, думаю я, і саме ту мить, як вона обіймає мене, щоб легше було її нести, завалюється дах. Іскри аж танцюють. Заношу її, немов поранену, до першої-ліпшої машини на дорозі й даю газу. То був плімут. Власник його, мабуть, якийсь комівояжер, навіть не помітив, як ми проїжджали повз нього, всі витріщили очі на бак із бензином, що кожної хвилі міг вибухнути.
— А ви, пане Байте, драла, ге?
Аж любо глянути, як Кнобель радіє, коли іншому комусь пощастить: просто сяє весь.
— Через чотири години ми сиділи над тихою затокою, що належала вже до Каліфорнії, і ловили рибу в такому місці, де нас ніхто не міг побачити. "Як тебе хоч звати?" — спитав я. "Флоренс!" — відповіла вона. Очі в неї були мов блекота, а шкіра — мов шоколад. "Джо вб'є тебе, якщо спіймає",— мовила вона. Я тільки засміявся. "Ми ж маємо машину!" — й показав їй, як відчиняти мушлю,*коли треба принади на рибу.
Нарешті Кнобеля гукають, і йому таки доводиться йти. Вже з в'язкою ключів, у руці він питає мене:
— І ви щось уловили?
— Ще б пак! — кажу я й широко розводжу руки.— Отакенну рибину!
Мій прокурор, єдина людина, якій я, майже не прикидаючись, можу звірити всю свою біду, прийшов до мене попрощатися: він їде зі своєю дружиною (що знову переказує мені вітання) на десятиденний відпочинок до Понтрезіни. Ми бажаємо один одному всього найкращого.
Коси в неї руді, навіть дуже руді, за нинішньою модою, але не як шипшинове варення, а радше як сухий порошок вохри. Дуже оригінальні. До того ж вельми приємний колір шкіри: алебастр, а по ньому ластовиння. Також дуже оригінальний, проте гарний. А очі? Я б сказав: блискучі, ніби пойняті сльозою навіть тоді, як вона не плаче, блакитняво-зелені, немов зріз віконного скла, тільки що живі, а отже, непрозорі. На жаль, брови вона підголює так, що лишаються тільки тонесенькі смужки, через те її обличчя набуває витончено-суворого виразу, але й стає трохи схоже на маску, наче на ньому застиг подив. Дуже шляхетна лінія носа, особливо збоку, набагато чутливіші ніздрі. Губи, як на мій смак, трохи затонкі, не те щоб нечутливі, але ту чутливість треба спершу збудити, а фігура (в чорному костюмі) якась завузька, наче хлоп'яча,— відразу видно балерину. Швидше навіть не хлоп'яча, а юнацька,— жінці її віку це надає несподіваної зваби. Вона дуже багато курить, її вузенька рука, що гасить тільки надкурену ще цигарку, далеко не безсила, чимало в ній також несвідомої жорстокості, хоч сама вона, видно, вважає себе за дуже тендітну й кволу. Говорить вона дуже тихо, щоб співрозмовник не кричав. Спекулює на тому, що її треба оберігати. Ця хитрість теж, мабуть, несвідому. А пахне від неї так, що аж у голові паморочиться; правду казав Кнобель; певне, якісь дуже добрі парфуми, зразу спадає на думку Париж і крамниці на Вандом-ському майдані.
— Як ся маєш? — питає вона.
Я знаю цю манеру відповідати питанням на питання, вона притаманна багатьом жінкам, власне, всім; тим більше я мушу берегтися небезпечного почуття, що й вже колись із нею здибався.
— Ти справді вже не пізнаєш мене? — питає вона, її маніякальна впевненість, буцімто я — її зниклий
чоловік, анітрохи не вдавана, ця впевненість прозирає в кожному її слові, навіть як вона говорить про цілком сторонні речі.
— Ти вже не куриш? — питає вона.
Потім — оскільки з самих запитань, що їх, власне, й не назвеш запитаннями, бо вони дозволяють тільки єдину відповідь, а всі інші просто поминають, як відмовки, не виходить довгої розмови,— я розповідаю баєчку про Ізидора, пристосувавши її до своєї прекрасної гості, себто відкинувши п'ятеро дітей і змінивши її так, як мені недавно снилося: Ізидор, з'явившись додому, не стріляє в торт, а тільки показує свої руки зі слідами ран... Божевільний сон!
— Ох,— зітхає моя дама,— ти нітрохи не змінився, від тебе слова розважного не почуєш, усе вигадуєш якісь химери!
Спершу мене все це смішить, далі сердить, але якось і зворушує: ця дама з Парижа, що сидить у чорному костюмі на моєму ліжку й курить цигарку за'цигаркою, далебі не дурна, можна собі уявити чудовий вечір, проведений з нею, і то не один. Насамперед чарує її усміх, трохи стомлений, з якоїсь причини гіркий. Він будить цікавість, які ж переживання ховаються за ним, мимо-, волі раз по раз поглядаєш на її губи і відчуваєш свої власні. Проте гостя моя, здається, не може звільнитися від настирливої думки, що вона мене знає. Вона просто не вірить, що я можу бути кимось іншим, а не її зниклим Штіллером. Весь час говорить про своє подружжя, що, як я довідуюсь, теж було не таке як слід. Я вже кілька разів виявляю їй своє співчуття. Коли я нарешті вступив в розмову,— вона не засипає мене словами, навпаки, часто замовкає й тільки жадібно затягається цигаркою, цілі хвилини гіркої мовчанки, що її ще важче перервати, аніж потік слів,— то кажу:
— Сподіваюсь, мадам, вас повідомили, що ви розмовляєте з убивцею...
Вона пускає мої слова повз вуха, як невдалий жарт.
— Я вбивця,— знову кажу я при найближчій нагоді,— хоч швейцарська поліція не годна мені зробити такий закид. Я вбив свою дружину...
Все дарма!
— Ти смішний,— мовить вона.— Справді-таки смішний, мушу тобі сказати. Стільки років не бачились, а ти знову за свої химери, ну, просто дитячі!
Признаюся, через її поважність я раз у раз почуваю себе невпевненим — не в тому, чи я справді вбив свою дружину, а чи пощастить мені звільнити нещасну жінку від її манії. Чого вона, власне, хоче від мене? Я так само поважно пробую переконати її, що ми ніколи не бу/ ли одружені, цілком поважно, навіть тоді, як вона схоплюється з мого ліжка, починає ходити з кутка в куток діо камері, стріпуючи рудими косами, зупиняється перед заґратованим вікном і курить, засунувши вузенькі руки в тісні кишені костюма, який щільно облягає її тіло, стоїть мовчки, втупивши очі в пожовклий каштан надворі. Мені не видно її обличчя.
— Мадам,— кажу я, беручи в неї з пачки цигарку.— Ви прилетіли сюди літаком, аби пробачити своєму зниклому чоловікові. Я розумію, ви довгі роки чекали на цю важливу, ба навіть урочисту хвилину, і вам, напевне, дуже прикро, що я не той чоловік, якому ви з цілого серця сподівалися пробачити все. Я не той чоловік, мадам...
Вона тільки мовчки пахкає димом.
— Думаю, що й так усе ясно,— кажу я і теж закурюю.— Тут довго нема про що говорити.
— Що ясно? — питає вона.
— Що я не ваш зниклий чоловік.
— Чому? — питає вона, не обертаючись.