Але підозра все одно повинна впасти на мене.
— Чому ж "усе одно"?
— Адже всі переконані, що я не люблю своєї матері.
— А це правда?
— Це майже правда.
— Ви не будете заперечувати, коли я поставлю вам кілька запитань? Зауважте собі, що я це роблю неофіційно. Адже ви самі зажадали зі мною зустрітися.
— Але ж ви однаково поставили б їх мені.
— Можливо. Навіть напевне.
Літне подружжя вечеряло через три столики від них, а ще трохи далі жінка середнього віку не зводила очей зі свого вісімнадцятирічного сина, доглядаючи за ним, як за малою дитиною. Ще з-за одного столу долинали вибухи сміху: там сидів гурт дівчат.
Мегре та його знайома розмовляли впівголоса, не перериваючи вечері. Розмова їхня перебігала зовні спокійно, немов йшлося про найзвичайніші речі.
— Ви давно вже недолюблюєте матір?
— Відтоді, як мені стало ясно, що вона ніколи мене не любила, що я була для неї зайвим тягарем і, на її думку, зіпсувала їй життя.
— А коли ви зробили це відкриття?
— Ще як була дівчинкою. А втім, я помиляюся, коли кажу тільки про себе. Правильніше було б сказати, що моя матінка ніколи нікого не любила, навіть мене.
— І вашого батька також?
— Одразу по смерті його було забуто назавжди. Спробуйте знайти в домі бодай одну його фотографію. Ви. щойно оглянули всю віллу. Ви були і в кімнаті матері. Вас там ніщо не здивувало?
Він напружив свою пам'ять, потім признався:
— Ні.
— Це тому, що ви, мабуть, не часто буваєте в домах старих жінок. У них на стінах завжди розвішано безліч фотографій.
Вона мала рацію. Але тут він пригадав портрет старого в розкішній срібній рамці на тумбочці в спальні.
— Мій вітчим, — відповіла вона, коли Мегре сказав про портрет. — Та, по-перше, його поставлено там через гарну рамку, а по-друге, він усе-таки колишній власник "Жюва". А це щось та важить. І нарешті, півжиття він був на побігеньках у моєї матері і дав їй усе, що вона має. А мій портрет ви там бачили? Або портрети моїх братів? У Шарля, наприклад, є пристрасть — фотографувати своїх малюків і розсилати фотографії родичам. Матінка складав ці портрети до шухляди разом з недогризками олівців, давніми листами, котушками та іншим мотлохом. Зате на стінах вілли розвішані її власні фотографії, фотографії її автомобілів, замку, яхти, її котів — особливо котів.
— Я бачу, ви й справді її не любите.
— Здається, я вже не серджуся на неї.
— Що ви маєте на увазі?
— Ет, пусте. Однак якщо її й намагалися отруїти, то…
— Даруйте, ви сказали "якщо"…
— Припустімо, це моя манера розмовляти. До того ж про мою матір нічого ніколи не знаєш напевне.
— Ви натякаєте на те, що вона могла симулювати спробу отруїти її?
— Це виглядало б неправдоподібно. Адже отрута виявилася в склянці у досить сильній дозі, в смертельній дозі, — і бідолашна Роза вмерла.
— Ваші брати й невістка поділяють вашу… ну, скажімо, байдужість, коли б не сказати неприязнь до вашої матері?
— В них на це є свої причини. Мімі, приміром, не любить матір за те, що через неї мій вітчим втратив усе своє багатство.
— І це справді так?
— Не знаю. Безперечно одне: він витрачав на неї величезні гроші, немов хотів здивувати її цим.
— А як складалися ваші стосунки з вітчимом?
— Майже відразу по шлюбі матінка відіслала мене до Швейцарії в шикарний і дуже дорогий пансіонат. Зроблено це було під тим приводом, що мій батько хворів свого часу на туберкульоз і нібито було конче потрібно наглядати за моїми легенями.
— А чому ж "під приводом"?
— За все своє життя я ні разу не кашлянула. Її просто дратувала присутність дорослої доньки. А може, вона й ревнувала.
— До кого?
— Фернан Бессон намагався пестити мене. Коли я повернулася до Парижа, мені було сімнадцять років, і він почав ревно упадати за мною.
— Ви хочете сказати…
— Ні, не відразу. Коли це сталося, мені йшов дев'ятнадцятий рік. Якось увечері я одягалася, щоб піти до театру. Він зайшов до моєї кімнати, коли я ще була не зовсім готова.
— І що ж сталося?
— Нічого. Він втратив розум, і я дала йому ляпаса. Тоді він упав навколішки і буквально зі слізьми благав мене нічого не казати матері й не йти з дому. Він заприсягся мені, що це був лише напад божевілля і що він ніколи не повториться.
Помовчавши, вона холодно-додала:
— Він був смішний, у фраку, а з-під жилета вибилася манишка. Потім він квапливо схопився на рівні ноги, бо до кімнати заходила покоївка.
— І ви не пішли з його дому?
— Ні.
— Ви тоді були в когось закохані?
— Так.
— У кого?
— В Тео.
— А він?
— Він не звертав на мене уваги. На першому поверсі в нього була своя кімната, і я знала, що, незважаючи на батькову заборону, він приводить до себе жінок. Цілими ночами я стежила за ним. Одна з них, танцюристка з театру Шатле, тривалий час була в нього щоночі. Якось я сховалася у нього в кімнаті…
— І влаштували йому сцену?
— Не пригадую точно, що я тоді викинула, але танцюристка пішла вкрай розлючена. Я ж зосталася віч-на-віч з Тео.
— І що ж?
— Він не хотів. Я майже присилувала його. Вона говорила впівголоса і так невимушено, що здавалося неймовірним, майже фантастичним те, що вона розповідала, а надто тут, у курортному ресторанчику, для буржуа середнього достатку. Офіціантка в чорній сукні та білому фартушку час од часу перебивала їхню розмову.
— А далі що? — запитав Мегре.
— "Далі" вже не було. Ми уникали одне одного.
— Чому?
— Він, мабуть, тому, що почував себе ніяково.
— А ви?
— Тому, що мені спротивіли чоловіки.
— І тому ви вийшли заміж так несподівано?
— Це сталося не відразу. Понад рік я спала з усіма чоловіками, які траплялися на моєму шляху.
— Бо вам було противно?
— Еге ж. Вам мене не зрозуміти.
— А потім?
— Я зрозуміла, що це може погано скінчитися. Мені все остогидло, і я вирішила покласти цьому край.
— Вийшовши заміж?
— Намагаючись жити, як усі.
— Та заміжжя нічого не змінило? Глянувши на нього серйозно, вона промовила:
— Ви маєте рацію.
Обоє довго мовчали. З дальнього столу долинав регіт дівчат.
— З першого ж року?
— З першого ж місяця.
— Чому?
— Не знаю. Бо я вже не можу інакше. Шюльєн ні про що не здогадується, і я згодна на все, аби лиш він так і не дізнався.
— Ви любите його?
— Може, це вам і смішно, але так. В усякому разі, це єдиний чоловік, якого я поважаю. У вас є ще запитання до мене?
— Коли я перетравлю все, що ви мені сказали, можливо, вони й з'являться.
— Що ж, ви можете не поспішати.
— Ночувати ви думаєте в "Халупці"?
— Я не можу інакше. Що скажуть, якщо я ночуватиму в готелі? А мій поїзд буде аж уранці.
— Ви погиркалися з матір'ю?
— Коли?
— Сьогодні вдень.
— Ми просто сказали одна одній правду в вічі. Проте, як завжди, спокійно. Це вже в нас стало грою, коли ми залишаємося вдвох.
Вона відмовилася від солодкого і, перш ніж підвестися з-за столу, підфарбувала губи, дивлячись у маленьке люстерко, і попудрилася малесенькою пухівкою.
Її очі були найясніші у світі, ще більш цнотливо блакитні, аніж у Валентіни. Але вони були так само порожні, як і небо над морем, в якому Мегре недавно марно намагався побачити зелений промінь.
4. СТЕЖКА В СКЕЛЯХ
Мегре запитував у себе, — чи скінчиться їхня розмова з вечерею, чи вона продовжить її десь-інде. Його співтрапезниця саме запалювала сигарету, коли адміністратор готелю підійшов до комісара і сказав йому тихо, настільки тихо, що Мегре попросив його повторити:
— Вас просять до телефону.
— Хто?
Адміністратор глянув на молоду жінку так промовисто, що не тільки вона, а й сам Мегре відчув себе ніяково. Арлетта спохмурніла, але погляд залишився, як і доти, байдужий.
— Скажете ви нарешті, хто просить мене до телефону? — запитав Мегре, якому увірвався терпець.
Ображений до глибини душі, адміністратор промовив, неначе його примусили виказати секрет державної ваги:
— Пан Шарль Бессон.
Мегре крадькома підморгнув Арлетті: адже вона могла подумати, що телефонує її чоловік. Підводячись із-за столу, Мегре запитав:
— Ви почекаєте на мене?
І після того, як вона опустила очі на знак згоди, він попрямував до кабіни з адміністратором, котрий на ходу пояснював:
— Краще було б, коли б я послав вам записку. Мушу вибачитися за помилку одного з моїх службовців. Пап Бессон уже, здається, дзвонив вам удень — двічі, а то й тричі. І вам забули сказати про це відразу, коли ви повернулися вечеряти.
Від гучного голосу в трубці задрижала мембрана.
— Комісар Мегре? Мені так ніяково, я навіть не знаю, як виправдатися перед вами. Але, можливо, ви не дуже осудите мене, коли дізнаєтеся, що зі мною сталося…
Голос шаленів. Мегре не міг вставити жодного слова.
— Я відірвав вас од роботи, сім'ї. Я змусив вас приїхати до Етрета і навіть не зустрів вас. У кожному разі, я хочу сказати, що збирався неодмінно бути цього ранку на вокзалі і марно намагався зв'язатися з начальником станції по телефону, щоб він попередив вас. Алло!
— Я слухаю.
— Уявіть собі, минулої ночі я змушений був виїхати до Дьєппа, моя теща була при смерті.
— Вона померла?
— Лише сьогодні вдень. У неї, бачте, самі доньки, і я єдиний чоловік на всю родину. Я змушений був там залишитися. Адже ви знаєте, як воно буває: доводиться про все турбуватися. Одразу виникає безліч проблем. Я не міг зателефонувати вам із дому: небіжчиця не терпіла ніякого шуму. Я тричі вискакував на вулицю й намагався додзвонитися до вас із сусідньої кав'ярні. О! Це було жахливо.
— Вона дуже страждала?
— Не дуже. Але вона знала, що вмирає.
— Скільки їй було років?.
— Вісімдесят два. Тепер я повернувся до Фекана й вожуся з дітьми, бо жінка залишилася там. З нею лише немовля. Але, якщо ви хочете, я можу сісти в машину й приїхати до вас увечері. Або скажіть мені, о котрій годині завтра вранці ви найменше зайняті — і я неодмінно буду.
— Ви хочете мені щось повідомити?
— З приводу того, що сталося в неділю? Мені навряд чи відомо більше, ніж те, що ви вже знаєте. Ага! Мені пощастило домогтися, що всі нормандські газети, як у Гаврі, так і в Руані, не писатимуть про те, що сталося. Отже, і в Парижі ніхто не знатиме. Повірте мені, це було не так легко влаштувати. Я сам їздив до Руана у вівторок вранці. Вони надрукували повідомлення в три рядки, вказавши, що, певно, йдеться про нещасливий випадок.
Шарль Бессон нарешті передихнув, та комісар не знав, що йому казати.
— Ви добре влаштувалися? — провадив далі Бессон.