"Послухайте!" сказав одноокий Іван Іванович, побачивши, як оточило його чимале товариство. "Послухайте, замість того, щоб, як ви тепер, задивлятись на сліпе моє око, давайте, замість того, помиримо двох наших приятелів! Тепер Іван Іванович розмовляє з жінками та дівчатами, а ми пошлімо нишком по Івана Никифоровича та й зведемо їх докупи". Всі однодушно пристали на думку Івана Івановича і поклали негайно послати до Івана Никифоровича додому просити його, хоч би там що, прибути до городничого на обід. Але поважне питання: на кого покласти це важливе доручення? усім завдало клопоту. Довго сперечалися, хто здатніший та меткіший у дипломатичній справі; нарешті, одностайно вирішили покласти все це на Антона Прокоповича Голопузя. Але перше треба трохи познайомити читача з цією видатною особою. Антін Прокопович був зовсім доброчинний чоловік у всьому значенні цього слова: чи дасть йому хто з почесних людей у Миргороді хустку на шию, чи спідні — він дякує; чи дасть йому хто легенько щигля в ніс, він і тоді дякує. Коли в нього питали: "чого це у вас, Антоне Прокоповичу, сюртук коричневий, а рукава голубі?" то він звичайно завжди відповідав: "а у вас і такого нема! Заждіть, виноситься, весь буде однаковий!" I справді: голубе сукно, під впливом сонця, почало перетворюватися на коричневе, і тепер зовсім підходить кольором до сюртука; та ось що дивно, що Антін Прокопович має звичку суконну одежу носити літом, а китайкову — зимою. Антін Прокопович не має свого дому. Був у нього перше край міста, та він його продав, а на ті гроші купив трійку гнідих коней та невелику бричку, якою їздив гостювати по поміщиках. Але що з кіньми було багато клопоту та й потрібні були гроші на овес, то Антін Прокопович їх проміняв на скрипку та двірську дівку, взявши додачі асигнацію на двадцять п'ять карбованців. Потім скрипку Антін Прокопович продав, а дівку проміняв за кисет сап'яновий з золотом. І тепер у нього кисет такий, якого ні в кого нема. За цю втіху він уже не може роз'їжджати по селах, а мусить залишатися в місті та ночувати по різних домах, особливо тих дворян, яким було приємно давати йому щиглі в ніс. Антін Прокопович любить добре попоїсти, непогано грає в дурня та в мельника; слухатися було завжди його стихією, і тому він, узявши шапку та палицю, негайно рушнв в дорогу. Але йдучи, почав міркувати, яким способом йому спонукати Івана Никифоровича прийти на асамблею. Трохи крута вдача цієї, зрештою достойної людини, робила доручення майже нездійсненним. Та й як, справді, йому наважитися прийти, коли встати з ліжка йому вже було за велику працю? Але, скажімо, він устане, та як йому прийти туди, де перебуває, що, безперечно, він знає, запеклий ворог його? Що далі Антін Прокопович обмірковував, то все більше виявляв перепон. День був душний; сонце пекло; піт аж лився з нього. Антін Прокопович, дарма, що йому давали щиглі в ніс, був досить хитра людина у багатьох справах. Тільки в міні був він не такий щасливий; він добре знав, коли треба прикинутись дурником, і вмів іноді викрутитися в таких обставинах та випадках, де рідко розумна людина зуміє викрутитись. В той час, коли вигадливий розум його видумував спосіб, як переконати Івана Никифоровича, і він уже хоробро йшов назустріч усьому, одна несподівана річ трохи збентежила його. Не завадить тут повідомити читача, що в Антона Прокоповича були між іншим одні штани такої химерної властивості, що коли він надівав їх, то собаки завжди кусали його за литки. Як на лихо, того дня надів він саме ті штани. І через те, ледве він удався в міркування, як страшенний гавкіт з усіх боків вразив його вухо. Антін Прокопович здійняв такий крик (голосніше за нього ніхто не вмів кричати), що не тільки знайома баба та мешканець незмірного сюртука вибігли йому назустріч, але навіть хлоп'ята з подвір'я Івана Івановича висипали до нього, і хоч собаки тільки за одну ногу встигли вкусити його, це, проте, дуже зменшило його бадьорість, і він з певною боязкістю підступав до ґанку.
РОЗДІЛ VII І ОСТАННІЙ
"А, здорові були! Навіщо ви собак дражните?" сказав Іван Никифорович, побачивши Антона Прокоповича; бо з Антоном Прокоповичем ніхто інакше не говорив, як жартома. "Щоб вони поздихали всі! Хто їх дражнить?" відказав Аніон Прокопович. "Ви брешете". "Їй-богу, ні! Просив вас Петро Федорович на обід". "Гм". "Їй-богу! так щиро просив, що й сказати не можна. Що це, каже, Іван Никифорович цурається мене, як ворога. Ніколи не зайде поговорити або посидіти". Іван Никифорович погладив собі підборіддя. "Якщо, каже, Іван Никифорович і тепер не прийде, то я не знаю, що й подумати; певне, щось лихе про мене мислить! Зробіть ласку, Антоне Прокоповичу, умовте Івана Никифоровича! То як, Іване Никифоровнчу? ходімо! там зібралася тепер чудова компанія!" Іван Никифорович почав розглядати півня, який, стоячи на ґанку, скільки сили горлав. "Якби ви знали, Іване Никифоровнчу", казав далі завзятий депутат: "якої осетрини, якої свіжої ікри прислали Петрові Федоровичу!" При цьому Іван Никифорович повернув свою голову й почав пильно прислухатися. Це підбадьорило депутата. "Ходімо мерщій, там і Хома Григорович! Що ж ви?" додав він, побачивши, що Іван Никифорович лежав у тій самій позі. "Що ж? підемо, чи не підемо?" "Не хочу". Це "не хочу" вразило Антона Прокоповича. Він уже гадав, що переконливі слова його зовсім переконали цю зрештою достойну людину, та замість того почув рішуче: не хочу. "Чому ж ви не хочете?" спитав він майже з досадою, яка виявлялась в нього надзвичайно рідко, навіть тоді, коли клали йому на голову запалений папір, чим особливо любили тішити себе суддя та городничий. Іван Никифорович понюхав табаки. "Воля ваша, Іване Никифоровнчу, я не знаю, що вам перешкоджає?" "Чого я піду?" промовив нарешті Іван Никифорозич: "там буде розбійник!" Так він називав Івана Івановича... Боже праведний! А чи давно ж... "Їй-богу, не буде! От як бог святий, що не буде! Щоб мене на цьому місці громом убило!" відказав Антін Прокопович, що ладен був божитися по десять разів на одну годину. "Ходімо ж, Іване Никифоровичу!" "Та ви брешете, Антоне Прокоповичу, він там?" "Їй-богу, їй-богу, нема! Щоб я не встав з цього місця, коли він там! Та й самі поміркуйте, з якої б речі я брехав! Щоб мені руки й ноги відсохли!.. Що, і тепер не вірите? Щоб я дуба дав отут-таки перед вами, щоб батько мій і мати та й сам я не побачив царства небесного! Ще не вірите?" Іван Никифорович, чувши такі запевнення, зовсім заспокоївся і звелів своєму камердинерові в безмежному сюртуці принести шаровари та китайковий козакин. Я гадаю, що описувати, як саме Іван Никифорович надівав шаровари, як йому намотали галстук і нарешті надягли козакин, який під лівим рукавом лопнув, зовсім не потрібно. Досить сказати, що він увесь той час додержувався пристойної спокійності і не відповідав ані слова на пропозиції Антона Прокоповича — що-небудь проміняти на його турецький кисет. Тимчасом збори нетерпляче чекали рішучої хвилини, коли з'явиться Іван Никифорович і довершиться нарешті загальне бажання, щоб ці достойні люди помирились між собою; багато хто був майже певен, що не прийде Іван Никифорович. Городничий навіть закладався з однооким Іваном Івановичем, що не прийде, та не зійшовся тільки тому, що одноокий Іван Іванович вимагав, щоб той поставив у заклад підстрелену свою ногу, а він невидюще око; цим городничий дуже образився, а компанія нишком сміялась. Ніхто ще не сідав за стіл, хоч давно вже буда друга година, час, коли в Миргороді навіть у парадних випадках давно вже обідають. Ледве тільки Антін Прокопович з'явився в дверях, як ту ж мить усі його обступили. Антін Прокопович на всі запитання закричав одним рішучим словом: "не прийде!" Ледве тілки він це вимовив і вже град доган, сварок, а може, й щиглів мав посипатись на його голову за невдале посольство, як раптом двері розчинились і — ввійшов Іван Никифорович. Якби з'явився сам сатана, або мрець, то вони не справили б такого зачудування на все товариство, як здивував його, несподівано прийшовши, Іван Никифорович. А Антін Прокопович тільки заходився зо сміху, вхопившись за боки, з радошів, що так пожартував з усієї компанії. Хоч як би там було, тільки цьому майже ніхто не міг віри пойняти, щоб Іван Никифорович за такий короткий час зміг одягнутись, як личить дворянинові. Івана Івановича на той час і не було; він чогось вийшов. Опам'ятавшись від подиву, вся громада зацікавилася здоров'ям Івана Никифоровича та виявила задоволення, що він роздався в широчінь. Іван Никифорович цілувався з кожним і казав: "спасибі за ласку". Тимчасом запах борщу пролинув по кімнаті і полоскотав приємно ніздрі зголоднілих гостей. Усі посунули до їдальні. Цілий ключ дам балакучих і мовчазних, худих і товстих, потягся вперед, і довгий стіл зарябів усіма барвами. Не описуватиму страв, які були на столі! Не згадаю й про млинці в сметані, ні про утрібку, що подали до борщу, ні про індичку з сливами та родзинками, ні про ту страву, що дуже скидалася на чоботи, намочені в квасі, ні про ту підливу, яка є лебединим співом старовинного кухаря, про ту підливу, яка подавалась оповита вся полум'ям з вина, що дуже тішило і разом лякало дам. Не говоритиму про ці страви, бо мені куди більше подобається їсти їх, ніж розводитись про них у розмовах. Іванові Івановичу дуже сподобалася риба з хріном. Він якнайпильніше взявся до цієї корисної та поживної вправи. Вибираючи тонесенькі риб'ячі кісточки, він клав їх на тарілку і якось несподівано глянув просто себе: творець небесний, як це було дивно! Проти нього сидів Іван Никифорович! В той же самий час глянув і Іван Никифорович!.. Ні!.. Не можу!.. Дайте мені інше перо! Перо моє мляве, мертве, з тонким розщепом для такої картини! Обличчя їх з подивом, що відбився на них, наче скам'яніли. Кожен із них побачив обличчя, здавна знайоме, до якого, здавалося б, мимоволі ладен підійти як до приятеля несподіваного, подати ріжок, промовивши: "призволяйтесь", або: "чи насмілюся просити ласки"; та разом з тим це ж саме обличчя було страшне, як лихе віщування! Піт котився градом з Івана Івановича та з Івана Никифоровича. Присутні, усі, скільки їх було за столом, поніміли від уваги і не відводили очей від колишніх приятелів.