Я принаймні не пам'ятаю такої й гадаю, що вона була тільки провісницею незліченних холодних зим, які настали згодом, коли крижаний покрив з холодної півночі поволі простелився далеко по землі. Але ми того покриву ще не побачили. Мабуть, іще багато поколінь минуло, поки нашим нащадкам довелось або змандрувати далі на південь, або принатуритись до умов, що так гостро змінилися.
Жили ми як прийдеться. Рідко траплялося, щоб ми намітили щось й обміркували наперед, а ще рідше — щоб потім те виконали. Ми їли, як були голодні, пили, як хотілось пити, уникали наших хижих ворогів, а на ніч шукали захистку в печерах. Решта життя була для нас гра й розвага. Звеселялися ми дуже легко, бо були цікаві до всього, великі пустуни та витівники. Поважності в нас годі було шукати, поважніли ми хіба під час небезпеки або коли гнівалися, але за першу ми швидко забували, що ж до гніву, то він так само швидко минався.
Ані логічності, ані послідовності в нас не було, як не було й витривалості, щоб дійти певної мети; щодо цього Огневики далеко випереджали нас. Вони якраз посідали всі ті прикмети, що їх так дуже бракувало нам. Проте іноді — особливо в царині емоцій — ми були здатні на велику сталість. Вірність деяких подружжів, що про неї я вже згадував, можна, звісно, пояснити звичкою, але цим не дається пояснити ані мого тривалого потягу до Прудкої, ані незгасної нашої ворожнечі з Червонооком.
Тепер, коли я оглядаюсь на ті давні часи й на тодішнє наше життя, мене аж жаль бере на ту нашу непослідовність та недотепність. Пам'ятаю, одного разу знайшов я половинку розбитого гарбуза, повну дощової води. Вона була солодка, і я її випив. Я навіть узяв гарбуза з собою до річки, зачерпнув знов води, трохи випив, решту вилив на Клаповуха, а гарбуза покинув. Тоді мені й на думку не спало, що краще було б налити його водою та занести в печеру, бо ночами я дуже часто знемагав на спрагу, надто наївшися дикої цибулі чи жерухи. Збігати ж напитись до річки вночі ніхто з нас не важився.
Іншого разу я знайшов другого гарбуза, старого й зовсім висохлого. Насіння так і торохтіло в ньому. Я довго бавився ним. Але для мене він був лишень цікавою цяцькою, а трохи згодом у всього нашого Плем'я повелося набирати в гарбузи воду, й честь цього винаходу належала не мені, а старому Маслакові. Треба, правда, сказати, що то, либонь, стареча неміч його примусила. Та хай там як, а він перший з-поміж нас додумався до того, що можна в цих гарбузах запасати воду. Він жив із своїм сином Безволосим, котрий дав йому притулок у своїй печері. Ми часто бачили на водопої, як старий набирає воду в свого гарбуза й потім обережно, повагом несе його до себе. А здатність до наслідування була в нас дуже розвинена. Перше один, потім другий, третій, а згодом і всі почали використовувати гарбузи для води, — так у нас і повелося це.
Траплялося, що старий Маслак, нездужаючи, не міг вийти з печери. Тоді воду приносив йому Безволосий, а трохи згодом він поставив це за обов'язок уже своєму синові, Вислогубові. Закінчилося ж усе на тому, що хлопець носив воду дідові навіть і тоді, коли той видужав. Незабаром чоловіки наші взагалі перестали носити воду — хіба з якої виняткової нагоди, — склавши те діло на жінок та більших дітей. Ми з Клаповухом були обидва самотні й ні від кого не залежали. Коли ми носили воду, то тільки для себе, а тому часто дражнили молодих водоносів, як їх відривали від гри й гнали з гарбузами по воду.
Поступ наш був дуже повільний. Ми гралися ціле життя, навіть дорослі, зовсім як діти. Ми грались, як жодна тварина не грається. Усе, що ми знали, — а того було дуже небагато, — ми дізнавалися, граючись, бувши цікаві й спостережливі. Єдиний великий винахід, що його зроблено за весь час мого життя з Плем'ям, — це було вживання гарбузів.
Спочатку, наслідуючи Маслака, ми запасали в них тільки воду. Але одного разу котрась із жінок, не пам'ятаю котра саме, назбирала в гарбуза чорниць і занесла до себе в печеру. Минуло небагато часу, і всі жінки почали носити в гарбузах ягоди, горіхи, коріння.
Зародившись, ідея неминуче мусила розвиватися. Дальший ступінь, у своєму розвитку вона завдячувала тим самим жінкам. Може, в якоїсь був замалий гарбузик, а може, вона й зовсім забула його взяти, але, так чи сяк, вона склала докупи два великих листи, позішпилювала краї тоненькими ломачками й принесла додому більше чорниць, ніж би в щонайбільшому гарбузі.
На тому ми спинилися й далі не пішли. За всі ті роки, що я прожив із своїм Плем'ям, ми нічого не вигадали більше в цьому напрямі. Нікому ніколи не спало на думку, наприклад, що з вербової памолоді можна сплести кошик. Деколи хто-небудь із наших уже зв'язував цупкою лозою оберемки гілок та папороті, щоб занести в печеру собі на постіль. Та минуло б, мабуть, десять або й двадцять поколінь, поки б ми навчилися плести кошики. Немає сумніву, що, навчившися сплітати лозини, люди неминуче мусили ступити й дальший крок — ткати одіж. А вже як тіло прикрите, починає розвиватись і соромливість.
То вже була нова рушійна сила в поступі Молодого Світу. Але ми її ще не мали. Ми тільки-но вирушили шляхом поступу й за одне покоління не могли ввійти далеко. Ми не знали ніякої зброї, не знали вогню, наша мова тільки зароджувалась, а писемність була ще в такій безвісті віків, що й подумати страшно.
Тим часом наш розвиток ішов шляхом несподіванок і випадковостей. Раз я й сам був на порозі великого відкриття, і, якби не зажерливість Клаповуха, то мені, мабуть, пощастило б освоїти першого дикого собаку, тобто зробити те, чого ще не дійшли навіть Огневики, що жили на північний схід від нас. У них собак не було; я те знаю з власних спостережень. Але треба розповісти поряду, як усе було і як ненаїдність Клаповуха зупинила наш розвиток, може, на кілька поколінь.
На захід від наших печер була велика драговина, а на південь простягайся довгою стягою невисокі скелясті пагорби. Ми заходили туди дуже зрідка, і то з двох причин: по-перше, там не було нічого їстівного для нас, а по-друге — сила хижих звірів кублилась поміж скелями.
Проте ми з Клаповухом якось забилися туди. Звичайно, ми б не зважилися на те, якби нам не закортіло подражнитися з тигром. Не смійтесь, то був сам Гострозуб, але ми нічим не ризикували. Ми надибали його в лісі випадково рано-вранці. З дерев, з безпечної височини ми джерготали до нього, виявляючи йому свою ненависть і зневагу. Перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево, гналися ми за ним і, зчиняючи пекельний галас, перестерігали лісових мешканців, що Гострозуб поблизу.
Все полювання йому було зіпсовано, і він сказився геть. Він рикав, бив себе хвостом по боках, часом спинявся й стояв нерухомий, утопивши в нас очі, ніби міркуючи, як добутися до нас. А ми сміялися й шпурляли в нього вламане павіття.
Таке цькування було в Плем'ї улюбленою розвагою. Часом мало не половина Плем'я гналася за тигром чи левом, що зважувався вийти на полювання вдень. То була наша помста, бо чимало з нас, захоплених зненацька, потрапляло в черево чи до того, чи до другого. Беручи цих хижаків на тортури сорому та безсилої люті, ми привчали їх уникати наших теренів. До того ж це була така цікава й утішна гра.
Ми з Клаповухом гнали Гострозуба мало не три милі. Нарешті, рятуючись від нашого глузування, він підібгав хвоста й помчав лісом, як той побитий собака. Ми силкувалися якомога не відстати від нього, але як добулися до узлісся, він уже здавався лишень темною цяткою в далечині.
Не знаю, що нас підштовхнуло, хіба цікавість. Погравшись часину на узліссі, ми з Клаповухом несподівано розхрабрувались і духом перемахнули до скель; правда, від лісу відступили недалеко — яку-небудь сотню ярдів. Зайшовши за гострий ріг скелі — ми посувалися дуже повагом, не певні того, що могло чекати на нас там, — і натрапили ми на трьох цуценят, що гралися на сонечку.
Вони нас не бачили, і ми якусь хвильку їх спостерігали. То були дикі собачата. Поблизу в скелі видніла позема розколина. Напевно, там було їхнє кубло, де мати покинула їх і звідки вони свавільно повилазили. Юне життя, що буяло в них, — те саме, що вигнало нас із Клаповухом сюди на узлісся, вигнало й їх із кубла бавитись на сонечку. Звичайно, їм би хіба ж так натрусилось, коли б оце мати їх застала. Але замість матері застукали їх ми з Клаповухом. Він зиркнув на мене, і ми мовчки кинулись до них. Лігво було єдине місце, де цуценята могли врятуватись, але ми заступили їм стежку. Одно з них шмигнуло просто мені між ноги. Я притиснув його і схопив. Воно вгородило мені в руку свої гострі зубенята. З несподіванки й болю я випустив його. Ту ж мить воно чкурнуло в лігво.
Клаповух, що тим часом вовтузився з другим, скинув на мене грізними очима й заджерготів, що я, мовляв, дурень і вахло. Я, засоромившись і разом набравшись духу, схопив останнє цуценя за хвіст. Воно теж куснуло мене, але я не випустив його й перехопив другою рукою за карк. Посідавши на землю, ми підняли свою здобич проти себе й стали, сміючись, розглядати її.
Цуценята гарчали, дзявкали, скавуліли. Та раптом Клаповух жахнувся, ніби щось йому причулося. Ми злякано перезирнулись, усвідомивши враз, у якій ми небезпеці. Ніщо не може так розлютити диких звірів, ні від чого ВОШІ так не сатаніють, як коли займати їхніх малят. Цуценята, що ми їх половили і що так галасували, належали дикій собаці. Ми були з цією породою знайомі. Вони бігали зграями, наганяючи жаху всім травоїдним звірам, завжди назирці за чередами й табунами, і загризали малих, старих та кволих. Не раз і ми самі мусили рятуватись від них. Мені якось довелося бачити, як вони гналися за жінкою з нашого Плем'я. Наздогнали вони її вже в лісі, й коли б вона не виморилась, бігши, то вилізла б на дерево і, звичайно, врятувалася. А так, знесилена, вона зірвалась і впала на землю, де вони швидко порішили її.
Мить лише дивились ми один на одного, потім разом схопилися й, не випускаючи з рук здобичі, помчали геть до лісу. Там, позалазивши на високе дерево й почувши себе безпечними, ми сіли й почали знову розглядати своїх бранців та реготати з щирого серця. Ми були дуже сміхотливі, як бачите, і сміялися з кожної нагоди.
Далі перед нами постало вельми важке завдання.