Кажи, до чого дійшли твої вчені!
— Оскільки ощасливлення одних завдяки нещастю інших з погляду етики неприпустиме, то коли б я навіть і сказав тобі, і якби ти створив десь щастя, воно вже у сповитку буде осквернене моєю бідою, отож, не кажучи нічого, я застерігаю тебе від ганебного, паскудного, з усіх оглядів бридкого вчинку.
— Якщо ти говоритимеш, то це означатиме, що ти присвятив себе для добра інших, отож твій вчинок стане високим, шляхетним, справедливим.
— Сам посвячуйся!
Трурля вже чорти почали хапати, але він стримав себе, бо добре знав, з ким має справу.
— Слухай, — сказав він. — Я напишу дисертацію і стверджу в ній, що відкриття належить тобі.
— А як ти напишеш, хто є автором дисертації — Трурль, чи Трурль цифровий, теоргруповий і електронний?
— Напишу всю правду, слово честі.
— Ха! Це означає, що ти напишеш, як ти мене запрограмував, тобто — що ти мене придумав!
— А хіба це неправда?
— Авжеж, що ні. Ти не придумав мене, бо не придумав ти себе самого, а я є тобою, тільки що відірваний від матеріальної постаті. Я — Трурль інформаційний чи ідеальний, тобто я — сама сконденсована суть трурлевості, а ти, прикутий до тілесних атомів, ти лише невільник відчуттів, і більше нічого.
— Ти що, з глузду зсунувся? Адже я — це матерія плюс інформація, а ти — це тільки гола інформація, отож мене більше, ніж тебе.
— Ну, якщо тебе більше, то ти більше й знаєш, і тобі не потрібно мене розпитувати. Бувай здоров, добродію.
— Ану, зараз же мені кажи, а то вимкну машину!!!
— Ого, то ти вже й убивством погрожуєш?
— Це не буде вбивство.
— Ні? А що ж, коли дозволите спитати?
— Чого ти причепився? Чого тобі треба? Я дав тобі свою психіку, всі мої знання, все, що мав, і за це ти віддячуєш мені скандалами?
— Не дорікай тим, що ти мені дав, бо я тобі можу дорікнути тим, що ти хочеш зараз з лихвою забрати.
— Ану, зараз же мені кажи!
— Не можу тобі сказати, бо саме тепер закінчився навчальний рік. Ти говориш уже не з ректором, деканом і директором, а просто із звичайним собі Трурлем, який вирушає на канікули. Прийматиму соляні ванни.
— Не доводь мене до крайнощів!!!
— До побачення після вакацій. На мене чекає екіпаж.
Справжній Трурль нічого більше не сказав цифровому Трурлеві, а тільки, оббігши довкола машину, тихенько висмикнув із стінної розетки штепсель, після чого ройовисько дротиків розжарювання, яке було видно всередині машини крізь вентиляційні отвори, вмить потемніло, спопеліло і згасло. Трурлеві здалося, що він іще почув багатоголосий негучний зойк — цифрової агонії всіх Трурлів цифрового університету. В наступну мить усвідомлення негідного вчинку, якого він допустився, дійшло до нього у всій своїй силі, отож він хотів був уже знову ввіткнути кабель до контакту, та на думку про те, що йому неодмінно скаже Трурль з машини, злякався, і рука йому опустилася. Трурль вийшов з майстерні так швидко, що це було схоже на втечу. Спершу він хотів був посидіти на лавці під кібербарисовим живоплотом, там, де йому не раз так плідно думалося, але відмовився й від цього. Весь садок і все навкруги заливало сяйво Місяця, який був його й Кляпавцієвим творінням — і власне тому величавий блиск сателіта допікав йому, бо викликав спогади про молодість: адже це була перша самостійна дипломна праця, за яку поважний Кереброн, їхній спільний учитель, відзначив приятелів на урочистості в актовому залі університету. Думка про мудрого вихователя, який давно вже пішов з цього світу, якимось і для самого Трурля незрозумілим чином штовхнула його до хвіртки, а потім — навпростець через поля. Ніч була просто дивовижна: жаби, певно, недавно підзаряджені, озивалися одна за одною присипляючим кумканням, а на посрібленій воді озерця, понад яким він уже довгенько йшов, розходилися блискучі кола, бо кібериби підпливали аж до самісінької поверхні води і, наче дивовижними Цілунками, торкались її зісподу чорними ротами. Одначе Трурль не помічав нічого, хто зна про що думаючи, а все ж ця мандрівка мала мету, бо він не здивувався, коли дорогу йому перетнув високий мур. Він одразу ж побачив у ньому й важку ковану браму, прочинену настільки, що він зміг зайти досередини. Там, здавалося, було темніше, ніж на відкритому просторі. Величними силуетами вимальовувалися по обидва боки стежки старовинні гробівці, — таких уже віддавна ніхто не будував. На їхні вкриті патиною плити час від часу з високих дерев падали поодинокі листки. Алея бароккових гробівців відображала не лише розвиток цвинтарної архітектури, а й етапи змін тілесної структури тих, що спочивали вічним сном під металевими плитами. Минуло століття, а з ним — і мода на могильні таблички округлої форми, які фосфорично світилися в темряві й нагадували табло розподільчих щитів. Трурль ішов, аж поки не зникли ставні скульптури Гомункулюсів і Големів; він дійшов уже до новішої частини міста мертвих і ступав щораз повільніше, бо в міру того, як імпульс, який його сюди привів, викристалізовувався в думку, в нього пропадала відвага до її здійснення.
Нарешті Трурль зупинився перед гратками, що оточували гранчастий, холодний своєю геометричністю надгробок, власне, просто шестикутну плиту, герметично припасовану до неіржавіючого цоколя. Трурль іще вагався, а рука вже крадькома сягала до кишені, де конструктор завжди носив універсальний слюсарний інструмент, і цього разу він скористався ним як відмичкою, відімкнув сталеву хвіртку і, затамувавши подих, підійшов до могили. Узяв обома руками табличку, на якій темніло вигравіюване рівними літерами прізвище його вчителя, і натиснув на неї відомим йому способом, так що вона відхилилася, ніби вічко скриньки. Місяць зайшов за хмару, й стало так темно, що Трурль не бачив навіть власних рук, отож навпомацки, пучками пальців відшукав спершу щось схоже на ситечко, а обіч нього випуклу чималу кнопку, яку не відразу вдалося втиснути в глиб кружальця оправи. Нарешті натиснув на неї сильніше і завмер, наляканий власним вчинком. Але у глибині склепу вже зашурхотіло, прокинувся струм, тихенько, як наполохані цикади, задзижчали датчики, щось там загуло, й запала глуха тиша. Трурль подумав, що, може, відвологли дроти, і воднораз із припливом розчарування відчув полегкість, але в цю мить щось заскрипіло раз і вдруге, а тоді зовсім близько озвався вимучений, старечий голос:
— Що там таке? Що там знову? Хто мене кличе? Чого хоче? Що це за дурні пустощі після вічної ночі? Хто не дає мені спокою? Я маю щохвилини воскресати з мертвих тільки через те, що так заманулося якомусь голодранцеві, кіберзаблуді, га? Що, не вистачає відваги озватися? Тоді, я зараз як устану, як виламаю допису з труни...
— Па... Пане й Магістре! Це я... Трурль! — Видушив із себе не на жарт переляканий такою непривітною зустріччю Трурль, і одразу, схиливши голову, прибрав тієї покірної, школярської пози, якої прибирали всі Керебронові учні під градом його докорів, викликаних справедливим гнівом; одне слово, повівся так, наче за мить скинув десь так років шістсот.
— Трурль! — заскрипів голос. — Чекай-но! Трурль? Ага. Ну, звичайно! Я міг би й сам здогадатися. Пожди, розбійнику.
Після цих слів так захрускотіло й заскреготіло, наче мертвий почав виважувати все віко крипти, отож Трурль відступив на крок, квапливо говорячи:
— Пане й Магістре! Прошу Вас не турбуватися, Ваша Ексцеленціє, я лише...
— Га? Що там іще? Гадаєш, що я встаю з могили? Чекай, кажу, бо мені треба лягти вигідніше. Затерп тут увесь. Ого! Мастило мені геть з усього повипаровувалось, так висох, що аж ну!
Ці слова справді супроводжувалися пекельним скреготом. Коли він стих, знов з могили озвався голос:
— Ну, що ти там знову наброїв? Напсував, накрутив, наплутав, а тепер порушуєш вічний спочинок старого вчителя, щоб виручав тебе з халепи? Не шануєш, невігласе, мертвих, яким уже нічого не треба від світу! Ну, кажи вже, кажи, коли навіть у могилі не даєш мені спокою!
— Пане й Магістре! — Вже трохи бадьоріше сказав Трурль. — Ви, як завжди, маєте рацію... Не помиляєтесь, так воно і є! Я наплутав... і не знаю, що робити далі Але я зважився потурбувати Вашу Честь не заради себе! Турбую Пана Професора, бо цього вимагає вища мета...
— Галантну красномовність та інші викрутаси можеш повісити на кілок! — забуркотів з могили Кереброн. — Бо ти не даєш мені спокою в могилі через те, що напевно заклався та ще й посварився з отим твоїм другом і водночас суперником, як його там... Клоп... Кліп... Кляп... а щоб тебе!
— Кляпавцієм! Саме так! — швидко підказав Трурль, мимохіть виструнчуючись від того бурчання.
— Саме так. І замість обговорити проблему з ним, ти, як дуже гордий, пишний і, власне, просто страшенно дурний, серед ночі турбуєш холодні останки старого вихователя. Так було, га? Ну, кажи вже, кажи, телепню!
— Пане й Магістре! Справа зайшла про найважливішу в цілому Всесвіті річ, тобто про щастя всіх розумних істот! — випалив Трурль і, схилившись як до сповіді над ситечком мікрофону, почав квапливо й гарячково сипати в нього словами, детально, нічого не обминаючи, навіть не пробуючи щось приховати чи прикрасити, змальовував події, що сталися з часу його останньої розмови з Кляпавцієм.
Кереброн, спершу німий як могила, почав, за своїм звичаєм, раз по раз докидати в паузи Трурлевої розповіді дотепи, докори, дошкульні зауваження, іронічні коментарі, глузливе або й сердите покашлювання, але Трурлеві, якого вже понесло, все це було таке байдуже, що він, не зупиняючись, говорив, говорив, аж поки нарешті признався у своєму останньому вчинку, а тоді замовк, трохи задихавшись, і став чекати. Проте Кереброн, який досі, здавалося, ніяк не міг відкашлятись і вихрипітися, добру хвилину не озивався жодним звуком, жодним писком, а тоді мовив гучним, наче помолоділим басом:
— Ну, так. Ти осел. А осел ти тому, що лінтюх. Ніколи не хотів добряче посидіти над загальною онтологією. Якби я поставив тобі одиницю з філософії, а особливо — з аксіології, — а це був мій святий обов'язок, — ти не гасав би оце вночі по цвинтарю і не стукав би в мою домовину. Але визнаю: в цьому є й моя провина! Ти занедбував себе як ледацюга з ледацюг, як певною мірою обдарований ідіот, а я дивився на це крізь пальці, бо тобі добре давалися нижчі науки, ті, що походять від годинникарства.