,
, , —г— Он вівці йдуть.
. Справді, по дорозі гнали отару овечок.
Вівці йшли у хмарі куряви, безладно штовхаючись, кумедні, лякливі. І діти всі як один зірвалися з місця, забувши про цікаву історію, і помчали дивитися на овечок.
Вихователь лишився сам. У цю хвилину йому правда, було не по собі, зате відтоді він менше вірить у свій хист оповідача ,й тому став скромніший, а отже, й розумніший. Вівці навчили його розуму.
Розділ сімнадцятий
"Гніздо розбійників".
Свідок із села. Прощання
Бодай один раз за літо має статись якась жахлива подія. Два роки тому по колонії проїжджав у бричці адвокат із Любліна, а діти стали кидати в нього шишками. Адвокат хотів потім написати в газету, що колоністи нападають на людей, та врешті пробачив хлопчакам. Торік троє хлопчиків пішли купатися, сіли в човен, а човен знесло течією. Добре, що мірошник вчасно підоспів на допомогу. А цього року колонією пройшла чутка, що наші діти закидали камінцями дурника-єврея, який проходив мимо, і розбили йому голову так, що в бідолахи кров цебеніла. Якась сільська жінка пожаліла його, промила йому рану й напоїла молоком на дорогу.
У цьому кепському ділі запідозрено п'ятьох.
То як же це було?..
Дорогою через колоністський ліс ішов єврей з мішком за плечима і парою дірявих чобіт у руках. Йшов і сам із собою розмовляв. Діти побачили його й ну сміятись, а він їм язика показав. Тоді хтось кинув йому в чобіт шишку, а чобіт був дірявий, і шишка випала. А другий хлопчисько питає, що він у мішку несе.
— У цьому мішку десять разів по десять тисяч карбованців,— каже єврей.
Хлопчисько став просити, щоб він дав йому карбованця, коли він такий багатий.
Ну, а потім що?
От і все, єврей пішов своєю дорогою, а вони лишилися гратись у лісі.
Прибігла, захекавшись, баба з села розповісти, як було діло.
Які там два відра крові, хто такі небилиці наплів? Вона цього дурника знає: він завжди тут крутиться, в їхніх краях. Еге ж, дала вона йому молока. А потім веліла йти в колонію — там, можливо, і м'яса дадуть,— та він не захотів, каже, хлопчаки ці сущі розбійники. Що правда, то правда: "Розбійники,—каже,— камінням у мене кидалися". Та й то сказати, видно, що кидалися,— шия ж у нього подряпана. Звісна річ, хлопчаки. У неї двоє, то спасу від них нема, а там така орава! Молоді вони ще, дурні. Хай їх пани не дуже суворо карають: виростуть — самі порозумнішають.
То, виходить, правда, що діти кидали в дурника камінцями й подряпали йому шию?
— Як же це могло статися? Іде дорогою немічний, хворий чоловік. Він один, а вас сто п'ятдесят. Він недужий, а ви здорові. Він голодний, ви ситі. Він засмучений, а ви розважаєтесь. І в цього самотнього, голодного чоловіка ви кидаєте камінням? Що, колонія — це розбійницьке гніздо? Ні, цього не могло бути! Але ж ви не хочете сказати правду!
І тут сталося ось що: один з хлопчиків розплакався, другий заявив, що все розповість, навіть якщо його за це відправлять назад до Варшави; а цієї хвилини пролунав дзвінок, який скликав усіх на полудник.
Вперше за весь час ми йшли на веранду без пісень, з опущеними головами і мовчки сіли за стіл. Вперше ці-лушки роздали не по справедливості, а як довелося. Діти перезирнулись, проте ніхто не нагадав вихователеві, що цілушки роздали не за справедливим розподілом. Відразу після полудника діти прийшли повинитися:
— Ми скажемо правду.
Вони кидали шишками, але не в дурника, а в мішок, який він ніс за плечима. Кидали в мішок, як у мішень: хто влучить? Вони вчинили погано, не подумавши, і готові прийняти покарання.
— Ну гаразд: вас тут четверо. Ідіть усі четверо в залу і самі подумайте, як вас покарати.
Але тут об'явився і п'ятий:
— Я теж хочу піти в залу, пане вихователю.
— Чому? — здивувався вихователь.
— Тому що я теж кидав.
— Чому ж ти раніше не зізнався в провині?
— Я думав, нас відправлять до Варшави.
— І решта, мабуть, так думали, а зізналися ж. Ні, тепер уже пізно.
Четверо хлопчиків винесли самі собі такий присуд:
— Ми відсидимо три години в карцері й до кінця зміни не одержимо ні м'ячиків, ні шашок, ні доміно.
Присуд дуже суворий. Чи погодиться група з таким покаранням?
Ми знаємо, як часто діти кидають камінням у собак, котів, коней; ми знаємо, що вони глузують над п'яними й божевільними і дражнять їх. Діти вчинили погано, але вони не розуміли, що роблять. Тепер вони все зрозуміли, і нічого подібного більше не повториться.
Група більшістю в двадцять шість голосів проти п'яти звільнила винуватців від покарання.
За вечерею діти сиділи притихлі, але найсумнішим з усіх був той, п'ятий, який покинув товаришів у біді і тоді лише признався у своєму вчинку, коли пересвідчився, що покарання буде не надто тяжким.
Розділ вісімнадцятий
Равлик. Жаба. Адамський убив гедзя.
Гостинний хазяїн. Похід в Орловський ліс '
Равлику-навлику, висунь роги,
Дам тобі хліба па дорогу.
Довкола Фурткевича, який тримає равлика, з'юрмилося чоловік двадцять. Вони стоять зовсім тихо, навіть дихати бояться. Фурткевич сказав, що равлик обов'язково висуне роги, тільки має бути дуже тихо, а то нічого не вийде.
І равлик справді висунув роги. Це було чудово.
А потім діти порозбігалися, бо ж кожному кортить знайти равлика і казати йому:
Равлику-павлику, висунь роги,
Дам тобі хліба на дорогу.
Хтось знайшов мушлю, але вона виявилася порожньою.
— У ній, мабуть, жаба живе.
— От дурень, це в тебе в носі пуголовки живуть!
Райдужні бабки піднімаються над водою.
— Ой, які великі комарі!..
А тут хтось крикнув, що діти жабу спіймали. На спині в жаби чорні цяточки, ну просто красуня! Всі хочуть подивитись на чорні цяточки. Рішер дав потримати жабу Брифманові, Брифман — Бєді, а Беда, здається, не проти, щоб її привласнити. Як жаба застрибала, коли її випустили на волю!
Маленький Адамський шайкою вбив наповал гедзя. Було це так: гедзь налетів на маленького Адамського, видно, хотів його з'їсти. Адамський навтікача — гедзь за ним. Адамський зірвав з голови шапку і — лясь по гедзю. Гедзь мертвий упав на траву. Всі вітають Адамського з перемогою і з цікавістю розглядають убитого звіра.
Діти збігають з пагорба до річки або скочуються по трав'янистому схилу і знову видираються нагору.
Фуксбаум знайшов ягоду буяхів і дав товаришеві подивитись. Товариш ягоду з'їв, а натомість дав Фуксбаумо-ві гриб. Гриб довелося викинути, бо він отруйний.
А поряд у лісі росте чудовий папоротник з великим різьбленим листям.
Ми сідаємо й чекаємо сніданку.
— Там, де небо спирається на ліс, кінець світу,— каже один.
— Неправда, земля кругла, і в Америці люди ходять догори ногами.
Бромберг пробує ходити на голові, по-американському, його наслідують і інші. Всім хочеться пересвідчитись, чи може таке бути, щоб в Америці ходили догори ногами.
Ми дізнаємося, що можна писати: бук і Буг, перше — дерево, а друге — річка; дізнаємося, що в крамниці за два гроші продається доміно, тільки його ще треба вирізати й наклеїти на шматочки картону; дізнаємося, Що в Мар-гулеса є срібний годинник, який мама тримає в кбмоді.
— Ага, де ж пак, певне, й поряд із сріблом не лежав!
Маргулесів батько орендував фруктовий сад, у нього
було багато груш, вишень, слив і срібний годинник. Одного разу, коли батько сторожував уночі в саду, він застудився і скоро помер, а мама сховала годинник, щоб віддати синові, коли той виросте. І діти вірять, що в Маргулеса є срібний годинник.
Вихователь, пан Герман, пропонує заспівати хором, щоб діти відпочили перед сніданком.
Сніданок у лісі. Хлопці сперечаються, в якій групі черговий швидше роздасть хліб.
— У нас уже двадцятий одержав, а в них тільки чотирнадцятий,— кажуть вони з гордістю.
Економка приготувала дітям сюрприз — раптом з'явилася в лісі з відром води. А пити страх як хочеться — спека. На кожного припадає по півкухля. Незважаючи на спеку, в гилки грають усі. Не розгубити б тільки м'ячі на лузі. А через три дні похід в Орловський ліс по ягоди на весь день.
До Орловського лісу йти три версти з гаком. Перший відпочинок ,у березовому гаю, другий — на галявинці біля залізничного насипу, третій — коло засіяного конюшиною поля.
Ми сидимо при дорозі, і курява летить просто на наш сніданок.
— Ідіть, діти, на поле, тут он яка пилюга,— каже селянин.
— Та там же конюшину посіяно, потопчуть!
— Що там босі потопчуть? Гайда, хлопці! Моє поле, я дозволяю.
Польський селянине! Подивися краще на цих дітей. У місті їх не пустять у жоден сад, сторож мітлою прожене їх з двору, перехожий зіпхне з тротуару, кучер шмагоне батогом на бруківці. Адже це "Мосейки". А ти не женеш їх з-під придорожньої верби, де вони Сіли відпочити, і кличеш до себе на поле?
. Селянин весело й ласкаво усміхається дітям, а дітлахи обережно ступають по конюшині, щоб не завдати збитків гостинному хазяїнові.
Він розпитує дітей, що вони роблять вдома, у Варшаві, і пояснює, де в тутешньому лісі найбільше "ягод".
А "ягод" в Орловському лісі видимо-невидимо; суниці великі, червоні,— діти думали, що це малина.
За годину привезуть обід. Любі діти! Скільки ще хотілося б вам розповісти про те, чого ви не знаєте й чого не знає багато людей, хоча вони давно вже виросли.
Розділ дев'ятнадцятий
Некрасивий Аншель. Хто перший придумав вставляти листя в букети.
Хворий Сікора
Аншель дуже блідий і дуже некрасивий хлопчик — мабуть, найнекрасивіший у всій колонії. Товариші його не люблять, ніхто не хоче ходити з ним у парі, ніхто з ним не дружить.
Аншель завжди свариться, на будь-яку дрібницю скар-житься; а коли одержить доміно, розкладає його один на столі або загорне в носовичок і носить у кишені — сам не грає й іншим не дає.
Аншель багато їсть — певне, батьки йому сказали, що коли він багато їстиме, то стане здоровим і сильним. А некрасивому хлопчикові дуже хочеться бути здоровим. Тому він і побоявся їсти за обідом агрус, але й товаришам свою порцію не віддав.
Коли йде дощ, так приємно підкачати штани й чалапати по калюжах; вихователь хоч і сердиться, але ж у воду він не полізе — на ньому чоботи. А Аншель під час дощу кутається в свою пелерину або проситься в спальню.
Буває, що він зіпреться ліктем на стіл на веранді й засне, а вранці він молиться довше всіх і каже, що гратись по суботах у м'яч гріх. Але ж гра у м'яч — це не робота.
Одного разу Аншель нарвав букет квітів.