Називали імена убитих у бою слобожан. І почали градські збиратися до слободи.
Ближні прийшли вранці, далекі підходили й підходили. Стежки через володіння племені закрутисті, чужий не одразу зуміє проникнути крізь лісові хащі, яри, а навпростець через ліси, які відмежовують оброблювані поляни, теж немає ходу: гірше за бурелом стоять на заваді мудро влаштовані засіки повалених дерев. Вільні люди збиралися без принуки. Звичай народжений життям, він для росичів сильніший за писані закони, вигадані в ті самі роки владиками персів, римлян, готів та інших людей.
Усе живе приречене на смерть, птах і звір, риба й змія, злак і бур'ян, дерево і кущ. І людина... Знаючи неминучість смерті, осягнувши неминучість знищення всього живого, росичі не змирялись з кінечністю власних днів. Тут ні звичка, ні байдужість не усмиряли людей. Тісний любовний зв'язок сімей і поколінь, пізнання життя як вищого, ні з чим не зрівняного блага змогли породити, як меч породив лати, а стріла — щит, бажання жити після смерті. Нещадне вторгнення смерті, почуття найболючішої втрати, сердечна святість земних зв'язків, земної любові здавна породили в росичів переконання в тимчасовості розлуки. За похоронним багаттям усіх чекали зустрічі і вічне єднання.
Примирення, непроникний покров забуття на відгорілому полум'ї колишніх пристрастей... Не тільки це — померлі ставали хранителями живих і покровителями роду.
Поховальне багаття було складене з дубового дерева. Дуб — дерево чоловіків, його полум'я очищає душу воїна. На верх споруди проклали дорогу, нею несли тіла. На груди клали щит, у ноги — сагайдак зі стрілами і лук. Справа — спис, зліва — меч, як при житті, так і в небі. В головах ставили берестяні і луб'яні чаші, горшки з медом і молоком, не забували хліба й круп. На пальці надівали бронзові, мідні, срібні персні, які в кого були, з камінцями ч/я прості. На голови — шапки, ноги озували в нові чоботи. Клали аркани для ловлі коней і ремінні драбини, щоб лазити на дерева. Накривали плащами. Нічого б не забути, аби одні одних не корили за недбальство при майбутніх зустрічах.
Жінки плакали. Хто з тихим стогоном називав покійників поіменно, хто з голосними зойками доручав їм не забути на небесній тверді передати рідним звістку про живущих на землі.
Останнім Ратибор виніс на багаття тіло хозаринки, душу якої порятував для себе від загибелі в підземному мороці. Жінка тепер чекатиме його. Ратибор зарікся над нею ні з ким не кохатися до того, як надійде і його час. На твердий холодний палець молодий воїн надів мідну обручку, простої роботи, але не просту за закланням. Біля хозаринки розмістили речі, вдаровані добрими роськими жінками: веретено, прядку, клубок льону, вовни, щоб не нудилась без роботи.
В мовчанні землі насінина випускає паросток, в мовчанні розкривається брунька, мовчки зачинається життя. Люди стихли, чекаючи початку огненного чуда.
В тиші чулося ценькання кресала об кремінь. Стара Анея тримала кремінь з підкладеним трутом. По кременю гартованим залізом ударяв старий Горобій, князь-старши-на, Всеславів батько. Сухий деревний гриб, варений в лузі,— трут зайнявся. Інша бабуся роздмухала трут, поклала його під купку сухих стружок з жіночого дерева — берези. А Горобій, зробивши свою справу, відійшов.
Жінка — творівниця, благодійниця. Це вона збирає сім'я, в'яже снопи за косарем, зігріває рід, дає племені тіло. Вона як кремінь, у ній таїться полум'я. Жінка оберігає плем'я, вона зачинателька, без неї припиниться життя росичів. Тому на похоронах жінки повинні дбати про вогонь.
Чоловік оре, вкидає сім'я, роздирає земну плоть — він воїн, наділений міццю тіла. Тому чоловік має бити кресалом по кременю, а жінка повинна тримати кремінь. І чоловік, як батько, якому належать народжені жінкою діти, підпалює останнє багаття, щоб звільнити останньою розрухою душу від омертвілого тіла-кори.
За знаком Горобія слобожани розбирали заготовлені соснові лапи, брали вогонь від маленького багаття. Багаття запалало кругом в самий полудень, в найяскравішому світлі неба, аби душі не заблукали в дорозі. І завилося полум'я, несучи в небесну твердь розчинену і очищену плоть — слов'янські душі.
Вселившись в орла, віщий чоловік може піднятися крізь повітряні струми до самої межі небесної тверді. Звідти він огляне землю людей слов'янської мови від краю степів Півдня до холодних морів Півночі, як їх озирають жителі самої тверді. Найближче до межі степу лежить земля малого племені росичів. Тут він побачить покручену річечку, що часто змінює тихі заводі на стрімкий плин. Побачить лісову чорноту з темними вкрапленнями соснових борів, поляни-розчища зі смугами хлібів, з чередами корів та отарами овець, з табунами коней. Посеред деяких полян, наче сімейства груздів, збилися купками ґонтові дахи градів. Родові межі позначені стовпами високих могил, там тіні росичів — обвуглені кісточки — і тіні взятих на небо речей — іржа залізної зброї, позеленіла мідь. Ставши вічною власністю предків, речі втратили земний вигляд. Та могили живуть, вони стережуть кордони.
Коли б не було могил — чи було б плем'я? Могили росичів єднають минуле з теперішнім. Без такої єдності немає майбутнього.
Тане, тане вогненна гора. Росичі дивляться, думаючи про душі покійних. Вони там, де панує вічний, незрозумілий земній людині рух; там літають і борються небесні звірі, пасуться небесні череди, пливуть небесні човни і світяться квіти.
Душі семи воїнів, душа невідомої хозаринки разом линуть через розхвильований океан повітря, дно якого — наша Земля. Вони не бояться сполохів блискавиць і громових ударів. Ось блакитна прозора гора царства навів — предків, світ і помешкання душ. Тут сховище всього насіння, тут сонце відпочиває після дня. На небесних луках душі немовлят пасуть півників, пір'я яких виблискує зірками для очей земних людей. Душі немовлят доглядають білі легкохмарні діви до пори, поки душа матері не підніметься до них.
Охололо жаровисько. Місце підмели з країв, не ступаючи всередину багаття із шани до останків. Землю носили в щитах, у цеберках, у лозяних і луб'яних коробах, у шкурах, у плащах. Кидали зі всіх боків усередину, м'який горб наростав, осипалися грудки. Потім утоптували ногами, затовкали довбнями на ручках, поливали водою, щоб щільніше влягалася земля, а горб був крутішим.
Священні могили; велике зло перед померлими потривожити поховання. На могильний горб так треба насипати, щоб віками нікому не вдалося розкопати його чи зорати.
На багатьох возах і в'юками привезли хліби, варене і смажене м'ясо, рибу, варево на м'ясі й рибі в глибоких корчагах, каші полб'яні, пшеничні, горохляні, ячмінні, меди броджені хмільні, пива рідкі, як вода, і браги густі, наче хлібна закваска, кислі кваси... Біля горба влаштовується потрава — учта для поминання померлих. їдять, кваплячись вдовольнити спрагу й голод, славлять небіжчиків. Розморені пивом і медом, плачуть близькі.
Починається тризна — показовий бій. Слобожани шикуються двома загонами. Зближаються, вдаряють зброєю, розходяться знову; всі з гострими мечами і списами. Та уникають заподіяти хоча б подряпину: на тризні не можна показувати кров, померлі не люблять бачити братську кров.
Здалий і славний на тризні той, хто, завдавши вбивчого на вигляд удару, вміє стримати силу.
Змагаються парами — це видовище спритності, бойової краси.
Так росичі наснажувались думкою про безсмертя. їх не захищали союзи і угоди. Віра в честь, з якою буде росич прийнятий у пристанищі предків, піднімала почуття гідності особи.
Хлопчики, підлітки, присутні на мужніх обрядах тризни, всією душею тяглися до слободи. Якщо доведеться загинути — загинемо, як ці!
Тризна скінчилася, бійці розійшлися. З допомогою молодих Горобій зійшов на могильний горб. Проводячи на спочинок сонце, старий славив плем'я:
Ми звичаї підтримуєм свої,
батьків правічний спадок заповітний.
І в ріднім домі-лісі віщі сни,
і шепіт наших трав в лугах і на галявах,
і шелест ярини у борознах,
руками сіяної росів,
і біг коней,
і тлум черід,
і птаства в небі грай —
все наше тут.
Могили предків бережуть кордони,
стоять на міждоріжжях, споглядають
порядок плину літ і поколінь,
черговість в швидкозміні роду.
А в вирах позахмарних юрми душ
летять між твердю неба і землею,
де доведеться бути й нам,
коли прийде таємний час
блаженства вічності,—
ті душі посилають нам підмогу
в день болю й горювання.
Так само, як і бог, що гасне,
щовечора вмираючи,
так само, як трава і лист на древі,
світильник дихання в людині,
засявши при народженні,
погасне...
Людина ж теж — не зникне зовсім, померла — наче захід. Вона — умиротворена.
Оддалік від тризни воєвода вів мову з князь-старшина-ми родів.
Звичай... За звичаєм роди давали людей у слободу, давали скупо. Всеслав став на важку боротьбу із звичаєм, щоб старійшини погодилися відпустити в дружину племені більше молодих. Старійшини правлять своє. Важко буде стільки ротів годувати. І так у слободі живе кожен п'ятий чи шостий чоловік. Де ж їх брати? Хто в градах роботу робитиме?
Всеслав говорив про хозарський загін. Якби не взяли його "слобожани несподіваним нальотом, скільки лиха дісталося б від хозарів. Хозари — воїни, у них добротна зброя: сімох убили, десятьох поранили. Виучкою та вмінням узяла верх слобода. А коли б хозарів було сотень дві чи три, що тоді, на що пішла б уся праця? Попалили б вони гради, побили б людей.
Слобідський ватаг себе забув зарахувати до поранених. Лише щойно відбився від смерті, голови повернути не може, а гне і гне в свій бік. Нечуване вчинив Всеслав — сам із себе витяг стрілу. Нехай побив хозарів, нехай узяв багату здобич — по справедливості все тьмяніло перед мужністю воєводи. Таки домовилися наполовину. Якщо від кожного роду в слободу піде ще чоловік п'ять чи шість, але не більше семи, старійшини не будуть перечити. Проте й спонукати нікого не стануть, нехай молоді йдуть своєю волею.
Вели розмову, а кожен думав: "Звідки Всеслав дізнався про наближення хозарів?" Спитати — ніхто не спитав. Дехто із старійшин сумнівався: чи не попередив хто воєводу...
Захід згасав, пора й додому. Слобідські підлітки шанобливо піднесли гостям воду, злиту з гарячого вугілля.
Обмивши /руки й обличчя під струменем з луб'яної кінви, князь-старшини очистилися після похорону.
Для блага обох належить водою відмежовувати живого від померлого.
6
Анея йшла польовою межею.