Він одганяє їх від себе, а вони знов лізуть, то не слова, то старці, купа танцюючих старців; тепер він їх бачить. Навіщо вони танцюють і чому, танцюючи, не отримують ні краплі радості? Від тієї купи старців повіває зимним вітром, вони його не бачать, вони незрячі, а коли він їх гукає, вони його не чують, бо мертві. Він прямує на схід, до сонця, і дістається до гори. Чийсь голос гукає: "Ти стоїш біля гори?" "Атож, — відповідає він, — я стою біля гори". Тоді той голос каже: "Це не гора, це моя нога; я лежу зв'язаний у Всевишньому царстві, йди сюди і звільни мене!" І він рушає до Всевишнього царства. Біля мосту його підстерігає чоловік, що збирає тіні; він весь із мускусу. Його охоплює крижаний жах від одного вигляду того чоловіка, що норовить заграбастати його тінь. Він плює на нього й погрожує йому стисненими кулаками, та чоловік стоїть непорушно й очікує. "Вернися!" — кричить позад нього чийсь голос. Він обертається й бачить, що по дорозі котиться голова й показує, куди йому йти. То людська голова, і раз по раз на ній з'являється тиха й мовчазна усмішка. Він іде за нею. Вона котиться днями й ночами, а він іде слідом; на морському узбережжі вона западає крізь землю і зникає. Він заходить в море і пірнає. Опинившись біля здоровецької брами, він надибує там велику ходячу рибу. На шиї у неї грива, і вона по-собачому наближається до нього. За тою рибою стоїть Вікторія. Він простягає до неї руки, на ній немає ані сорочини, вона усміхається йому, а вихор куйовдить їй коси. Тоді він гукає її, сам чує свій крик… і прокидається.
Юганнес схоплюється і підходить до вікна. Уже майже розвиднілося, а в маленькому люстерку, причепленому на лутці вікна, помічає свої почервонілі скроні. Він гасить лампу й при сірому вранішньому світлі ще раз перечитує останні сторінки своєї книги. Потім лягає на ліжко.
Пополудні того самого дня Юганнес заплатив за помешкання, здав рукопис і покинув місто. Він від'їхав за кордон, ніхто не знав куди.
VI
Велика книга вийшла друком;[iv] у ній немов у якомусь королівстві, кипів маленький бурхливий світ настроїв, голосів та химер. Її продавали, читали і відкладали вбік. Минуло кілька місяців, і восени Юганнес опублікував нову книгу. Ну й що ж? Його ім'я не сходило з людських вуст, він здобув шалений успіх, та нова книга була написана бозна-де, вдалині від батьківщини і вийшла встояна й міцна, як вино.
Любі читачі, там оповідається про Дідеріка та Іселіну.[v] Писалося то благодатної пори, в дні несуттєвої журби, коли все можна було легко переносити, писалося з щонайтеплішою прихильністю до Дідеріка, якого Бог уразив коханням.
Юганнес був на чужині, ніхто не знав де. І минуло більше року, перш ніж хто-небудь про те довідався.
— Здається, хтось стукає у двері? — якогось вечора питає старий мірошник.
Вони з дружиною прислухаються і примовкають.
— Ні, ніхто, — каже вона згодом. — Десята година, вже майже ніч.
Минає кілька хвилин.
Тоді в двері стукають намогливо й рішуче, так ніби комусь довелося збиратися з духом, щоб на те зважитися. Мірошник відчиняє. На порозі стоїть панна з Замку.
— Не бійтеся, це всього-на-всього я, — соромливо усміхаючись, каже вона.
Панна заходить до хати. Їй підсовують стільця, та вона не сідає. На голові в неї сама шаль, а на ногах зграбні відкриті черевички, хоча ще не весніє й дороги розвезені.
— Я просто хотіла попередити вас, що навесні приїздить лейтенант, — каже вона. — Лейтенант, мій наречений. 1 може, йому заманеться постріляти тут вальдшнепів. То я хотіла попередити вас про те, щоб ви не злякалися.
Мірошник та його дружина здивовано дивляться на панну з Замку. Досі, коли Замкові гості вибиралися полювати в лісах і на луках, їх ніхто ніколи про те не попереджав. Вони їй лагідно подякували, мовляв, то так мило з її боку.
Вікторія знов повертається до дверей.
— Оце і все, що я хотіла. Мені подумалось, що ви люди старі, тож не завадить вас попередити.
Мірошник відповідає:
— Все, що панна хотіла! І задля цього ви, панно, промочили такі зграбні черевички?
— Та ні, дорога суха, — коротко відповідає вона. — Я однак прогулювалась. Добраніч.
— Добраніч.
Вона підіймає клямку й виходить. Обернувшись у дверях, вона питає:
— До речі… що чути від Юганнеса?
— Нічого не чути, дякуємо, що цікавитесь. Анічогісінько.
— Певно, він скоро приїде. Я думала, що ви мали якусь вістку.
— Ні, з торішньої весни нічого не було. Юганнес, либонь, десь на чужині.
— Атож, на чужині. Йому там добре. Він пише в своїй книжці, що переживає дні несуттєвої журби. Тож, мабуть, йому ведеться непогано.
— О так, дай Боже. Ми його чекаємо; але він нам не пише, нікому не пише. Ми просто його чекаємо.
— Мабуть, йому краще там, де він є, якщо журба його така несуттєва. Атож, він те описував. Мені лише хотілося дізнатися, чи приїде він навесні додому. Ще раз добраніч.
— Добраніч.
Мірошник та його дружина вийшли за нею надвір. Вони бачили, як вона повернула до Замку, високо тримаючи голову й ступаючи зграбними черевичками по калюжах та ковбанях.
Через два дні прийшов лист від Юганнеса. Він прибуде додому не раніше, як через місяць, коли закінчить нову книжку. Впродовж тривалого часу йому велося добре, новий твір незабаром буде завершено, його єство переповнювали пристрасті суспільного буття…
Мірошник рушає до Замку. На дорозі він надибує носову хустинку з ініціалами Вікторії, яку вона загубила того пізнього вечора.
Панна тепер нагорі, але покоївка каже, що дасть їй про нього знати, — з якого він приводу?
Мірошник відмовляється сказати. Він ліпше почекає.
Врешті-решт панна виходить.
— Я чула, що ви хочете зі мною про щось поговорити? — питає вона, прочиняючи двері до вітальні.
Мірошник заходить, вручає їй носову хустинку й каже:
— А ми отримали листа від Юганнеса.
її обличчя на якусь мить осяює радісне хвилювання, лише на одну-єдину мить. Вона відповідає:
— Дякую вам. Атож, це моя хустинка.
— Тепер він знов приїде додому, — майже пошепки каже мірошник.
Її обличчя сковує холодний вираз.
— Кажіть, мірошнику, голосніше, хто приїде? — питає вона.
— Юганнес.
— Юганнес? Ну то й що?
— Та то так… Ми подумали, що я повинен вам про це сказати. Перемовились словом з дружиною, і вона теж висловила ту ж думку, що і я. Ви ген позавчора питалися, чи він навесні приїде додому. Ну так от, приїде.
— То ви, мабуть, радієте? — питає панна з Замку. — Коли він приїде?
— Через місяць.
— Он як. Ну, і це все?
— Так. Ми просто думали, раз ви питалися… Ага, це все. Я лише це й мав сказати.
Мірошник знов стишує голос.
Вона проводить його до виходу. В коридорі вони стрічають її батька, й вона мимохіть каже йому гучним байдужим тоном:
— Мірошник розповідає, що Юганнес знов повертається додому. Мабуть, ви пам'ятаєте Юганнеса?
І мірошник, виходячи з брами Замку, дає собі слово більш ніколи, ніколи в світі не пошиватися в дурні й не слухати дружини, якщо та твердитиме, ніби розуміє таїну людської душі. Аби ж то було так.
VII
З тієї стрункої горобини, що росте біля млина на греблі, він збирався колись вирізати вудку; тепер, коли збігло стільки років, дерево зробилося товще за його руку. Він подивився на нього з подивом і пішов далі.
Уздовж річки вже буяли непролазні хащі папороті, що стояла лісом, там худоба повитоптувала биті дороги, які тепер ховалися під буйним листям. Він пробирався через хащі, як у дитинстві, розводячи вбік руки й намацуючи ногами землю. Комахи та гаддя перед великою людиною кидалися врозтіч.
Угорі біля гранітної каменярні він знайшов терен, анемони та фіалки. Зірвав пучечок, і милі серцю пахощі повернули його до минулих днів. Удалині синіли сусідні узгір'я, а потойбіч затоки вже кувала зозуля.
Він підвівся, а трохи перегодом став щось наспівувати. Аж тут неподалік на стежині почулася чиясь хода.
Повечоріло, сонце сідало; але повітря було тепле й тремке. Понад лісом, узгір'ями та затокою лежав безмежний спокій. До каменярні підіймалась якась жінка. То була Вікторія. Вона несла кошик.
Юганнес звівся на ноги й уклонився, пориваючись піти.
— Я не хотіла вам заважати, — мовила вона. — Я збиралась нарвати тут трохи квітів.
Він не відповів. Йому й на думку не спало, що в неї в саду повно всіляких квітів.
— Я прихопила з собою кошик на квіти, — вела вона далі. — Та, може, нічого й не надибаю. Квіти нам потрібні для вечірки, прикрасити стіл. У нас будуть гості.
— Тут є анемони й фіалки, — мовив він. — Вище, бувало, ріс хміль. Але тепер для нього, мабуть, ще зарано.
— Ви блідіші, як були, — зауважила вона. — Відтоді минуло два роки. Я чула, ви десь їздили. Я читала ваші книги.
Він далі нічого не відповідав. Йому кортіло сказати їй, можливо, таке: "Еге ж, добраніч, панно!" — й піти. Від того місця, де він стояв, був лише крок до найближчого каменя, і звідти якийсь крок до неї, а потім він міг би, так ніби мимоволі, відступити. Вона стояла йому посеред дороги. На ній була жовта сукня та червоний капелюшок, вона була по-особливому прекрасна; і шия в неї була оголена.
— Я заступаю вам дорогу, — пробурмотіла вона й відступила.
Він опанував себе, щоб жодним чином не виказати збудження.
Тепер поміж ними був якийсь один крок. Вона не уважила йому дороги, щоб він міг пройти, ні, вона стояла на місці. Вони зустрілись поглядами. Раптом вона зашарілась, як мак, опустила очі й відступила вбік; на її обличчі з'явився вираз розгубленості, одначе вона усміхнулась.
Він пройшов повз неї і зупинився, її зажурена усмішка його зворушила, серцем він знов полинув до неї і сказав навмання:
— О, ви, мабуть, відтоді безліч разів бували в місті? Від того разу?… Тепер я знаю, де раніше бували квіти — на луці біля вашого флагштока.
Вона обернулась до нього, й він здивовано помітив, яке в неї зблідле й схвильоване лице.
— Хочете прийти до нас на вечірку? — спитала вона. — Може, ви прагнете товариства? У нас будуть гості, — правила вона своєї, її обличчя знов зашарілося. — Дехто приїде з міста. То відбудеться ближчим часом, але я дам вам знати точніше. Що ви скажете?
Він не відповів. Те товариство було не для нього, він не належав до тих, хто вчащає до Замку.
— Не відмовляйтеся. Ви не будете нудьгувати, я подумала про те і готую для вас несподіванку.
Запала мовчанка.
— Ви вже мене нічим не здивуєте, — відповів він.
Вона закусила губу; розпачлива усмішка знов з'явилась на її обличчі.
— Що ви від мене хочете? — глухо спитала вона.
— Я від вас, панно Вікторіє, не хочу нічого.