Він підбіг до неї, став біля швейної машинки, знявши руку зі стегна, кинув квапливий погляд на годинник, було п'ять по другій, і, прокашлявшись, звернувся до неї:
– Мадам!
Мадам Топель завершила шов на червоній плісированій спідниці, над якою саме працювала, вимкнула машину, підняла ніжку голки, щоб звільнити тканину й обрізати нитки. Потім вона підвела голову й поглянула на Йонатана. Вона носила величезні окуляри з товстою перламутровою оправою й сильно вигнутими лінзами, які робили її очі велетенськими, а очні западини – глибокими, тінистими ярами. Каштанове волосся гладенько спадало на плечі, а її губи були нафарбовані срібно-фіолетовою помадою. Їй могло бути років п'ятдесят – п'ятдесят п'ять, вона мала вигляд панянок, що вміють прочитувати долю на скляній кулі або на картах, вигляд тих доволі виснажених панянок, яким назва "пані" не зовсім і пасує, але до яких з першого погляду відчуваєш довіру. І навіть її пальці – вона трохи поправила пальцями окуляри на носі, щоб краще бачити Йонатана, – так ось її пальці, короткі, схожі на сардельки й одночасно – всупереч великому об'єму ручної праці – доглянуті, з налакованими фіолетово-срібним нігтями, були ознакою вартої довіри напівелегантності.
– Чого бажаєте? – спитала мадам Топель хриплуватим голосом.
Повернувшись до неї боком, Йонатан показав дірку в штанах і спитав:
– Ви можете це полагодити? – І оскільки питання прозвучало для нього занадто грубо й могло видати його адреналізоване хвилювання, він додав якомога м'якше: – Тут дірочка, невеличкий розрив… дурна незграбність, мадам. Чи можна тут щось зробити?
Мадам Топель, помандрувавши поглядом своїх велетенських очей, знайшла дірку на стегні й нахилилася наперед, щоб краще її роздивитися. При цьому ошатна копиця її каштанового волосся посунулася від лопаток до потилиці, оголивши коротку, білу, гладку шию; і одночасно він відчув запах, тяжкий, напудрений і п'янкий, так що Йонатан мимоволі закинув голову назад і спрямував погляд від шиї геть у глиб супермаркету; на якусь мить він осягнув зором приміщення повністю, зі всіма його полицями й холодильниками, вітринами із сиром та ковбасою, столами спецпропозицій, пірамідами пляшок та купами овочів і зі всіма клієнтами, що снували в міжряддях, штовхаючи поперед себе візочки для покупок і тягнучи за собою малолітніх дітей, з обслуговуючим персоналом, завідуючими складами, касирами – рухливий гамірливий натовп людей, на краю якого, у всіх на виду, стояв він, Йонатан, зі своїми розірваними штанами… Раптом у нього в голові промайнула думка, що там, у натовпі, можуть знаходитися, наприклад, месьє Вільман, мадам Рок або навіть месьє Рьодель і спостерігати його, Йонатана, під час того, як якась занедбана пані з каштановим волоссям привселюдно обстежує його тіло в такому прикрому місці. До того ж йому стало трохи млосно, коли він, о Боже, відчув на своєму стегні один із схожих на сардельки пальців мадам Топель, яким вона піднімала й притуляла надірваний клаптик тканини…
Та ось мадам випірнула з рівня стегон на поверхню, відкинулася на спинку стільця, а безпосередній приплив її парфумів припинився, так що Йонатан зміг нахилити голову й відвести погляд від бентежливої далечіні приміщення та спрямувати його на довірливу близькість великих вигнутих лінз мадам Топель.
– Ну то як? – запитав він і повторив: – Ну то як? – У його голосі чувся напружений переляк, немовби пацієнт стояв перед своїм лікарем в очікуванні нещадного діагнозу.
– Нема проблем, – сказала мадам Топель. – Треба лишень щось підкласти. І, звичайно, буде помітний невеличкий шов. Інакше не вийде.
– О, це не страшно, – заспокоїв її Йонатан, – невеличкий шов не має жодного значення, хто туди заглядатиме? – Він поглянув на годинник, була чотирнадцята година чотирнадцять хвилин. – Отже, ви можете це зробити? Ви можете мені допомогти, мадам?
– Так, звичайно, – промовила мадам Топель, поправляючи свої окуляри, які трохи з'їхали під час оглядин дірки.
– О, дякую вам, мадам, – сказав Йонатан, – я дуже вам дякую. Ви рятуєте мене в дуже скрутному становищі. Але в мене є ще одне прохання: чи не могли б ви… чи не були б ви такі люб'язні – я страшенно кваплюся, у мене лише кілька… – він знову поглянув на годинник, – …у мене тільки десять хвилин часу. Ви не могли б зробити це зараз? Я маю на увазі, ось у цю хвилину? Негайно?
Є питання, що заперечують себе самі, вже тому, що їх ставлять. І є прохання, уся марність яких стає очевидною, ще коли їх формулюють, дивлячись при цьому іншій людині у вічі. Йонатан дивився у спохмурнілі велетенські очі мадам Топель і розумів, що все марно, безперспективно і безнадійно. Він знав це вже раніше, ще коли ставив своє заплутане запитання, знав і фізично відчував, як упав рівень адреналіну в його крові, коли він поглянув на годинник: десять хвилин! У нього було відчуття, що падає він сам, ніби особа, яка стоїть на крихкій крижині, яка ось-ось розтане. Десять хвилин! Як може взагалі хто-небудь протягом десяти хвилин заштопати цю жахливу дірку? Цього не може бути, бо не може бути ніколи. Зрештою, цю дірку не залатаєш на стегні. Треба щось підкладати, а це означає – зняти штани. Але де взяти одночасно інші штани, тут, посеред продуктового відділу "Бон Марше"? Зняти свої штани й залишитися стояти в підштаниках?.. Нісенітниця. Повна нісенітниця.
– Негайно? – перепитала мадам Топель, і Йонатан, знаючи, що все марно, і безмежно відчуваючи свою поразку, кивнув.
Мадам Топель посміхнулася.
– Ось подивіться, пане: усе, що ви тут бачите, – вона вказала на планку двометрової довжини, достоту завішану сукнями, жакетами, штанами, блузами, – все це я мушу зробити негайно. Я працюю по десять ґодин на день.
– Так, звичайно, – погодився Йонатан, – я все розумію, мадам, це було дурне запитання. Як ви вважаєте, скільки часу вам потрібно, щоб заштопати мою дірку?
Мадам Топель повернулася знову до своєї машинки, поправила тканину червоної спідниці й опустила лапку.
– Якщо ви принесете мені штани в понеділок, то вони будуть готові через три тижні.
– Через три тижні? – повторив Йонатан, мов п'яний.
– Так, – підтвердила мадам Топель, – через три тижні. Швидше неможливо.
Вона включила машинку, голка задзижчала, а Йонатанові в цю мить здалося, що він втрачає свідомість. Хоч він і бачив ще, як мадам Топель зовсім поруч сидить за швейною машинкою, бачив каштанову голову з перламутровими окулярами, бачив рухливі товсті пальці і голку, що неслася краєм червоної спідниці… бачив розмито на задньому тлі метушню супермаркету… але він раптом перестав бачити себе самого, тобто він не бачив себе частиною світу, який його оточував. Кілька секунд йому здавалося, ніби він стоїть десь далеко осторонь і спостерігає цей світ немов у перевернутий бінокль. У нього, так само як і вранці, запаморочилося в голові, він похитнувся. Зробивши крок убік, він розвернувся і попростував до виходу. Хода повернула його до тями, ефект бінокля зник. Але всередині все переверталося.
У відділі канцтоварів він купив липку стрічку. Нею й заклеїв розрив на штанах, щоб трикутний прапорець не теліпався як попало. Потому він повернувся на роботу.
* * *
Другу половину дня він провів у настрої жалю та люті. Він стояв перед банком, на найвищій сходинці, близенько біля колони, проте не спирався, щоб не потурати власній слабкості. Та він і не зміг би обпертися, бо для цього йому довелося б закласти руки за спину, що зробити було неможливо, тому що ліва рука мала вільно звисати, щоб прикрити заклеєне місце на стегні. Замість цього, щоб стояти впевнено, йому довелося розставити ноги так, як це роблять дурнуваті хлопчиська, і він помітив, як через цю позу вигнувся його хребет, а шия, яку він звик носити вільно і прямо, провалилася між плечі, а разом з нею і голова з шапкою, і як зовсім автоматично під козирком утворився той шпигунський лиховісний погляд і той невдоволений вираз обличчя, який він так ненавидів у інших охоронців. Йому здавалося, що він перетворився на каліку, на карикатуру охоронця, на карикатуру себе самого. Він зневажав себе. Він ненавидів себе в ці хвилини. Він ладен був вилізти зі шкіри від лютої ненависті до самого себе, він насправді радий був би вилізти з власної шкіри, бо вона йому пекла й свербіла, а він навіть не міг почухатися об свій одяг, оскільки пітнів кожною порою і одяг прилип до нього, мов друга шкіра. А там, де він не прилип, де залишалося трішечки повітря між шкірою й одягом: під коліньми, під пахвами, у канавці на грудях – саме в цій канавці, де свербіло просто нестерпно, тому що піт стікав тут повними, лоскітливими краплинами, – саме тут він не хотів почухати, нізащо, він не дозволить собі ані найменшого полегшення, бо воно навряд чи змінить загальний стан його великої скрути, зате виявить її ще очевидніше й сміховинніше. Він зараз хотів страждати. Що більше він страждатиме, то краще. Страждання було йому зараз доречним, воно служило виправданням і розпалювало його ненависть і лють, а лють і ненависть розпалювали знову ж таки страждання, що спричиняло дедалі пекучіші припливи крові й вигонило на поверхню шкіри нові хвилі поту. Обличчя було мокрим геть-чисто, з підборіддя й волосся на потилиці скрапувала вода, а кашкет врізався в набрякле чоло. Але він нізащо у світі не зніме картуза, ні на мить. Він має міцно сидіти на його голові, наче покришка, пригвинчена до каструлі-скороварки, стискати його скроні залізним обручем, навіть якщо голова при цьому мала б луснути. Він нічого не бажав робити, щоб полегшити своє страждання. Він стояв так, зовсім нерухомо, кілька годин. Він лише зауважував, як його хребет ставав дедалі кривішим, як дедалі глибше провалювалися плечі, шия і голова, як його тулуб набирав дедалі пригніченішого, тваринного вигляду.
І нарешті – він не міг і не хотів протидіяти цьому: його накопичена ненависть до самого себе перетекла через край, залила очі, що дедалі похмуріше й сердитіше визирали з-під козирка, і вилилася звичайною ненавистю на зовнішній світ. Усе, що потрапляло до його поля зору, Йонатан покривав гидотною пеленою своєї ненависті; можна навіть сказати, що справжня картина світу вже не проникала в нього через очі, а траєкторія променів розвернулася у протилежному напрямку, так що очі слугували воротами назовні, щоб обпльовувати світ внутрішніми викривленими зображеннями: ось кельнери по інший бік вулиці, на тротуарі перед кав'ярнею, нічого не варті, молоді, дурні кельнери, що тиняються без діла поміж столів та стільців, нахаби, базікають один з одним, зубоскалять, посміхаються, заважаючи перехожим, присвистують дівчатам услід, індики, й нічого не роблять, окрім як прогарчать час від часу замовлення до прилавка: "Одну каву! Одне пиво! Один лимонад!", щоб потім нарешті примусити себе з удаваною поквапливістю винести замовлення, подаючи це все бундючними, псевдоартистичними, кельнерськими рухами: спіральним розмахом вивернути на стіл чашку, відкрити одним махом пляшку кока-коли, затиснуту між колін, виплюнути з рота касовий чек і потому засунути під попільничку, тоді як інша рука вже порається біля сусіднього столика, збираючи купу грошей.