У всякому разі, на вулицях і в трамваях вони покрикували на всіх бабусь і дідів: "Ти куди, стара, прешся? До крематорію поспішаєш?" Або: "Пропустіть старенького вперед, йому в крематорій час". І дивна річ, ідея вогненного захоронення старим дуже сподобалася; ці веселі дотепи викликали у них цілковите схвалення. І взагалі, розмови про смерть, які до цього часу вважали тут за незручні і неввічливі, стали котируватись в Чорноморську нарівні з анекдотами з єврейського чи кавказького життя і викликали загальне зацікавлення.
Пройшовши повз голу мармурову дівчину, що стояла на початку сходів, тримаючи у піднятій руці електричний факел, і невдоволено зирнувши на плакат: "Чистка "Геркулеса" починається. Геть змову мовчання і кругову поруку!", службовець піднявся на другий поверх. Він працював у фінансово-лічильному відділі. До початку роботи лишилося ще п'ятнадцять хвилин, але Сахарков, Дрейфус, Тезоіменицький, Музикант, Чеваженська, Кукушкінд, Борисохлєбський і Лапідус-молодший вже сиділи за своїми столами. Чистки вони не боялись нітрішки, в чому не раз запевняли один одного, але за останній час чомусь почали приходити на службу якомога раніше. Користуючись небагатьма хвилинами вільного часу, вони голосно розмовляли поміж себе. Голоси їх гуділи в величезному залі, який колись був готельним рестораном. Про це нагадували стеля в різьблених дубових кесонах і розписні стіни, де з жахливими посмішками перекидалися менади, наяди і дріади.
— Ви чули новину, Корейко? — запитав прибулого Лапідус-молодший. — Невже не чули? Ну? Ви будете вражені…
— Яка новина?.. Здрастуйте, товариші! — промовив Корейко. — Здрастуйте, Ганно Василівно!
— Ви навіть уявити собі не можете! — смакуючи, продовжував Лапідус-молодший. — Бухгалтер Берлага потрапив до будинку божевільних.
— Та що ви говорите? Берлага? Та він же зовсім нормальна людина!
— До вчорашнього дня був нормальний, а сьогодні став найненормальніший, — втрутився у розмову Борисохлєбський. — Це факт. Мені дзвонив його шуряк. У Берлаги серйозне психічне захворювання, розладнання п'яточного нерва.
— Треба лише дивуватися, що в нас у всіх нема ще розладнання цього нерва, — зловісно зауважив старий Кукушкінд, дивлячись на товаришів по службі крізь овальні нікельовані окуляри.
— Не каркайте, — сказала Чеважевська. — Завжди він сум наводить.
— Все ж таки жаль Берлагу, — озвався Дрейфус, перекрутившись на своєму гвинтовому табуреті обличчям до товариства. Товариство мовчки погодилося з Дрейфусом. Лише Лапідус-молодший загадково посміхнувся. Розмова перейшла на тему про поведінку душевнохворих; заговорили про маніяків, було згадано кілька історій про знаменитих божевільних.
— Ось у мене, — викрикнув Сахарков, — був дядько божевільний, який уявляв себе одночасово Авраамом, Ісааком і Іаковом. Уявляєте собі, якого галасу він здіймав!
— Треба лише дивуватись, — бляшаним голосом сказав старий Кукушкінд, поволі протираючи окуляри полою піджака, — треба лише дивуватись, що ми всі ще не уявили себе Авраамами, — старий засопів, — Ісааками…
— І Іаковами? — глузливо запитав Сахарков.
— Ага! І Яковами! — раптом вискнув Кукушкінд. — Та Іаковами! Саме Іаковами! Живеш у такий нервовий час… Ось коли я працював у банкирській конторі "Сікоморський та Цесаревич", тоді не було ніякої чистки…
При слові "чистка" Лапідус-молодший стрепенувся, взяв Корейка під руку і повів його до величезного вікна, на якому різнокольоровими скельцями було викладено двоє готичних лицарів.
— Та найцікавіше про Берлагу ви ще не знаєте, — зашепотів вій, — Берлага здоровий, як бик.
— Як? То він не в будинку божевільних? — Ні, в будинку божевільних. Лапідус уїдливо посміхнувся.
— У цьому весь трюк. Він просто злякався чистки і вирішив пересидіти тривожний час. Прикинувся божевільним. Зараз він, мабуть, ричить і регоче. От спритняга! Навіть завидки беруть!
— У нього що — з батьками не гаразд? Торговці? Чужий елемент?
— І з батьками не гаразд, та й сам він, між нами кажучи, мав аптеку. Хто ж міг знати, що буде революція? Люди влаштовувались, як могли, хто мав аптеку, а хто навіть фабрику. Я особисто не бачу в цьому нічого поганого. Хто міг знати?
— Треба було знати, — холодно сказав Корейко.
— От я і. кажу, — нашвидку підхопив Лапідус, — таким не місце в радянській установі.
І, глянувши на Корейка розширеними очима, пішов до свого столу. Зал уже заповнили службовці, з шухляд було вийнято металеві лінійки, які відсвічували сріблом оселедців, рахівниці з пальмовими кісточками, товсті книги, розграфлені рожевими і голубими лініями, і ще багато іншого канцелярського дріб'язку. Тезоіменицький зірвав з календаря вчорашній листок — почався новий день, і хтось з службовців уже вп'явся молодими зубами в довгастий бутерброд з баранячим паштетом.
Всівся за свій стіл і Корейко. Утвердившись засмаглими ліктями на письмовому столі, він почав щось записувати у контокорентну книгу.
Олександр Іванович Корейко, один з найнепомітніших співробітників "Геркулеса", був у тому віці, коли ми ще відчуваємо останні пориви молодості, — йому було тридцять вісім років. На червоному сургучевому обличчі кущилися жовті пшеничні брови, вражали білі очі. Англійські вусики своїм кольором теж нагадували якийсь дозрілий злак. Обличчя його могло здатися зовсім молодим, коли б не грубі єфрейторські борозни, що перетяли щоки і шию. На службі Олександр Іванович поводив себе як надстроковий солдат: нікому не перечив, був слухняний, працьовитий, винахідливий, але і тупоголовий.
— Якийсь він полохливий, — говорив про нього начальник фінобліку, — якийсь занадто вже принижений, дуже якийсь відданий… Тільки оголосять підписку на позику, як він уже преться зі своїм місячним заробітком. Першим підписується! А заробіток — сорок шість карбованців! Хотів би я знати, як він існує на такі гроші!
Олександр Іванович мав дивовижну особливість. Він блискавично множив і ділив усно великі тризначні й чотиризначні числа. Але це не позбавило Корейка репутації тупоголового.
— Слухайте, Олександре Івановичу, — запитував сусід, — скільки буде — вісімсот тридцять шість на чотириста двадцять три?
— Триста п'ятдесят три тисячі шістсот двадцять вісім, — відповідав Корейко, подумавши якусь тобі мить.
І сусід не перевіряв множення, бо знав, що тупоголовий Корейко ніколи не помиляється.
— Інший на його місці таку б кар'єру зробив, — казали і Сахарков, і Дрейфус, і Тезоіменицький, і Музикант, і Чеважевська, і Борисохлєбський, і Лапідус-молодший, і старий дурень Кукушкінд, і навіть бухгалтер Берлага, що перебував у будинку божевільних.
— А він йолоп. Все життя сидітиме на своїх сорока шести карбованцях.
І, звичайно, товариші Олександра Івановича по службі, та й сам начальник-фінобліку товариш Арников, і не лише він, а навіть Серна Михайлівна, особиста секретарка начальника всього "Геркулеса" товариша Полихаєва, — ну, одне слово, всі були б дуже здивовані, коли б дізналися, що Олександр Іванович Корейко, найсумирніший з конторників, лише годину тому перевозив навіщось з одного вокзалу на інший чемодан, в якому лежали не штани "Сторіччя Одеси", не бліда курка і не якісь там "Завдання комсомолу на селі", а десять— мільйонів карбованців у закордонній валюті і в радянських грошових знаках.
1915 року міщанин Саша Корейко був двадцятитрьохлітній нероба з числа тих, яких справедливо називають гімназистами у відставці. Реального училища він не закінчив, ні до якого діла не пристав, тинявся по бульварах, об'їдаючи батьків.
Від військової служби його звільнив дядько, діловод військового начальника, і через те він зовсім не жахався, слухаючи викрики напівбожевільного газетяра:
— Останні телеграми! Наші наступають! Слава богу! Багато вбитих і поранених! Слава богу!
На той час Саша так уявляв собі майбутнє: він іде вулицею — і раптом біля ринви, що виблискує цинковими зорями, під стіною, він знаходить новенький, вишневого кольору, що поскрипує, як сідло, шкіряний гаманець, а в гаманці дуже багато грошей, дві тисячі п'ятсот карбованців… А далі все буде гаразд…
Він так часто уявляв собі, як знайде гроші, що навіть достоту знав, де це станеться. На вулиці Полтавської Перемоги, в асфальтовому закутку, за причілком будинку, біля тієї зоряної ринви. Там лежить він, його шкіряний благодійник, присипаний сухим цвітом акації поруч зі сплющеним недокурком. На вулицю Полтавської Перемоги Саша ходив щодня, але, як це не дивно, гаманця там не було. Він розгортав сміття гімназичним стеком і тупо дивився на емальовану табличку: "Податковий інспектор Ю. М. Соловейський", що висіла біля парадного входу. Очманілий Саша плентався додому, падав на червоний плюшевий диван і знову мріяв про багатство, прислухаючись до дражливих ударів серця і всіх пульсів. Пульси були дрібненькі, недобрі і нетерплячі.
Революція сімнадцятого року зігнала Корейка з плюшевої канапи. Він зрозумів, що може зробитися щасливим нащадком незнайомих йому багатіїв. Він нюхом відчув, що по всій країні зараз валяється велика кількість безпритульного золота, коштовностей, чудових меблів, картин і килимів, хутра і сервізів. Треба лише не проґавити момент і якомога швидше схопити ці багатства.
Але тоді він ще був молодий і дурний. Він захопив велику квартиру, власник якої розсудливо виїхав французьким пароплавом до Константинополя, і оселився в ній. Цілий тиждень він вростав у чужий багатий побут втікача комерсанта, пив знайдений у буфеті мускат, закушував пайковим оселедцем, виносив на базар різні дрібні речі і був дуже здивований, коли його заарештували.
З тюрми він вийшов через п'ять місяців. Від своєї думки стати багачем він не відмовився, але зрозумів, що діло де вимагає обережності, темноти і послідовності. Треба було одягтись у захисну шкуру — і вона прийшла до Олександра Івановича у вигляді жовтогарячих чобіт, бездонних синіх бриджів і довгополого френча — агента по постачанню продтоварів,
У ті неспокійні часи все, зроблене людськими руками служило людині значно гірше, аніж раніш; будинки не рятували від холоду, їжа не нагодовувала, електричне світло подавалося в будинки лише під час великих облав на бандитів і дезертирів, водопровід подавав воду лише в перші поверхи, а трамваї зовсім не працювали.