Таке гірке кохання, як моє,
В житті не випадково постає.
В той час, коли душі моєї птах
З одної клітки рветься, ти в сльозах
У другу звеш мене — у свій куток,
Щоб став я полоненим двох кліток.
Не клич, я не вернуся в рідний дім,
Бо вб'є мене — боюся — рідний дім.
Я хворий безнадійно, йди відсіль,
Лиши мені моє страждання й біль".
Меджнун, мов тінь, чолом на землю впав
І ноги матері поцілував.
І подалася мати в рідний край,
А він вернувся в свій пустельний рай.
І серце болем виповнилось вщерть,
І час прийшов — її прибрала смерть.
О невблаганний осуд! Плач не плач,
Він, наче землероб, отой сівач,
Що зерна кидає в ріллю свої
І пожинає щедрі врожаї.
Коли державний вершник ворогів
На полі небозводу розгромив,
Розверзлася блакитна глибина
Й на небо викотився глек вина,—
Бентежний ранок вже чекав давно,
Розбив той глек, і розлилось вино...
Меджнун не спав, співав своїх касид,
А барабан вже віщував похід,—
Про бідну матір звістки він не мав.
Вона померла. Він цього не знав.
І вдруге доброзичливий Селім
Прибув до того, хто забув свій дім,
Вдягнув, нагодував, на землю сів
І голосильником заголосив:
"Живи, о мій Меджнуне, безліч літ!
Без тебе мати залишила світ.
Коли посиротив твій батько дім,
Зібрала скарб вона й пішла за ним".
Меджнун в скорботі похилив чоло,
І серце сина кров'ю підпливло,
Мов на світанні ченг, він заридав,
На камінь, наче скло тонке, упав.
За батьком і за матір'ю в сльозах
Подався він одвідать рідний прах,
Припавши на могилах до землі,
Він виливав свої гіркі жалі.
Погасло сонце, закінчилась путь,—
І після смерті ліків не дають!
На плач його увесь зійшовся рід.
Побачивши, як схуд Меджнун, як зблід,
Як він знеміг і як стомився жить,
Як в розпачі важкім в пилу лежить,—
Хто б стримати криваві сльози міг?
І впали родаки йому до ніг.
Коли ж прочутивсь він, його звели
Щоб він покинув свій одлюдний світ,
І знав свій дім, і шанував свій рід.
Але Меджнун подався від юрби,
Рятуючи самотності скарби.
В пустелях він блукав і по ярах
З журбою в серці, з тугою в очах,—
Не ворог людям, та й собі не друг,
І звірі йшли за ним і наокруг.
Він молитовний килим свій роздер,
Добра в тім злі не знаючи тепер,
І поспішив чимдуж, без вороття,
Від блискавки короткої життя.
Життя, що лиш руїн лишає слід,
Пусте — хоч би й тривало сотні літ.
В народженні присутня смертна вість,—
Яка ж тоді нам від життя користь?
О безтурботний, зваж на свій кінець:
Зжинає душі невблаганний жнець.
Допоки хизуватимешся ти?
Припасу мало, а далеко йти.
Невже не бачить мисль твоя, куди
Ти квапишся, щоб зникнуть назавжди?
Величні гори й атоми малі —
Все має міру на оцій землі.
А ти, одну коротку мить живий,
Ти лиш стебло на ниві світовій.
Ось небозвід у величі й красі,—
Що перед ним твої страждання всі?
Покинь надію і печаль облиш —
У всесвіті ти порошинка лиш.
На власну долю найпильніше глянь:
Твоє життя мала й коротка грань.
Переступи цю жалюгідну вись —
І не помислиш, що ти жив колись.
Ти — прах і ляжеш в прах, тож кинь журбу,
Прах все прикриє — горе і ганьбу.
Ти зможеш слави досягти завжди,
Коли байдужим будеш до нужди.
Живи, працюй і лиш собі корись,
На пса за кістку не перетворись.
Своїм вогнем палай, мов смолоскип,
Гори, як свічка, їж завжди свій хліб,
Тоді ти переможеш в боротьбі
Й султани світу вклоняться тобі.
Заклик Лейли до Меджнуна
Лейла, о ні, ув'язнена краса,
Під згубним сонцем вранішня роса,
Діставши лист безумця, вчула біль,
Неначе опекла їй рану сіль.
Її володар у пітьмі ночей
Зі свого скарбу не спускав очей,
Він пильнував Лейлу, як тільки міг,
Сп'янілу від похмілля він беріг,—
Із співчуття до неї Ібн-Селам
Готовий був пожертвувать життям,
Вона ж дивилась холодно в той бік,
Де скнів її нелюбий чоловік.
Раз уночі, коли поснули всі
І місяць згас, як іскорка в росі,
Лейла, зборовши в серці тугу й страх,
За селище пройшла на битий шлях
І зупинилась в сутінках нічних
На віддалі від ворогів своїх,—
Можливо, пройде подорожній гість
І щось їй про Меджнуна розповість.
І на шляху з'явився верхівець,
Що проїздив той край з кінця в кінець,—
Неначе Хизр, на дужому коні,
Перемагав він відстані земні.
Звернулася Лейла до верхівця:
"Що чув ти про роз'єднані серця?
Що кажуть люди на твоїй путі
Про юнака, що гине в самоті?"
"О зоре,— відповів їздець старий,—
Юсуф і досі ще в криниці твій,
В тяжкій журбі гукає він: "Лейла!"
Лише тебе шукає він, Лейла,
Бо тільки ти живеш в його думках,
Бо шлях Лейли — того безумця шлях".
Лейла почула про Меджнунів стан,
Мов очерет, її хитнувся стан,
Зачувся плач, і від пекучих сліз
Почервонів її очей нарцис.
"Я та, кому Меджнун життя віддав,—
Він через мене одержимим став.
Хоч я також не вільна від страждань,
Але нас відрізняє зрима грань:
На дні криниці я, де твань і слизь,
А він в пісках і горах — вільний скрізь".
Ковтки перлові із ушей Лейла
Старому вершникові віддала:
"Візьми ці перли і подайсь мерщій
В ті гори, де страждає милий мій;
Вернися з ним сюди, на край села,
Щоб я те сяйво бачити могла.
Де буде він, у полі чи в саду,
Звісти мене — і потай я прийду,
На нього погляд кину хоч один
І знатиму, чи й досі вірний він.
Можливо, заспіває він мені
Так, як співав в щасливі давні дні,
І щира пісня, сповнена снаги,
Мої важкі розірве ланцюги".
У пояс перли загорнув старий
І, наче вихор, наче буревій,
Помчав чимдуж між гір і між долин,
Повз селища і поблизу руїн.
Здається, був він близько від мети.
А все не міг безумного знайти.
Їздець спинився пізньої пори
Біля підніжжя дикої гори.
Меджнун лежав, як мрець, серед пісків
У невсипущім колі хижаків.
Побачивши старого зоддаля,
Потягсь до нього, наче немовля,
Гукнув на звірів — звірі одійшли
І осторонь слухняно полягли.
Їздець, що змірив довгий шлях в сідлі,
Меджнунові вклонився до землі,
За давнім звичаєм хвалу воздав
І з вибачень та величань почав:
"О ти, володарю держави мрій!
Покіль живе кохання — будь живий!
Окраса світу в любощах — Лейла
За тебе радо душу б віддала.
Давно замовк її веселий сміх —
Вона бажає слова з уст твоїх,
Забути хоче тугу навісну,
Побачити тебе на мить одну!
Ходім зо мною до Лейли — ти теж
Ланцюг розлуки і журби порвеш,
Своїх пісень ти заспіваєш їй,
Ви для нових оживете надій!
В одній долині гай чудовий зріс,
Немов глухий і прохолодний ліс.
До неба підвелися дерева,
Дзюрчить струмок, колишеться трава.
Покинь журбу і самоту свою —
Зазнаєш щастя ти у тім гаю".
Коли старий усе це розповів,
Здобув він одяг із своїх саквів,—
І сперечатися Меджнун не став,
І мовчки пояс згоди пов'язав.
Як від Євфрату спраглий побіжить?
Хто занедбає свого щастя мить?
До джерела цілющої води
Прослались по пісках його сліди.
Покірні слуги — звірі — йшли за ним,
Мов вірне військо за царем своїм.
Скорилась доля, затишів одчай!
Меджнун прибув у визначений гай,
Під пальму сів, чекаючи Лейли,
І вірні звірі поруч з ним лягли.
Тим часом розповів Лейлі старий
Про здійснення її таємних мрій.
Окраса світу, що в шатрі жила,
Полинула у гай — на край села.
В чеканні все завмерло наокруг —
Вона летить, її чекає друг!
"Спинись на мить, старий, не поспішай,—
Я душу й серце вичерпала вкрай.
Коли я так палитиму свічу,
Згорю, покіль до нього долечу.
Загибель жде мене в ділах моїх,
Переступить закон кохання — гріх.
Від грішних слів, судьбі наперекір,
Хай чистим мій залишиться папір,
Щоб в час, коли покличе судія,
Від сорому не спалахнула я.
Меджнун — довершено кохає він,
Гріха в коханні не шукає він.
Нехай він пригадає давні дні
І, як колись, присвятить вірш мені.
Він заспіває — серце затремтить,
Він дасть мені вина — я буду пить".
І знов із царства снів у царство мрій
З цим закликом подавсь чимдуж старий.
Меджнун лежав півмертвий на землі
І дотлівав, неначе жар в золі.
Старий підвів його, в обіймах стис,
Безумця окропив водою сліз,
Переказав Меджнуну вість Лейли.
І зчутився коханий гість Лейли,
І пролунав закоханого спів
У тишині розчулених гаїв.
Меджнунова пісня для Лейли
"Я жду тебе! О, де ти, світич мій?
Кому належиш ти? Я завжди твій!
Єдиний скарб віддав би я — пісні,
Коли б я знав, що віриш ти мені.
За щиру душу — я купив біду,
В дранті, а не в шовках життям бреду.
Та не корюсь я, не боюсь біди,
Ми побратими з лихом назавжди.
Оспраглий — у сльозах втопаю я.
Сліпий — із сонцем розмовляю я.
З дороги збився я, сумний водій,—
Володар селищ, де ж притулок мій?
Тобі в думках звіряю я свій жаль —
І радісна мені моя печаль.
"Помри за мене!" — чую я твій клич
І кожний день вмираю, кожну ніч.
Але життя й скорбот не вічний бран,
Я незабаром вдарю в барабан.
"Добраніч" не кажи мені, не смій,—
Як бути доброю без тебе їй?
Не живши, як вмирать? — питаю я.
Не сіявши, як жать? — не знаю я.
О душе, чом не прийдеш хоч на мить?
Двом душам в тілі одному не жить.
Покіль живе душа в мені, потіль
Не прийдеш ти,— і мій не згасне біль.
Ти безліч маєш на землі рабів,
Я ж сам себе твоїм рабом зробив.
Покіль про тебе пам'ятаю я,
Спокійна й радісна душа моя.
Тебе забуду — тую ж мить моє
У грудях серце каменем стає.
За тебе серце радо я віддам.
На двох одного серця досить нам.
В твоєму скарбі всі скарби́ мої,
Думки про тебе — ось раби мої.
Владичице! Який посміє тать
Своє ім'я в диргем твій вкарбувать?
Душа моя, немов швидкий загін,
Мчить за тобою, не за мною він.
О, скільки б снів здійснилось, скільки мрій,
Коли б озвалась ти на поклик мій!
В ніч місячну, прозору і дзвінку,
Сиділи б ми з тобою в квітнику,
Устами б я торкавсь твого чола,
Ти б радісно моє вино пила,
Очей твоїх мене п'янив би хміль,
В мені б замовк мій невсипущий біль!
Сядь поруч мене, другом будь моїм,
Свою журбу тобі я розповім.
Життя, мов друг, всміхається до нас.
Зроби, щоб мій вогонь горів, не гас!
Від спраги по твоїй красі, Лейла,
Забув я інші думи всі, Лейла!
Ні зерна радості в душі нема,
Лиш безнадія та пекельна тьма.
Без тебе я в тяжкій журбі знеміг,
А я вино з тобою пити б міг,
Бо ти — мій рай, а сказано давно,
Що дозволяється в раю вино!"
Скипіла у Меджнуна в серці кров,
І він в піски пустель подався знов,
І, наче в сні тяжкому, побрела
В своє шатро знеможена Лейла.
Смерть Ібн Селама, чоловіка Лейли
До слова, що в собі вміщає суть,
Стремління волі владно нас ведуть.
У світовому русі є мета,
З якої зміст конечний вироста.
Поділено на дві сторінки лист,
На кожній списано окремий зміст.
На одній — список замірів і мрій,
На другій — підсумок підбито твій.
Чи в підсумку хто помічав колись,
Щоб наміри і звершення зійшлись?
Троянду любимо за пелюстки —
І наражаємось на колючки.
Але ж зелена виноградна пліть
Солодку зрілість у собі таїть,
Буває, й голодом у слушний час
Розумні лікарі лікують нас.
На протиріччя ці зважати слід,
Коли ти хочеш зрозуміти світ.
Щоб ухопити цього твору суть,
В'яви, що оцет може медом буть.
Для інших скарб — довершений клейнот,
Для себе — джерело гірких скорбот,
Лейла каралася на самоті,
Мов лал, похований в гірськім хребті.
І пильнував красуні чоловік,
І потерпати біля неї звик,—
Але й вона терпіла біль і жах,
Мов пері у залізних ланцюгах.
При мужі усміхалася Лейла,
Без нього — сльози без кінця лила.
Оплакати одверто осуд свій
Сміливості не вистачало їй.
Вбиває душу потаємний біль,—
Лейлу обстало горе звідусіль,
Постійний сором і постійний жах
Тривогою жили в її очах.
Коли нічна приходила пора,
Лейла на шлях виходила з шатра,
І тільки глупа ніч і темний гай
Довідувались про її одчай,
Бо, тихий крок зачувши вдалині,
Вона ховала сльози, як в труні,
Лунав прозорий безтурботний сміх —
Вона дурила родичів своїх.
Отак жорстоке небо завчасу
Вбивало ту незайману красу,
І в серце їй врізав кривавий слід
Невпинний кругообіг днів і літ.
Немилий був красуні чоловік,
Їх дивний шлюб тривав уже не рік,
І тяжко занедужав Ібн-Селам;
В могутнім тілі стався прикрий злам,—
Від п'ят вогонь піднявся до чола,
І лихоманка мозок сповила.
З'явився лікар, наче добрий див,
Хворобу Ібн-Селама дослідив,
Його оглянув з голови до ніг,
Узявсь до справи й справі допоміг.
Минула в'ялість в тілі, жар прочах,
Вже одкривався до здоров'я шлях,
Та коли хворий розпочав ходить
І схудле тіло стало вже повніть,
Не постерігся лиха Ібн-Селам
І свій сумний кінець прискорив сам.
Хоч він прожив ще в світі кілька днів,
Та смертний час його уже приспів.
Огнисті очі заволік туман,
Об камінь він розбив свій повний дзбан,
Розкидав руки, затремтів, затих —
Душа звільнилась від тортур земних.
Як він помер, так помремо і ми.
Боргів не має смерть перед людьми.
А в тебе є борги перед життям?
Воно нічого не прощає нам.
Що набір брав,— не гаючись, віддай
І сміливо останню мить стрічай.
Коли на світовому гармані
Щоранку загораються вогні,
Коли щоночі над житлом земним
До неба зводяться вогонь і дим,—
Це вірний нагад, і говорить він,
Що все на цій землі — лиш прах і тлін.
Спалала, наче на вогні, Лейла —
Скорботна вість їй радість принесла,
Для неї одкривався шлях надій,
Але не личило радіти їй.
Оплакувала Ібн-Селама прах,
А потай був Меджнун в її думках.
Для перлів, що ронила з-під повік,
Був приводом нелюбий чоловік,
Вона ридала, і ніхто навкруг
Не знав, що в неї в серці — любий друг.
Лейлу кохання сповнювало вщерть:
Це знов життя перемагало смерть.
Прихід осені і смерть Лейли
Вітрів у листопаді свист і рев,—
Криваві сльози падають з дерев,
Темніють очі зимної води,
І пажовтю вкриваються сади.
Галуззя почорніло, все в вузлах,
Стліває листя золоте на прах.
Зіходить з трону бук.