Овід

Ви повинні відповідати на всі мої запитання.

— Коли ви заперечуєте проти "не можу", то я від­повідатим "не хочу"".

— Ви пожалієте, якщо дозволятимете собі такі

слова,— зауважив полковник.

Артур нічого не відповів, і він вів далі:

— Ми маємо докази, що ваш зв'язок з цим товари­ство був значно більший, ніж просте читання забо­ронено літератури. Вам вигідніше щиро у всьому признатися. Правда однаково виясниться, і ви поба­чит, що ніякими відмовляннями та викручуваннями ви своєї вини не приховаєте.

— Я й не збираюся щось приховувати. Що ви хо­чет знати?

— Насамперед як ви, іноземець, вплутались у цю справу?

— Я думав про це, читав усе, що міг дістати, і зро­би певні висновки.

— Хто умовив вас вступити до товариства?

— Ніхто, я сам захотів.

— Не морочте мені голови,— крикнув полковник. Терпіння, видно, почало його зраджувати.— Ні до якого товариства ніхто сам не вступає. Кому виговорили про своє бажання приєднатися до цієї орга?

Мовчання.

— Чи не будете ви ласкаві відповідати мені?

— Коли ви ставитимете мені такі запитання, тоні.

Артур говорив злісно. Його охопило якесь чудне

нервове роздратування. Він знав, що в Ліворно і Пізі проведено багато арештів, і хоч справжні розміри лиха були йому ще невідомі, він усе ж чув досить

багато, щоб турбуватися про долю Джемми та інших товаришів. Удавана ввічливість урядовців, докучлива гра в напад і відбивання удару, в підступні питання й ухильні відповіді набридли йому, а важкі кроки вартового за дверима болісно відгукувались у вухах. ‘

— Між іншим, коли ви востаннє бачилися з Джіованні Боллою? — спитав полковник після обміну кіль­ком незначними фразами.—Перед самим від'їздом із Пізи, правда?

— Я не знаю, хто це такий.

— Як? Не знаєте Джіованні Боллу? Та ні, ви на­певн знаєте його.

Високий, молодий хлопець, завжди чисто побритий. Це ж один із студентів вашого уні.

— В університеті є багато студентів, яких я не знаю.

— Але Боллу ви мусите знати. Гляньте, от його підпис. Бачите, він вас добре знає.

Полковник недбало простяг йому якийсь папір, де вгорі стояло: "Протокол", а внизу був підпис: "Джіо­ванн Болла". Пробігши очима по документу, Артур побачив своє ім'я і здивовано глянув на полковника.

— Можна мені прочитати?

— Звичайно, можна. Це стосується вас.

Він почав читати, а офіцери мовчки стежили за його лицем. У документі були записані відповіді на багато різних запитань. Очевидно, Болла теж був арештований. Перші свідчення були звичайного сте­реотипног характеру, далі йшов коротенький звіт Болли про його зв'язок з товариством, про поширення в Ліворно забороненої літератури, про студентські збори. Потім були записані такі слова:

"Серед тих, що приєдналися до нас, був молодий англієць Артур Бертон з багатої сім'ї судновласників".

Кров ударила в лице Артурові. Болла зрадив його! Болла,,який узяв на себе відповідальні обов'язки орга­нізатор. Болла, що завербував Джемму, що кохав її!

Артур поклав папір і втупив очі в землю.

— Сподіваюся, що цей невеличкий документ трохи

відсвіжив вам пам'ять? — в'їдливо зауважив полков­ни.

Артур покрутив головою.

— Я не знаю цієї людини, — суворо повторив він

глухим голосом.— Тут якесь непорозуміння.

— Непорозуміння? Який абсурд! Слухайте, містере

Бертон, рицарство й донкіхотство дуже похвальні, але

не треба ними зловживати. Молодь завжди робить цю

помилку. Та подумайте, нащо вам себе компрометува­т і псувати своє майбутнє заради дрібниць? Ви жалієте людину, яка вас зрадила? Він, як бачите, не був такий делікатний щодо вас.

У голосі полковника вчувався легенький глум. Артур швидко глянув на нього. Його мозок раптом осяяло світло.

— Це брехня! — крикнув він.— Документ підроб­лени! Це видно з вашого обличчя. Ви підло... ви хо­тіл скомпрометувати якогось в'язня або впіймати мене в пастку. Ви обманщик, брехун, негідник...

— Мовчіть! — загорлав полковник, люто схоплю­ючис з місця. Обидва його помічники , були вже на ногах.— Капітане Томмазі,— звернувся він до одного з них, — викличте, будь ласка, вартових і звеліть поса­дит цього юнака на кілька днів у карцер. Я бачу, його треба провчити, щоб він трохи порозумнішав.

Карцер був у підземеллі — темна, вогка, страшен­н брудна діра. Замість того, щоб привести Артура до розуму, він вкрай розлютив його. Розкішна домашня обстановка зробила його дуже вимогливим до чисто­т, і його перше враження від слизьких, укритих цвіл­л стін, від підлоги, захаращеної купами сміття та всяких покидьків, від жахливого смороду стічних труб та гнилого дерева було досить сильне, щоб задоволь­нит ображеного полковника. Коли хлопця штовхну­л туди і замкнули за ним двері, він обережно ступив три кроки з простягнутими вперед руками і, здригаю­чис від огиди, коли пальці його торкались слизької стіни, почав шукати в густій пітьмі більш-менш чис­тог місця, де можна було б сісти.

Довгий день проминув у непроглядній /темряві й тиші, а ніч теж не принесла ніяких змін. Серед пов­но порожнечі, без ніяких зовнішніх вражень, Артур поступово втратив почуття часу; і коли другого ранку в дверях повернули ключ і повз нього з писком про­мчал перелякані щури, він схопився, охоплений стра; серце шалено стукотіло, у вухах гуло, немов його продержали далеко від світла й звуків не години, а цілі місяці.

Двері відчинилися, пропустивши млявий відблиск

ліхтаря, який здався йому потоком сліпучого світла, і в карцер увійшов старший наглядач, несучи шматок хліба і кухоль води. Артур ступнув крок уперед; він був певен, що прийшли його випустити. Але перш ніж він встиг заговорити, наглядач сунув йому в руки_ хліб та воду, круто повернувся і вийшов, не промо­вивш й слова. Двері знов зачинилися.

Артур тупнув ногою. Вперше в житті він відчув

дику лють. Але знов минали години, і помалу відчуття

місця й часу відпливало десь далі й далі. Пітьма здавалась безмежною, без початку й" кінця. Життя для

нього ніби спинилося. Увечері третього дня; коли знову відчинилися двері і на порозі з'явився старший наглядач із солдатом, Артур глянув на них, засліплений і розгублений, і, прикривши від незвичного світла очі, намагався під­рахуват, скільки годин чи тижнів просидів він у цій могилі.

— Прошу йти за мною,— промовив наглядач хо­лодни діловим тоном.

Артур підвівся і машинально пішов, почуваючи якусь нудну розслабленість, похитуючись і спотикаю­чис, немов п'яний. Артур відсторонив руку нагляда, коли той хотів допомогти йому зійти по крутих вузьких сходах, але коли він уже ступив на останню приступку, у нього раптом запаморочилось у голові, і він упав би, якби наглядач не піддержав його за плечі.

— Ну, тепер усе гаразд,— промовив веселий го­ло— Це майже з кожним буває, хто виходить на повітря.

Артур з усіх сил намагався вдихнути повітря, коли йому в обличчя хлюпнули водою.

Темрява, здавалось, одпадала від нього, з гуркотом розбиваючись на скал­к.

Потім він враз прийшов до пам'яті і, відштовхнув­ш руку наглядача, пішов, майже твердо ступаючи, по коридору і сходах. На хвилину вони спинились перед якимись дверима; коли двері відчинились, Ар­ту опинився в яскраво освітленій кімнаті, де його допитували. Вкрай збентежений, він дивився здивованими очима на стіл, папери й офіцерів, які сиділи на своїх звичайних місцях.

— А, містер Бертон,— промовив полковник.— Спо­діваюс, тепер ми можемо поговорити спокійніше.

Ну, як вам сподобався карцер? Трохи не такий розкішний, як вітальня вашого брата, правда ж?

Артур глянув в усміхнене обличчя полковника. Його охопило шалене бажання кинутись на цього франта з сивими бакенбардами і вчепитися йому зу­бам в горло.

Мабуть, це почуття відбилося в нього на обличчі, бо полковник поспішно додав зовсім уже іншим тоном:

— Сідайте, містере Бертон, і випийте води. Ви

схвильовані.

Відштовхнувши простягнуту йому склянку з во­до, Артур сперся об стіл і, приклавши до лоба руку, намагався дати лад думкам. Полковник-пильно вдив­лявс в нього і відмічав досвідченим оком легке трем­тінн рук і губ, мокре від води волосся і затуманений погляд, що говорило про фізичне виснаження і нерво­в перевтому.

— Ну, містере Бертон,— сказав він через кілька хвилин,— ми почнемо з того, на чому спинилися ми­нулог разу. Між нами трапилась маленька неприєм­ніст, але мушу сказати з самого початку, що я осо­бист ставлюсь до вас дуже вибачливо. Якщо ви поводитиметесь пристойно й розумно, ми не будемо вдаватись до надто суворих заходів*

— Чого ви од мене хочете?

Артур говорив різким сердитим голосом, зовсім не схожим на його звичайний тон.

— Я тільки хочу, щоб ви щиро, просто й чесно сказали нам усе, що знаєте про це товариство і його членів. Насамперед відколи ви знайомі з Боллою?

— Ніколи в житті не бачив його і нічого про нього не знаю.

— Невже? Ну, ми'ще вернемося до цього. А Карло Біні ви, певно, знаєте?

— Ніколи не чув про такого.

— Дуже дивно. Ну, а Франческо Кері?

— Уперше чую це ім'я.

— Але ж ось лист до нього; писаний вашою рукою. Гляньте!

Артур недбало глянув на лист і відклав його.

— Ви пізнаєте цей лист?

— Ні.

— Ви заперечуєте, що це написано вашою рукою?

— Я нічого не заперечую. Я не пам'ятаю такого листа.

— Тоді, може, ви пригадаєте цей лист?

Йому дали ще один лист, і він побачив, що це був лист, який він писав восени одному товаришеві-студентові.

— Ні.

— А того, кому писали?

— Теж ні.

— У вас надзвичайно коротка пам'ять.

— Цей дефект властивий мені здавна.

— Справді? А я чув якось від одного з професорів університету, що вас зовсім не вважають там за не, а швидше навпаки.

— Ви, мабуть, судите про здібності з погляду полі­цейськ-шпигунського.

Професори університету вжи­вают це слово в іншому розумінні.

У голосі Артура виразно вчувалося чимраз більше роздратування. Він знесилився від голоду, тяжкого повітря й безсоння; здавалося, кожна кістка в його тілі боліла окремо. Голос полковника дратував його вимучені нерви, як дряпання грифеля по дошці.

— Містере Бертон,— поважно промовив полков­ни, відкидаючись на спинку стільця,— ви знов забуваєтесь, і я ще раз попереджаю, що такий тон не

доведе вас до добра. Здавалося 6,' ви вже досить на

терпілися в карцері, щоб мати бажання вдруге туди

попасти. Кажу вам одверто, що я змушений буду вжи­т суворих заходів, коли ви не припините свого опо­р.