За нею з'їхав по драбинці Посейдон, котрий, хоч і здавався важким і незграбним, насправді був спритніший за будь-яку людину. Якось він навіть цілком серйозно готувався виступати поза конкурсом на олімпіаді з десятиборства. І запевняв, що чемпіоном би не став, але достойне місце зумів би посісти.
Ще більше, Посейдон, підкоряючись голосу, встиг засунути плиту.
Всі завмерли.
І вчасно. Зверху чути було кроки. Ось вони прогриміли по плитах, просто над головою. Затихли. Це означало, що переслідувачі зупинилися біля глухої стіни. Пролунали лункі удари — можна було здогадатися, що роботи перевіряють, чи нема в стіні отвору.
Потім, після паузи, знову почулися кроки. Вони рухались у зворотному напрямку. І куди повільніші й тихіші. Наче роботи були пригнічені й розчаровані. Ось вони вже цокають, віддаляючись, по щаблях гвинтової драбини... І тиша.
— Ніби обійшлося, — прошепотів Посейдон.
— Я радий, що зміг вам допомогти, — відповів приглушений голос.
Почулося шурхотіння, щось клацнуло, і потім спалахнув маленький жовтий вогник. На порожньому ящику посеред приміщення, куди вони потрапили, стояв каганець, налитий якоюсь рідиною. В ньому гніт. От цей сліпачок і загорівся, даючи слабке, непевне світло.
Вогник освітив обличчя дідуся. Худе, виснажене, стомлене.
Довге чорне з сивиною волосся спадало на щоки.
Дідусь був обірваний, обличчя почорніло й лише яскраві жваві чорні очі горіли серед білих білків.
11
Поліна відчайдушно пиляла стіну. Тонка щілина видовжувалась так поволі, що було ясно — не тільки за дві години, але й за дві доби їй не випиляти отвору. Та вона не здавалася.
Полінині руки заніміли, і їй довелося кілька разів припиняти свою відчайдушну роботу, щоб перепочити. Залізна пилюка побруднила руки, а шкіра на правій долоні напухла й навіть пішла кров.
Вжик-вжик — звучав напильник, і від цього одноманітного звуку дзвеніло у вухах. Поліна була так поглинута роботою й так старалася примусити себе пиляти й далі, хоч рука відпадала, що не почула, як двері в камеру знову відчинилися.
— Людино, — пролунав гучний, різкий металічний голос. — Припини свою роботу. Ти псуєш мій корабель, і користі від твоєї роботи немає, бо тобі ніколи не втекти від мене.
Поліна підхопилась, обернулася, намагаючись сховати напильник за спину.
У камері стояла нова істота.
Точніше, як подумала Поліна, це теж був робот. Тільки вищий за інших і страшніший.
Він був увесь у чорному, але зверху в нього був накинутий довгий широкий плащ, а на голові блискучий антрацитовий шолом із високим гребенем. Обличчя його було таке ж чорне, як у роботів, і пусте — без очей і рота. І тому не можна було збагнути, звідкіля лине голос.
— Мені цікаво спостерігати за вами, — сказав великий робот. — Ви дивні істоти, ви метушитеся і до чогось прагнете. А це нікому не потрібно.
— Ви хто? — спитала Поліна.
— Я — Хазяїн, — відповів чорний робот. — Я найголовніший тут. Я правлю цим світом, і цей світ тремтить переді мною.
— Якщо це так, то ви повинні випустити мене.
— Чому?
— Тому що я не належу до вашого світу, — мовила Поліна. — Я не хотіла до вас потрапити. Ми летіли своєю дорогою...
— Ви пролітали надто близько від мене, — перебив Хазяїн. — І я вас примусив підкоритися мені.
— Навіщо?
— Щоб узяти ваше добро, щоб розважити і втішити моїх підданих. Щоб подивитися на вас зблизька, бо я допитливий.
— Ви теж робот? — запитала Поліна, підходячи ближче і придивляючись до Хазяїна.
— Я знаю, що це безглузде слово придумали на Землі. Я весь час його чув від тих, хто був тут раніше від тебе і кого тепер уже немає. Мені навіть сказали, що його придумав багато років тому земний творець історій на ім'я Карел Чапек. Робот — це залізна машина, раб людей, який виконує їхні накази. Отже, я не робот.
— Ви жива істота?
— Жива, бо я мислю.
— Але зроблена іншими живими істотами?
— Колись був зроблений той, хто зробив мене.
— Ясно, — сказала Поліна, — робот другого покоління. І навіщо вас було зроблено?
— Щоб турбуватися, охороняти й вести вперед.
— Отже, у вас є обов'язок?
— Обов'язок?
— Назвіть це завданням.
— У мене є обов'язок-завдання, — згодився чорний Хазяїн. — Мій обов'язок керувати цим світом і зробити так, щоб ашиклеки були щасливі.
— Ашиклеки — ваші хазяї. Справжні хазяї?
— Ашиклеки — це істоти, подібні до тебе. Вони теплі, в їхніх жилах тече кров, вони дурні, непостійні, слабкі. Я роблю їх щасливими.
— Тому що підкоряєшся їм і служиш їм?
— Я нікому не підкоряюсь і нікому не служу, — відповів чорний робот. — Але без моєї турботи ашиклеки помруть.
— Тоді покличте сюди ашиклеків, — сказала Поліна. — Я розмовлятиму з ними, а не з машиною.
— Ти дурна істота, — відповів чорний робот. — Я гадав, що ти достойна, аби лишитися живою й допомагати мені у великій справі. Але ти нічого не розумієш.
— Ні, — заперечила Поліна, — я зрозуміла. Ти просто поламаний робот. Робот із манією величності.
— Обурення й образа не притаманні мені, — відповів чорний Хазяїн. — Називай мене як завгодно. Я — пан цього світу, і немає межі моїй могутності.
— Дивно, робот із заіржавілою програмою. — Поліна не могла не всміхнутися.
Страх, що охопив її, коли вона тільки-но побачила цю істоту, давно минув. Страшне те, чого не розумієш. І, ніби усвідомивши, що для цієї жінки він не пан, а лише машина, Хазяїн підвищив голос і загримів на всю камеру:
— Коли тебе шматуватимуть пазури крижаного дракона, ти згадаєш про свої необдумані слова, ти гірко розкаєшся. Я не можу прощати образ, але не тому, що вони мене діймають, а тому, що мій авторитет має бути непохитний. Я — бог. Я — Хазяїн. Усі повинні тремтіти переді мною.
— Слава Хазяїнові! — дружно вигукнули інші роботи. — Слава його мудрості.
Але цю сцену було перервано, коли вона саме була вповні. В коридорі почувся шум. Два роботи втягли Юдзо, який відчайдушно опирався.
Хазяїн різко обернувся, кілька секунд дивився просто у вічі хлопчикові безоким чорним обличчям і потім сказав:
— Ще один? Де ви його знайшли?
— Він був сам. Ми знайшли його в коридорі.
— Це добре. Розвага буде ще веселішою.
Роботи відпустили хлопчика, і він не втримався на ногах. Поліна підхопила його. Юдзо впізнав Поліну й почав швидко говорити, забувши про те, що довкола стоять роботи:
— Поліно, мій батько тут! Він живий. Я знайшов його олівець. Дивіться, ось він!
— Який батько? — пролунав голос Хазяїна.
— Тобі здалося, Юдзо. Це інший олівець, — мерщій сказала Поліна.
Але Юдзо її не зрозумів.
— Я пізнав батьків олівець...
— На кораблі ще залишилися сторонні! — заревів Хазяїн. — Негайно відшукати. Перевернути весь корабель! Я вас усіх розберу, якщо не знайдете його.
— Дозволь, великий Хазяїне, — мовив один із роботів, роблячи крок уперед. — Я гадаю, що поспішати не треба. Ці істоти відзначаються великою прихильністю один до одного. Чи є сенс шукати те, що важко знайти? Сьогодні ми відведемо їх до крижаного дракона. І не робитимемо з цього таємниць. І тоді його батько прибіжить до нас сам. А ми будемо до цього готові.
— Розумна ідея, достойна мого слуги, — похвалив Хазяїн.
Він попрямував до дверей, але біля дверей зупинився і звернувся до Поліни:
— Готуйтеся до жахливої смерті, жалюгідні шматки протоплазми.
Двері зачинились, але Поліна і Юдзо були не самі. З ними в камері залишився один із роботів, який став біля того місця, де Поліна пробувала випиляти люк.
Поліна відвела хлопчика до купи ганчір'я, сіла й посадила його поруч.
Хлопчик не плакав, хоч був блідий і пригнічений.
— Я зробив кепсько, — промовив він. — Треба було мовчати, але я так зрадів...
— Так, краще було змовчати, — погодилась Поліна. — Тільки тепер пізно через це сумувати. А де інші?
Хлопчик нахилився до Поліни й заходився шепотіти їй на вухо.
Робот зробив крок до них ближче, але нічого не почув, а оскільки в нього не було наказу, що треба робити в такому випадку, то, постоявши трохи, він повернувся до отвору.
12
Найпевніше тут колись був склад. Від нього залишилися розкриті контейнери, купи пластмасових мішків, порозбивані ящики. Ящик, що правив за стіл, стояв посеред розчищеного простору, і поряд із каганцем було видно миску з кашею та кухоль з водою.
— Ваше щастя, — сказав дідусь, — що ви побігли в цей бік. Інакше я б не зміг вам допомогти.
— Справді-бо, нам пощастило, — згодилась Аліса, прислухаючись до кроків нагорі, що віддалялися. — А ви тут мешкаєте? Чому? Ви ж не робот.
— Надто багато запитань, — усміхнувся дідусь. — Я тут такий же випадковий гість, як і ви.. Не з своєї волі.
— Ви, теж зазнали аварії? — спитав Посейдон.
— Так. Я опинився в пастці. Мене перетягли в камеру, де ще були інші люди. Музиканти. Ансамбль "Гучний сміх". Ми вкупі сиділи там близько тижня й зовсім не знали, що з нами буде. Бачили ми тільки роботів. А потім вони нам сказали, що нас уб'ють. Що нас кинуть у крижану безодню. Ми не знали, що це таке, ми хотіли втекти. Втекти, коли нас поведуть туди. Та пощастило це зробити тільки мені. Відтоді другий місяць я ховаюсь тут.
— А вони? Музиканти? — спитала Аліса.
— їх більше нема, — відповів дідусь.
— Та як же ви тут ховаєтесь? — запитав Посейдон. — Чому вони вас досі не знайшли?
— Цей астероїд дуже великий і старий, — відповів дідусь. — На щастя, тут багато порожніх покинутих приміщень, про які не знає навіть Хазяїн.
— Хто?
— Хазяїн корабля. Це робот. Але на відміну від решти роботів він увесь час тримає зв'язок із кібернетичним мозком корабля, і він — ніби його продовження. Йому підкоряються всі — і роботи, й ашиклеки.
— Даруйте, — сказав Посейдон. — Оскільки ми опинилися тут недавно, трохи більше, як годину тому, то ми ще багато чого не знаємо. І ваші слова для нас не несуть інформації. Скажіть нам, хто такі ашиклеки.
— Я знаю, — вихопилась Аліса. — Це такі людці. Одного ми взяли з собою, але потім відпустили.
— Дівчинка має рацію, — відповів дідусь. — Ашиклеки — це і є космонавти.
— Геть не схожі, — сказала Аліса.
— Алісо, — втрутився Посейдон. — Якщо ти перебиватимеш, то ми два дні тут просидимо, а нам треба діятя.
— Ваша правда, — сказав дідусь. — Часу в нас небагато. Але ми можемо витратити ще кілька хвилин на розповідь... Може, ви голодні? У мене погано з їжею, ось бачите, тільки каша й вода, хочете?
— Ні, спасибі, — подякувала Аліса.