О, як багато в нашому житті незбагненного!"
Гостра спостережливість підказала мені, що Наташа розмовляла тільки зі мною. І це повернуло мені сили, які потроху починали вже вичерпуватись. Я знову готовий був жити, боротися, шукати виходу із становища. Точніше сказати, з підвалу!
Лампочка вихопила з темряви обличчя Покійника. Та краще б вона не вихоплювала: бліді губи його тремтіли.
Я вирішив оживити Покійника.
— Споряджаємо рятувальну експедицію, — проголосив я.
— Самі себе будемо рятувати? — пробелькотів Покійник.
— Так! І ти разом зі мною підеш попереду! Десь тут має бути вихід. На крайній випадок, ми будемо пробиватися крізь стінку. Як у "Графові Монте-Крісто". Ти пам'ятаєш, Покійнику? Едмон Дантес і абат Фаріа пробилися один до одного. А це ж було не на дачі, а в замку Ів: там мури міцніші!
— Їх обох годували. А ми помремо від голоду.
Принц Датський поклав руку на плече Покійникові. Гліб, здавалося, вивчав долівку, якої не було видно.
— Адже Алик сказав нам, що Племінник Григорій жартуватиме якусь годину чи дві, — пояснила Миронова.
Тільки вона, мені здавалося, зберігала абсолютний спокій. Тепер вона вбачала командира в мені, а команди хвилюватися я не давав: вона й не хвилювалась.
— Атож, Племінник відімкне двері. Ти маєш рацію, — сказав я Мироновій. — Але ми не повинні чекати на його допомогу. Звільнитися власними силами — ось у чому завдання!
Наташа усміхнулася — ледь-ледь, і, хоч навколо панувала півтемрява, я помітив її усмішку. Ну звичайно: я промовляв, як з трибуни. Але ж треба було підбадьорити, піднести дух!
— А може, краще кричати? — запропонував Покійник. — Хтось та почує…
— На дачі ж… І в селищі теж… — сказав Гліб. Він раптом знову перестав договорювати фрази.
— Ходімо! Вперед! — сказав я. Узяв Покійника за руку, і ми рушили. Мені хотілося взяти за руку й Наташу, але я не наважився.
Ми йшли підземеллям. Зверху падали крижані краплини. Ноги провалювались в підступні заглибини. Чорний морок оточував нас, як змовник. Непевне світло тьмяної лампочки лишилося в неясній, похмурій далині… Ядучий дух вогкості вже не радував мене, і мені не хотілося дихати на повні груди.
"Читати детективні історії — це зовсім не те, що брати в них участь, — міркував я. — Я хотів гратися в щось страшне, а тут справжнісіньке страхіття спіткало всіх нас Тільки я не повинен показувати, що теж хвилююсь… Чи прийде Племінник Григорій? Чи відімкне двері? І навіщо він їх замкнув? Навіщо?! А що означають його слова: "Ти ж хотів знати, куди той Дачник подівся? Ось тепер і знатимеш!"
— Покійник!! — скрикнув Покійник.
Він увесь тремтів. "Мабуть, збожеволів, — подумав я, — Нерви не витримали".
— Простягни… Ти одразу… Як я… — Верхні його зуби не попадали на нижні. І він, як Гліб, не дотягував фрази до кінця.
Я простягнув руку й намацав… скелет. Він стояв у темряві. Ребра й череп… Уже не намальовані, а найсправжнісінькі…
— Назад! — крикнув я.
Ми кинулися назад, на непевне світло тьмяної і похмурої лампочки. Але тепер вона здавалася нам цілим сонцем.
І враз у мене майнула думка: "То ось як загинув той Дачник! Ось куди він зник!.."
Невже і нас чекала та сама лиха доля?
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
у якому ми знову знайомимося з героями повісті, не всі з яких будуть героями
"Отже, доля забажала, щоб я збагнув і розгадав страшну таємницю старої дачі, але таємниця загине разом зі мною", — ця думка примусила мене похолонути. Але вже наступної хвилини я відігрівся, усвідомивши, що не маю права піддаватися страху ні на мить! Поряд була Наташа й інші… Я повинен був їх урятувати. А поки що піднести чи хоч трошки підтримати їхній дух!
Ніхто не довідався про мій здогад. Я лишився з ним сам на сам.
Приємно бути сам на сам з легкими думками. А от коли тебе обсідають важкі, хочеться навпаки, не залишатися з ними віч-на-віч, а з кимось порадитися, поділитися. Але порадитися я не міг!
Я мусив приховувати правду.
— Ніякого скелета не було! Покійникові здалося…
— Як то не було? — пробурмотів Покійник. — А ребра?..
— Галюцинації! І тільки.
— Які ж галюцинації… у темряві?
— Ти гадаєш, бувають тільки зорові галюцинації? О, який ти наївний! Бувають і слухові. І, як би це сказати… дотикові.
— Навіщо ж ти в такому разі крикнув "назад"?
— Щоб твої галюцинації не передалися іншим. Погані приклади, сам знаєш…
— Виходить, я що ж… збожеволів? — Губи в Покійника затремтіли.
Принц Датський обійняв його за плечі.
— Усі ненормальні вважають себе нормальними, — сказав Принц. — А нормальним часто здається, що вони ненормальні. Отже не хвилюйся. Ось послухай, мені спали на думку деякі рядки. Може, тобі буде приємно?
І він почав декламувати, хоча ніколи досі своїх віршів уголос не читав:
В день оцей,
Коли ми всі в підвалі,
Серед вогкості й серед пітьми,
Духом ми ніяк не занепали.
Навіть можем веселитись ми!
Так, хай навіть підземелля дике
Подарує радість нам велику!..
Принц Датський обвів усіх соромливим поглядом. Але ніхто не веселився. Ніхто, крім мене.
— Чудово! — вигукнув я. — Ти дуже вірно відобразив наш загальний настрій!
Слідом за мною усміхнулася Миронова. Інші не усміхалися.
— Які ж галюцинації? А ребра? — все ще сумнівався Покійник.
Я відвів його убік.
— Покійник, будь же людиною! З нами жінки. Подумай про них.
— Виходить, це той самий… Дачник?
— Скелет Дачника. Так я гадаю. Усе, що залишилось… Але ні слова про це… З нами жінки… Знайди в собі сили!
— Я пошукаю… — сказав блідий Покійник.
— Фактично ми з вами перебуваємо в кабінеті письменника! — вигукнув я, звертаючись одразу до всіх. — Покійник недавно повідомив нас, що якийсь грецький філософ творив у бочці. Ви чули? А Гліб Бородаєв творив у підвалі! Поки Племінник так по-дурному жартує, давайте влаштуємо виїзне засідання нашого літературного гуртка. Просто тут, біля робочого місця письменника. Біля його, так би мовити, верстата! — Я трохи підняв колишній садовий столик, потрусив ним у повітрі і поставив на місце. — Покійник, Принц і Миронова нехай що-небудь напишуть. На тему дня! Вони це швидко роблять.
Миронова підняла руку н сказала:
— Принц уже…
— Нічого, напише іще. Адже йому це недовго! А Гліб пригадає якусь історію з дідусевого життя.
У Наташі на руці був маленький годинник.
Інші школярі, які носять годинники, весь час про них пам'ятають, тільки те й роблять, що задирають руку, наче завжди кудись поспішають. А Наташа поглядала на свого годинника непомітно: просто опускала очі.
— Електричка — о сімнадцятій… — сказала вона. — Я покладаюсь на тебе, Алику!
Вона на мене покладалась. Не на Гліба. Не на Принца. Не на Покійника. А на мене! В цю хвилину я був вдячний Племінникові, який замкнув нас у підземеллі. Адже якби він не замкнув, я б ніколи не почув цих слів.
— Їх треба чимось зайняти, — сказав я Наташі. — Нехай вони творять і не заважають мені думати. Шукати!.. Повір: я виправдаю твої сподівання. Ми встигнемо на електричку!
Вона нічого не відповіла.
— Отже, починаємо засідання гуртка, — голосно сказав я. — Погляньте, кожен матиме своє робоче місце: точно п'ять ящиків.
Миронова підняла руку й сказала:
— Але ж нас шестеро.
— Я не сідатиму. Я буду ходити…
Я читав, що славнозвісні детективи мали різні звички, які допомагали їм міркувати й розплутувати злочини. Один, наприклад, обов'язково курив люльку. Це йому допомагало. А я мусив неодмінно ходити туди н сюди. І хоч і кажуть, що "в ногах правди нема", я дошукувався правди саме на ногах.
Заклавши руки за спину, я почав ходити по підвалу. А інші посідали на ящики.
Наташа просто відпочивала. Гліб нахилився, немовби сидів на своїй останній парті в середньому ряду і боявся, що його можуть викликати до дошки. Миронова одразу ж розгорнула зошита й заходилася писати. Я був певний, що вона робить черговий "начерк". Принц Датський ворушив губами, а довгі руки його рухалися немовби в такт словам, яких не було чути, які залишались десь усередині і там-таки складалися в римовані рядки.
Покійник був схожий на покійника. Я підійшов до нього.
— Усьому край… — сказав він.
— Значить, здійсниться твоя мрія!
— Яка?
— Адже ти давно хотів умерти.
— Пожити б ще трошки… — прошепотів він.
— Я шукатиму вихід із становища. А ти візьми себе в руки. Не думай! Напиши вірш оцій своїй В. Ш.
— Вона не прочитає його…
— Чому? Може, колись знайдуть наші скелети, і поряд з твоїм лежатиме вірш. Вона прочитає і тихенько зітхне…
— Вона не зітхне.
— Чому?
— Тому що її нема…
— Як то — нема?
— Отак… Не існує. Я не можу брехати тобі в ці останні години свого життя.
— А інша? А. Я.?.. Її теж нема?
— Теж.
— А Б. Ю.?
— І її…
— Ти що ж, брав перші-ліпші букви?
— Чому перші-ліпші? У мене була своя поетична система. Свій метод!
— Який метод? Скажи. Розкрий таємницю! Все одно нам небагато лишилось…
— Тому я й скажу… Так, був у мене свій принцип! Я брав першу літеру алфавіту і останню, потім другу від початку й другу від кінця, третю від початку й третю від кінця. Так і виходили: А. Я., Б. Ю., В. Ш. Розумієш?
— Ти здорово вивчив алфавіт! А кохання, виходить, не було?
— Чому ж? Я закохувався, хотів умерти, потім байдужів, повертався до життя й знову закохувався!
— В нікого?
О, скільки на світі несподіваного й незбагненного!
— Хіба це перший випадок у літературі? Хіба й інші поети не вигадували, не уявляли собі образи коханих? І хіба не поклонялися їм, наче живим людям? Хіба не поклонялися?
— Я про це не чув.
— І не здогадувався?
— Ні, не здогадувався.
— Ну, як же це ти? Хіба це не ясно?..
— Що?
— А те, що вигаданий образ майже завжди кращий за реальний?
— Ну, це вже вибачай…
— Хіба можу я вибачити, коли ти не розумієш елементарних речей?
Він знову заговорив у своїй улюбленій манері, запитаннями, чого я просто не терпів. Він увесь час дивувався: як це я не знаю, не чув, не читав!
— Слухай, Покійнику, хоч у ці останні години розмовляй по-людському, — сказав я з погано прихованим роздратуванням. — Коли хочеш, то поясни, а не хочеш…
— Чому б мені не хотіти?
— Знову ти…
— Зрозумій, кожній людині притаманний власний стиль розмови: це її індивідуальність. Хіба це…
Я рішуче ступив убік.
— Не йди! — Покійник схопив мене за руку. — Я хочу все пояснити тобі… Може, ти випадково врятуєшся і тоді відкриєш таємницю моїх "присвят"! Розумієш, живим людям завжди властиві якісь вади.