Й увидів я, як розчинились у небі ворота, і Сидячий постав переді мною подібним до ясписа і сардія, і райдуга була навкруг престолу, а від престолу виходили громи і блискавиці. І взяв Сидячий в руки гострий серп і скрикнув: "Пошли серпа свого й жни, бо настала година пожати, дозріло бо жниво землі(1)"; і Сидячий скинув додолу серпа свого, і земля була вижата.
І ось тоді я зрозумів, що видіння се ні про що інше не мовило, як про те, що діялося в монастирі, про те, що ми вловили з неохочих абатових уст — й не раз у наступні дні я приходив сюди, щоб споглядати портал, маючи певність, що переживаю ту саму історію, яку він повідає. І я збагнув, що ми прибули сюди, аби стати свідками великого і несамовитого побоїща.
Я затремтів, мов облитий крижаним зимовим дощем. І тут почув я ще один голос, але тепер долинав він з-за моєї спини, і був то голос інший, бо цілком земний, а не породжений сліпучим осердям моєї візії; ба навіть він розбивав цю візію, бо й Вільям (лише в той мент я згадав про його присутність), який теж поринув був у споглядання, обернувся разом зі мною.
'Од 14,15.
66
* * *
Істота у нас за плечима мала подобу ченця, хоч брудна й подерта ряса робила його більше схожим на бурлаку, а обличчя його мало різнилося від потворних ликів, які ми щойно бачили на капітелях. Зі мною зроду не траплялось, як це бувало натомість з багатьма моїми побратимами, щоб мене відвідав диявол, однак, гадаю, якщо колись він має явитися мені, уподібнившися до людини, але не можучи за Божим велінням цілковито приховати свою природу, він постане переді мною саме в тій подобизні, яка виринула тоді під видом нашого співрозмовника. Голова голомоза, але не поголена на знак покути, а поїджена якоюсь застарілою липкою висипкою, чоло таке низьке, що, якби він мав волосся на голові, воно б злилося з бровами, густими й неохайними, очі круглі, з невеличкими, дуже рухливими зіницями, а погляд — не знаю навіть, чи невинний, а чи лукавий, може, одне і друге нараз, бо мінявся він щомиті. Ніс його важко було навіть назвати носом, от лиш кістка виступала поміж очей і, тільки-но відірвавшись від обличчя, одразу поверталася назад, переходячи у дві темні печери, якими були широченні ніздрі, зарослі густим волоссям. Перекошені у правий бік уста, що їх сполучав з ніздрями рубець, були широкі й потворні, а між відсутньою верхньою та м'ясистою і випнутою нижньою губою несумірним ритмом виринали зуби, чорні й гострі, немов собачі.
Чоловік усміхнувся (чи так мені принаймні здалося) і, піднісши палець, повчально промовив:
"Penitenziagitel Покаяйтеся! Позоруй, ібо змій грядущий йме гризти твою душу! Смрть єсть super nos(1)! Мод-лися, жеби папіж свєнтий прийшов ослобонити нас од злого omnia peccata(2)! Овва, желанне вам се чарнокнижжя, заж то Domini Nostri Iesu Christi(3)! I паки радость в болі й laetitia(4) в терпінню... Глядись од діавола! Присно сокрився в леда куті, оби ся в'їсти мені в п'яти. Зась Сальватор не
(1) Над нами (лат.).
(2) Всі гріхи (лат.).
(3) Господа нашого Ісуса Христа (лат.).
(4) Втіха (лат.).
[67]
глупий! Лепський се кляштор, тутай і їсти єсть, і мож ся помодлити Dominum nostrum(1). Прочеє ж не вартує нич. Амен. Хіба нє?"
Упродовж оповіді доведеться мені ще не раз говорити про се створіння і передавати його мову. Зізнаюсь, дуже важко мені це робити, бо й зараз, як і тоді, я не втямлю, якою мовою він говорив. То не була латина, якою бесідували вчені мужі в обителі, не було це й тутешнім народним наріччям, ані іншою посполитою говіркою, які мені доводилось чувати. Я передав, мабуть, лише блідий образ його способу висловлювання, навівши вище (так, як їх пам'ятаю) перші слова, які я почув од нього. Коли пізніше я дізнався про його повне пригод життя і про різні місця, в яких він жив, ніде не пускаючи коріння, я усвідомив, що Сальватор говорив усіма мовами і не говорив жодною. Себто він вигадав собі свою власну говірку, використовуючи клапті, вирвані з мов, на які натрапляв на своєму шляху; а якось я подумав, чи не була се — ні, не Адамова мова, якою розмовляло від початків світу аж до падіння Вавилонської вежі блаженне людство, об'єднане єдиним говором, і не одна з тих мов, які зродилися після тієї фатальної події, що розділила людство — сама вавилонська говірка, якою вона була першого дня після кари Божої, мова первобутного сум'яття. Зрештою, Сальвато-рове язичіє важко було назвати мовою, адже кожна людська мова має правила, а непорушний закон твердить, що кожне слово означає ad placitum(2) щось одне, і не годиться собаку називати то собакою, то котом, чи вимовляти звуки, яким люди за взаємною згодою не надали певного сенсу, бо хіба хтось втямив би щось зі слова "бумбара"? І все ж я сяк-так розумів, що хотів сказати Сальватор, так само розуміли його й інші. То був знак, що говорив він не одним, а всіма наріччями, і жодним як годиться, беручи слова то з одного, то з другого. Пізніше я навіть помітив, що він міг називати одну і ту ж річ то латиною, то провансальською, і усвідомив, що він не так складає
(1) Господеві нашому (лат.).
(2) За домовленістю (лат.).
[68]
власні речення, як використовує disiecta membra(1) почутих раніше фраз, залежно від ситуації і від того, про що він говорить, немов він міг говорити про якийсь харч лише словами людей, серед яких він споживав його, і виражати свою радість лише висловами, які чув від людей радісних, у день, коли й сам відчував такі ж радощі. Його мова була схожа на його обличчя, яке немов було складене з шматків облич інших, чи на коштовні релікварії (si licet magnis componere parva(2), сиріч речі божественні з речами диявольськими), що їх виготовляли із залишків інших священних предметів. Коли я вперше побачив його обличчя і почув його мову, Сальватор здався мені дуже подібним до тих волохатих і копитоногих покручів, що їх я тільки-но бачив під порталом. Пізніше я зрозумів, що чоловік цей мав добре серце і веселу вдачу. А ще пізніше... Але не буду забігати наперед. Зрештою, тільки-но він заговорив, мій учитель з великою цікавістю почав його розпитувати.
"Чому ти кажеш — покаяйтеся?" — спитав він.
"Вашмосцю брате всечеснєйший, — відповів Сальватор, уклонившись з-чудернацька, — Йсус гряде і людям мус ся покаяти. Хіба нє?"
Вільям уважно глянув на нього: "Ти прийшов сюди з монастиря міноритів?"
"Не розумім".
"Питаю, чи мешкав ти серед братчиків святого Фран-циска, чи знав так званих апостолів..."
Сальватор пополотнів, точніше, його засмагле твариняче лице посіріло. Він глибоко вклонився, промовив, ледь ворушачи губами: "Проч од мене!" — побожно перехрестився і втік, раз по раз озираючись.
"Що ви його запитали?" — спитав я у Вільяма.
Він на мить замислився. "Нічого такого, скажу тобі пізніше. Тепер зайдім у церкву. Треба знайти Убертина".
Недавно минув час шостий. Із заходу всередину церкви крізь нечисленні вузькі вікна продіставалося бліде сон-Це. Слабка смужка світла ще торкалася великого вівтаря, [69] покрівець якого виблискував золотистим сяйвом. Бічні нави запали у напівтінь.
Біля останньої каплиці у лівій наві, відразу перед вівтарем височіла тендітна колона, а на ній стояла кам'яна Богородиця, вирізьблена в сучасному стилі — незбагненна посмішка, випнутий живіт, на руках дитятко, вишукана одежа з вузьким корсетом. В ногах у Богородиці лежав чоловік в облаченні клюнійського чину, простертий у молитві.
(1) Розшматовані члени (лат.).
(2)Якщо великі речі можна порівняти з малими (лат.). З "Георгік" Публія Вергілія Марона.
Ми підійшли ближче. Чоловік, учувши звук наших кроків, підвів обличчя. То був безбородий і безволосий старець з великими небесно-блакитними очима, тонкими червоними губами, ясною шкірою, що обтягала костистий череп, від чого він був схожий на мумію, вимочену в молоці. Руки в нього були білі, з довгими тонкими пальцями. Він був схожий на дівицю, яка зів'яла, підтята передчасною смертю. Спершу його погляд зупинився на нас розгублено, немов ми розпорошили його екстатичну візію, а тоді лице його освітилось радістю.
"Вільяме! — вигукнув він. — Брате мій любий!" Він насилу підвівся і підійшов до мого вчителя, щоб обняти його і поцілувати в уста. "Вільяме! — повторив він, і сльози заволокли йому очі. — Скільки часу минуло! Але я таки тебе впізнав! Скільки часу, скільки подій! Скільки випробувань наклав на нас Господь!" Він заплакав. Ві-льям теж обняв його, явно зворушений. Перед нами був Убертин з Казане.
Про нього я вже чував, і немало, ще до того, як прибув до Італії, а найбільше, коли вчащав до францисканців при імператорському дворі. Хтось мені навіть повів, начебто найбільший поет тих часів, Данте Аліґ'єрі з Флоренції, що переставився кілька років тому, склав поему (я не зумів її прочитати, бо написана вона тосканським наріччям), до якої руку приклали і небесні сили, і сили земні, і чимало рядків її були переказом уступів з Убертинового Arbor vitae crucifixae(1). Та се не було єдиною заслугою сього славетного мужа. Але щоб читальник мій краще зміг зрозуміти важливість цієї зустрічі, я спробую відтворити події тих [70] років, як я сам розумів їх під час мого короткого побуту в серединній Італії, чуючи те, що говорив про них мій учитель, і прислухаючись до бесід, які Вільям провадив з настоятелями і ченцями впродовж нашої подорожі.
(1) Дерево хресного життя (лат.).
Постараюсь розповісти те, що я зрозумів з сього, хоч і не певен, що зможу викласти все як годиться. Мої вчителі в Мельку часто твердили мені, що північанину нелегко достеменно збагнути релігійні і політичні тонкощі того, що діється в Італії.
На цьому півострові могуття кліру було ще очевиднішим, ніж в будь-якій іншій країні, і клір там більш, ніж будь-де інде, виставляв напоказ своє всесилля і багатство. Але ось століття зо два тому саме там виникли рухи людей, які змагали до убогішого життя, виступаючи проти розбещених священиків і відмовляючись навіть приймати від них святі таїнства. Вони об'єднувались у незалежні спільноти і стали ненависними водночас синьйорам, імперії та міським управам.
Врешті прийшов святий Франциск і став ширити своє вчення про любов до убогості. Воно не суперечило приписам церкви, і завдяки цьому церква прийняла заклик до суворості звичаїв, який кинули ті давні рухи, й очистила їх від елементів хаосу, що загніздились були в них.