Хрипів кривогубий і хрипів негр… Піднімаючи нагая, обтирали з лоба піт, розмазували по обличчю бризки крові. Червоний Бугай також хрипів — від садистської втіхи.
Цього разу не вгадали ні кривогубий, ні негр. Лише за сто десять ударів "вибили дух" із Солано Рохаса, який так і залишився, обвиснувши на "любому другові". Дим цукроварні, як і раніше, кіптюжив небо. Червона пухлина пульсувала і стугоніла. В Огагвасу тієї ночі пили й гуляли.
Коли розвиднілося, на стовпі не було нікого. Чиїсь руки розв'язали Солано і віднесли до річки. Якби наглядачі Гаррі Уея не хропли, перепившись, можливо, вони почули б, як тихо ковзають по воді човни карпінчеро.
Повільно тяглися дні. Розпач у серцях робітників цукроварні почав уже хлюпати через вінця, наче річка в повінь через береги.
Було твердо вирішено знищити фабрику.
Лише страх міг підказати людям такий відчайдушний вихід. Пеони ніби заклякли від жаху, заціпеніли, від ненависті, розпачу, безнадії. Їхні душі були отруєні, немовби весь цей час вони не пили нічого, крім гадючої отрути та зараженого проказою цукрового соку.
Причина їхнього нещастя — цукроварня з її машинами. А Симон Бонаві та Гаррі Уей — жахливі діти цієї страшної пухлини. Обидва вони такі самі іржаво червоні і так само плюються отрутою. Коли фабрика згине, все буде, як і раніше.
— Спалімо її! — кинув заклик Аліпіо Чаморро.
— Спалімо! — підтримали його Секундіно Ортігоса, Белéн Крістальдо, Мігель Бенітес і ще п'ятнадцять чи двадцять відчайдушних хлопців, які ладні були загинути, аби тільки підірвати могутність Червоного Бугая.
Усі шкодували, що з ними немає Солано Рохаса. Той напевне знайшов би найкращий вихід. Він був визнаним ватажком і водночас їхнім товаришем. Але гадали, що його вже нема на світі.
Та невдовзі один лісоруб приніс звістку, що Солано живий і плаває з карпінчеро.
— Треба його знайти, — сказав Белен Крістальдо.
— Він за страйк, а не за пожежу, — нагадав Секу Орті-госа.
Та все ж таки вони послали того самого лісоруба повідомити Солано про свій намір.
Тієї ночі, коли пеони мали підпалити фабрику, Солано Рохас піднявся вгору по річці з кількома карпінчеро, з тими самими, які зняли його зі стовпа, врятували йому життя. Він ще не зовсім одужав, але тривожився за товаришів і твердо вирішив з'явитись на місце події.
Наближаючись до перевозу, вони почули біля цукроварні постріли. Повискакували з човнів на берег, піднялися крутим схилом і обережно підійшли до фабрики лісом, де нічна темрява була непроглядною. Постріли почастішали. Солано пізнав маузери й револьвери Гаррі Уея та його найманців. Серце стислося тривожним передчуттям.
Вийшовши на подвір'я цукроварні, Солано збагнув, що сталося якраз те, чого він найдужче боявся: його товаришів загнали за дров'яні стоси, які широким півколом тяглися попід глухою стіною фабрики.
Напевне, хтось виказав Гаррі Уею план підпалювачів, і він дав усім зайти в пастку, а тепер влаштував полювання.
Солано Рохас подивився в темряву. Залишався один тільки відчайдушний вихід і доведеться вдатись до нього.
— Ходімо, хлопці! — прошепотів він до карпінчеро, і вони знову зникли за деревами.
У підкові, утвореній глухою стіною цукроварні і стосами дров, темрява була чорна, як крило велетенського кажана. У цій моторошній липучій пітьмі борсалися загнані у безвихідь люди. Вони відчайдушно захищалися, але жити їм лишилося недовго.
Одночасно в кількох місцях жовтими гримучими язичками спалахували постріли наглядачів. Вогники гасли і загоралися знову, кулі зі свистом прошивали повітря фосфоричними нитками. Сліпучий пунктир вогників і бахкання револьверів позначали місце, де закрилася пастка. Пеони також потроху відстрілювались із своєї схованки. Вони мали один револьвер на всіх. Стріляв із нього Аліпіо Чаморро. Цей "сміт-весон" його сестра колись украла в наглядача під час нічної оргії в Огагвасу. Аліпіо старанно прицілювався по тінях, які плювалися жовтим вогнем. Вистрілив він п'ять разів.
— Залишилася одна куля, — признався Аліпіо.
— То нехай буде для тебе, — безнадійно мовив Секу Ортігоса. — Врятує від наглядача. Твою сестру не врятувала, а тебе врятує.
Хтось спробував розвіяти гнітюче враження від слів Секу.
— А пригадуєте Симона Бонаві? Між Огагвасугами в нього пробігло б п'ятеро собак у ряд — такий був клишоногий.
Усі засміялися.
— А як нюхав свою ширіньку? — озвався Белен Крістальдо. — Йому й жінки не треба було — обходився цим.
Вони знову весело зареготали. Приречені на вірну смерть, двадцятеро пеонів тішилися в останні хвилини життя тим, що пригадували всякі кумедні випадки. Кулі Гаррі Уея та його посіпак, сухо посвистуючи, стукали в дерево. Розуміючи, що жити їм лишилося зовсім мало, пеони квапилися вилити всю ту ненависть і презирство, яке почували до фабриканта-янкі. Вони люто вигукували:
— Червоний Бугай!
— Чортова ратиця!
— Душогуб!
Свинцевий дощ шарудів у дровах, наче десятки невидимих ласок. Пеони зрештою замовкли. Лише двоє чи троє тихо, наче в забутті, стогнали. Вони хотіли здаватися. Та в цю мить усі побачили, як за фосфоричною мережкою пострілів, там, де стояв на закруті річки Огагвасу, спалахнуло полум'я й повалив дим.
— Дивіться! Горить!.. — озвався хтось за дров'яним бруствером.
— Що б то могло бути? — спитав Мігель Бенітес своїм тоненьким дитячим голосом.
396
— Вогонь святого Хуана, — промимрив Аліпіо, глибоко зітхнувши. — Востаннє бачимо.
— Але ж тепер жовтень, Аліпіо, а ніч святого Хуана в червні, — заперечив Сену.
Полум'я розгорялося. Тепер його було видно добре. То палає Великий Дім. Над дров'яним бруствером розкотився гучний розгублений гамір. Наглядачі зняли облогу й побігли до Огагвасу. Назустріч їм загриміли постріли, і кілька чоловік упало. Виникло замішання. Почувся схожий на скрегіт металу гугнявий рев Гаррі Уея, який намагався завернути своїх охоплених панікою людей.
Обложені почали виходити із-за дров. З обережності вони хутко розбігалися по кущах.
Коли найсміливіші набралися духу й підійшли до Огагвасу, то побачили незвичайне видовище. Після щойно пережитого воно здалося їм неймовірним сном. Але то був не сон.
У вогняному кільці охоплених полум'ям дощаних хатин, мов велетенський смолоскип, палахкотів, освітлюючи ніч, Огагвасу.
Перед Солано Рохасом, що стояв з маузером у руці, і ватагою карпіпчеро, яких було чоловік тридцять, плазував навколішках Гаррі Уей. Захлинаючись, благав він пощади у вільних річкових, людей, у раба, якого лише місяць тому наказав зашмагати до смерті. Благав пощади, бо йому теж не хотілося помирати. Крізь подерту смугасту сорочку виглядали вкриті іржавим волоссям груди. Його червонясте обличчя, бриджі кольору хакі, шнуровані червоні чоботи — усе було заляпане кров'ю й багнюкою. Навколо лежали трупи наглядачів. Рябий здоровило і коротун із заячою губою, здавалося, гризли землю в ногах у свого хазяїна.
Поволі сходились люди, і невдовзі навколо пожежі зібрався великий натовп.
— Не вбивайте мене… не вбивайте!.. Я іноземний громадянин!.. Я згоблю все, як ви хочете!.. Не вбивайте мене!.. — скавулів Червоний Бугай, плазуючи по землі, розчавлений, переможений.
— Підводься! — звелів Солано Рохас, і голос його прогримів, перекриваючи гуготіння пожежі, як згусток волі всіх живих і мертвих.
Гаррі Уей повільно й нерішуче підвівся. Його здоровенне бридке тіло вже не було страшним. Здавалося, в ньому немає кісток.
Солано підступив до однієї з охоплених полум'ям хатин і руків'ям маузера розчинив двері. На зраненій спині свого пеона феодал міг тепер порахувати всі рубці від канчуків.
— Заходь сюди, — невблаганно наказав Солано.
Гаррі Уей ступив один крок і зупинився. Він зрозумів. Знову заскиглив, заскавучав, як побитий пес. Двоє карпінчеро стали штовхати його в хатину руків'ями пістолетів. Вони штовхали фабриканта-янкі, як штовхають пораненого тапіра у воду, штовхали, незважаючи на його крики, на розпачливий опір, на жах і розгубленість, на несамовите бажання врятуватись од смерті. Штовхали, аж поки він опинився в розпеченій пастці.
Солано зачинив двері й засунув за дужку маузер.
Усі стояли і мовчки слухали, мовчки дивилися на невидиму страту Гаррі Уея, якого повільно жерло полум'я; помалу його крики та гупання кулаків у дошки злилися з тріскотінням вогню, стали тихими і завмерли, а в повітрі почувся запах горілого м'яса.
У гурті карпіпчеро, біля Солано Рохаса, стояла дівчина і дивилась на охоплений полум'ям будинок. На маленькому вродливому обличчі тьмяно поблискували сині очі. З-під убогих лахів проступали граційні форми пругкого бронзового тіла. Білі, мов цукор коси, здавалося, випромінювали місячне сяйво. Зброї вона не мала, але долоні її були в сажі: вона також допомагала палити Огагвасу, нищити кубло жорстокого і кривавого гноблення, яке тепер дотлівало в попелі, курилося з димом, відступало в спогади.
Ось чому ллється з акордеона Солано така жвава і войовнича музика. Вогонь земний і вогонь людських сердець, любов до волі і мужність бринять у словах давнього маршу:
Тут, у таборі Серро-Леон,
став п'ятнадцятий,
шістнадцятий
і двадцять перший
батальйон…
Ось і зорю засурмили,
хлопці, пора в похід…
Після справедливого покарання Червоного Бугая настав короткий і незабутній період, коли люди нарешті відчули, що таке справжня радість. Той час не міг тривати довго. Після нескінченних днів кошмару й страху п'янка надія промайнула перед ними, наче подмух вітерцю.
Відновивши справедливість, робітники цукроварні самі запустили фабрику. За цю справедливість вони заплатили своїм горем, жертвами, кров'ю, заплатили з великим лишком. І вважали, що розрахувалися чесно.
Вони організували комітет управління, куди увійшли й техніки. І кожен став робити своє діло: пеони працювали на цукроварні, селяни на плантаціях, лісоруби в лісі, візники на транспорті, дорожники на дорогах. Усі потяглися до праці, навіть жінки, старі й діти.
Працювали і вдень, і вночі, не знаючи втоми, бо нарешті зрозуміли, відчули, що робота приносить радість і щастя, коли вона не затруєна ні ненавистю, ні страхом. Коли люди працюють, як щирі друзі й добрі товариші.
Звичайно, вони не сподівалися, що фабрика завжди буде їхньою. Знали, що це неможливо. Але хотіли принаймні передати її в інші руки чистою, змити з неї весь бруд, щоб вона стала місцем радості для тих, хто на ній працюватиме, а не місцем знущань і звірячої жорстокості.
Солано Рохас переконував людей, що тепер вони можуть висунути свої умови.