Зчиняється запекла битва між іспанцями та мексіканцями, чуються люті вигуки, посвист стріл, брязкіт зброї, вбиті й поранені падають у воду, і раптом на задньому плані з'являються вершники, які й вирішують долю баталії. Переможно звучить сурма, вищать ріжки та флейти, палає флот індіанців. Завдяки бенгальським вогням та високій майстерності піротехніків, дим, іскри, вогонь, розгубленість, відчай та гамір мають дуже вірогідний вигляд.
— Браво! Браво! — кричить американець. — Саме так це відбувалось! Саме так!
— А ви бачили? — лукаво запитує Філомено.
— Не бачив, але кажу тобі, що це було так, і годі…
Тікають переможені індіанці, зникають вершники, на сцені лишаються тіла мертвих та поранених, а Теутіле, немов покинута Дідона, хоче кинутись у вогонь, щоб вмерти з великою помпою, аж тут з'являється Аспрано й оголошує, що батько вирішив її долю: її буде принесено в жертву старим богам, як колись Іфігенію, щоб погамувати гнів тих, хто з небес керує долями смертних.
— Ну що ж, це вплив класики. Може, так і можна, — із сумнівом каже американець, коли вдруге опускається пурпурова завіса.
Знову стукотять молотками служники сцени, ставлячи декорації, повертається після перерви оркестр, звучить скорботна музика, яка нічого доброго не провіщає, піднімається завіса, і на сцені видно складену з великих каменів вежу, а на задньому плані — панораму великого міста Теночтітлана. На землі чомусь лежать тіла вбитих, і цього ніяк не може зрозуміти американець. Починається дія. Монтесума знову вдягнений Монтесумою ("Мій костюм, еге ж, таки мій…"); Теутіле в полоні; з'являються люди, що прийшли звільнити її, та Мітрена, яка збирається підпалити будівлю, де тримають полонянку.
— Знову пожежа? — запитує Філомено, сподіваючись удруге побачити блискучий спектакль піротехніки. Але ні. Мов за порухом чародійної палички, вежа перетворилась на храм, на порозі височить грізна, покручена, довговуха, страшна статуя якогось бога, що скидається на чортів, вигаданих художником Босхом, чиї картини дуже любив король Філіп II і які й досі припадають порохом у темних підземеллях Ескуріалу. Жерці в білих шатах називають цього бога Учілібос("Звідки вони взяли це ім'я?" — чудується американець). Приводять Теутіле із зв'язаними руками, й от-от має початися жорстока церемонія офіри. Сеньйор Массіміліано Мілер напружує над силу голос, який уже ледве витримує палке натхнення Антоніо Вівальді, і виводить тужливу арію, гідну підкореного монарха "Персів": "Зорі, ви перемогли. / Я приклад перед усім світом того, які ви непостійні. / Я був володарем, що вихвалявся божественною могутністю. / Тепер мене спіткала небесна кара, я полонений, я в кайданах, я нікчемна здобич чужої слави. / Я лиш сюжет для майбутньої історії".
Американець умивався слізьми, розчулений цими високими стражданнями, аж тут завіса закрилася і знову відкрилася, і ось ми вже на центральній площі Мехіко, прикрашеній ростральними колонами в римському стилі. Майорять у небі найрізноманітніші вимпели, прапорці, штандарти, корогви, знамена. З'являються полонені мексіканці з ланцюгами на шиї. Вони оплакують свою поразку, і, коли здається, що от-от знову почнуться вбивства, відбувається щось абсолютно несподіване, неймовірне, щасливе й абсурдне: Ернан Кортес милує своїх ворогів і, щоб скріпити дружбу між ацтеками та іспанцями, серед бурхливих вітань святкується бучне весілля Теутіле з Раміро, і водночас переможений повелитель ацтеків присягається на вірність іспанському королю, а хор у супроводі струнних та духових інструментів під керівництвом маестро Вівальді урочисто й піднесено оспівує мир і згоду, перемогу істинної віри та радощі Гіменея. Марш, величальна пісня на честь молодих, загальні танці, da capo, знову da capo, знову da capo, поки не опускається оксамитова пурпурна завіса.
Американець не тямив себе від люті.
— Брехня, брехня, все брехня! — закричав він, і, отак вигукуючи: "Брехня, брехня, все брехня!", побіг до рудого ченця, який складав партитуру та витирав піт із чола великою картатою хусточкою.
— Що… брехня? — спитав здивований музикант.
— Усе. Такий фінал — безглуздя. Адже історія…
— Опери створюють не історики.
— Але ж ніколи не існувала така мексіканська володарка, у Монтесуми не було ніякої дочки, яка одружилася б з іспанцем.
— Хвилинку, хвилинку, — несподівано обурюється Антоніо. — Поет Алвізе Джусті, автор цієї музичної драми, вивчав хроніку Соліса, яку високо цінує за документальність та вірогідність головний бібліотекар Марсіани[47]. І там написано про повелительку, так, так, дуже достойну і мужню жінку.
— Я ніколи про таке не чув.
— Розділ двадцять п'ятий, частина п'ята. А в четвертій частині розповідається, що дві чи три дочки Монтесуми одружилися з іспанцями. Так що одна чи дві, яка різниця…
— А звідки цей бог Учілібос?
— Не моя вина, що ваші боги мають такі неможливо важкі імена. Адже самі іспанські конкістадори, намагаючись передати мексіканську вимову, називали його Учілібос чи якось так.
— А, я вже здогадався, йдеться про Уїцілопочтлі.
— І ви гадаєте, що таке ім'я можна вимовити або проспівати? Всі власні назви в хроніці Соліса неможливо вимовити, це якась тарабарщина: Іцтлапалальпа, Гоасокоалько, Ксікаланго, Тлакскала, Махіскатсін, Куальпопока, Ксікотенкатль… Я їх вивчив, як артикуляційні вправи. Який дідько вигадав таку неймовірну мову?
— А чого Теутіле перетворився у вас на жінку?
— Його ім'я звучне і схоже на жіноче.
— А що сталося з Гуатімосіном, справжнім героєм тих подій?
— Він би розладнав єдність дії… коли-небудь він стане дійовою особою в іншому творі.
— Але ж… Монтесуму вбили, закидавши його камінням.
— Це дуже зіпсувало б фінал опери. Може, для англійців, які часто закінчують свої вистави вбивствами, різаниною, похоронними процесіями, це й годиться. А тут люди йдуть у театр, щоб розважитись.
— А куди ви поділи донью Марину, чого їй не знайшлося місця серед усього цього маскараду?
— Ця Малінче була негідною зрадницею, а нашій публіці не подобаються зрадники. Ніхто з наших співачок не взявся б за таку роль. Щоб бути гідною музики та аплодисментів, та індіанка мусила б зробити з Кортесом те саме, що Юдіф з Олоферном.
— Таж ваша Мітрена визнає переваги конкістадорів.
— Але вона до кінця надихає ацтеків на боротьбу. Такі персонажі завжди мають успіх у публіки.
Американець, хоч і не з таким запалом, доскіпувався далі:
— Історія розповідає…
— Театр не історія. Митець має право на вигадку… Нещодавно в Парижі славетний пан Вольтер поставив на сцені трагедію, в якій ідеться про ідилічне кохання між Оросманом та Заїрою, історичними персонажами, котрі, якби вони жили в той час, коли відбувається дія, мали б — він за вісімдесят, а вона за дев'яносто років…
— Порохня сиплеться, а вони кохатись… — пробурмотів Філомено.
— …Там ідеться також про пожежу в Єрусалимі, який підпалив султан Саладін, а це неправда, бо ж підпалили й пограбували місто та вбили всіх його мешканців наші хрестоносці. А от зверніть увагу на те, що, коли йдеться про святі місця, там все правда, це таки справжня історія. Велика, гідна поваги історія!
— То по-вашому історія Америки не велична й не гідна поваги?
Чернець-музикант уклав скрипку у футляр з яскравою червоною підкладкою.
— В Америці все казкове: міфи про Потосі[48] й Ельдорадо, міста-примари, морські губки, які розмовляють, лами з червоною вовною, амазонки з однією груддю, вухаті індіанці, що їдять єзуїтів…
Американець знову обурився:
— Якщо вам так подобаються казки, напишіть музику до "Шаленого Орландо"[49].
— Це я вже зробив шість років тому.
— Але ви ж мені не скажете, що на сцені з'явився Орланд, в чому мати народила, перетнув всю Францію та Іспанію, плавом пересік Середземне море, не замочивши сідниць, та потрапив на Місяць дуже собі просто?..
— Годі базікати, — урвав їх Філомено, пильно дивлячись на спорожнілу сцену, де сеньйора Пірчер (Теутіле) та сеньйора Дзанукі (Раміро), стерши грим та переодягнувшись, обнімались та цілувались якось занадто палко, вітаючи одна одну з тим, що добре співали сьогодні (це була таки правда).
— Третя стать? — спитав американець, уживаючи найделікатніший вираз, який він знайшов, щоб висловити свою підозру.
— Нікому до цього немає ніякого діла! — вигукнув чернець. Він поквапно склав ноти і поспішив до гарненької Анни Джіро, яка нетерпляче чекала на нього в глибині сцени, змінивши розкішне вбрання на скромну сукню.
— Мені дуже прикро, що вам не сподобалась моя опера… Іншим разом я спробую написати музику на чисто італійську тему.
Молоточки не вежі Оролоджіо щойно пробили шосту годину, сонні міські голуби злетіли вгору й посідали на вежу, затуливши, разом із мрякою і туманом, покритий позолотою та емаллю великий годинник.
Розділ VIII
І зазвучить сурма…
"Послання до корінфян", І, 52
Намоклий від мряки одяг, здавалося, пахнув стайнею. Похмурий американець поринув у свої думки. Він дивився під ноги, ніби рахуючи камені бруківки, синюваті у світлі вуличних ліхтарів. Його думки виливалися в неясний, незрозумілий шепіт, він промовляв сам до себе, і уривки слів, здавалося, застрявали на півдорозі між думкою та словом.
— Невже вас так роздратувала опера, що її ми оце прослухали? — спитав Філомено.
— Не знаю, — відповів американець, переставши мурмотіти сам до себе. — Чернець Антоніо своєю екстравагантною мексіканською оперою заронив мені в душу багато всяких думок. Я нащадок людей, які народилися в Іспанії між Кольменаром-де-Ореха і Вільяманріке на берегах Тахо, мій батько родом із Медельїна, так само як Ернан Кортес. Але сьогодні зі мною сталося щось незвичайне: що далі йшла опера Вівальді та розвивалися всі її перипетії, то дужче прагнув я, щоб перемогли мексіканці, я пристрасно жадав цього неможливого фіналу, адже ніхто краще за мене, хто народився там, не знає, як насправді відбувались події. На свій превеликий подив, я сподівався, що Монтесума переможе бундючних іспанців і що його дочка, немов біблійна героїня, вб'є вигаданого Раміро.