І тут він назвав ваше прізвище, сер.
— Розумію,— відказав Брейд і на мить замислився. Невже Ральф був незадоволений надто великою свободою своїх дій?
Проте Емет ще не закінчив.
— Я ось що хочу ще сказати вам, сер. Часом я спостерігав за Ральфом на ваших семінарах, за тим, як він дивився на вас, надто в останні місяці. І я зауважив дивну річ,— тут Емет раптом замовк.
— Що ж ти зауважив? — Брейд ледве стримував нервовий дрож.— Що саме, Чарлі?
— Я не психолог, професоре, але з його поведінки аж ніяк не випливало, що він не любить вас. Я дійшов висновку, що він боявся вас. Страшенно боявся. Боявся на смерть!
— Боявся мене? — В голосі Брейдовім виразно звучала тривога.— Чому він боявся, Чарлі?
— Повірте, професоре, цього я не знаю. Вони пильно дивились один на одного.
— А ти певний цього, Чарлі? — озвався врешті Брейд.— Я просто приголомшений і мушу з'ясувати, чи мав Ральф якусь причину боятися мене.
Брейд починав відчувати цілковиту безпорадність перед лицем Ральфової смерті та всього, того, що мало до неї дотичність. Щось пояснити в цій справі можна було тільки припустивши, що злочинець він сам. А що злочинців без мотивів не буває, то, напевно, він повинен був мати якийсь мотив. Але який?
З полону цих думок його вирвав Емет, який, почервонівши, сказав:
— Мені не хотілося говорити про це... але якщо ви повинні знати й обіцяєте не розголошувати, від кого дізналися...
— Ну кажи, Чарлі, кажи.
— Як ви вже переконалися, сам я не знаю нічого. Але мені відома особа, яка може щось знати, якщо про це взагалі хоча б щось відомо.
— І хто ж ця особа?
— Роберта, сер.
— Роберта Гудх'ю? — перепитав Брейд, хоча знав, що ніякої іншої Роберти, окрім його аспірантки, на кафедрі нема.
— Так. Я не міг не... я вважаю, що вони все тримали в таємниці, але, працюючи з Робертою в одному приміщенні, я не міг не помічати деяких речей чи не чути дечого.— Його збентеження досягло апогею.— Отже, в певному розумінні вона була йому близька.
— Що ти маєш на увазі, кажучи "близька"? — В Брейдовім мозку зародилася тривожна підозра. Боже! Він і справді нічого не знав про своїх аспірантів.
— Зрозумійте мене правильно, професоре. Я лише мав на увазі, що вони часом разом виходили і кілька разів призначали побачення. Як розвивались події далі, я не знаю, тож нічого більше не додам. Кілька побачень, ось і все, про що я знаю напевно. Але навіть цей факт може щось означати. Гадаю, десь за столиком, на самоті з дівчиною, хлопець може розповісти про себе значно більше, ніж серед компанії колег в університетській їдальні. Ви мене розумієте?
— Так, звичайно,— замислено кивнув Брейд.— До речі, Роберта є сьогодні на кафедрі?
— Я не бачив її, професоре.
— Що ж, Чарлі, дякую тобі. Дякую за допомогу. Не буду більше тебе затримувати.
— Але ви ж нічого не скажете Роберті? Я маю на увазі, звідки ви довідалися про все?
— Можеш бути певен.
Брейд сидів у своєму кабінеті й розважав, що ж йому чинити далі. Зрештою, він же не детектив. Він і справді не знає, що почати.
Сягнув по телефонну слухавку й накрутив свій домашній номер. Нейтральне "алло" Доріс не давало ніякого уявлення про її настрій.
— Алло, Доріс. Чи вдома все гаразд?
— Звичайно. А як тобі ведеться? Що хотів Літлебі?
Брейд кількома словами переказав зміст розмови з Літлебі. Доріс слухала не перебиваючи і лише наприкінці запитала:
— В якому він був гуморі?
— Принаймні особливого незадоволення не виказував.
— Він не натякав, що вважає винним тебе?
— Ні. Але його ставлення до випадку било поковзом по мені. Адже така подія псує репутацію і кафедри, і факультету. А що це сталося з моїм аспірантом, то насамперед тінь падає на мене. Отож, мені здалося, ніби він не надто бажає, щоб ми були присутні на завтрашньому прийомі.
— А я вважаю, що ми повинні бути там,— рішуче заявила Доріс.
— Що ж, я вгадав твоє бажання: сказав, що ми прийдемо.— Тоді все гаразд. Будь обережним, Лу, і не корч із себе детектива, чуєш? Ти розумієш, що я маю на оці?
— Розумію, Доріс. На все добре.
Він похмуро посміхнувся і поклав слухавку. Не корчити з себе детектива? О боже, аби ж то він знав, як грати цю роль, грати компетентно, зі знанням справи.
Він знову взявся за телефон і через комутатор з'єднався з секретаркою кафедри.
— Міс Макріс? Це професор Брейд.
— Слухаю, професоре. Чим можу прислужитися?
— Чи не дали б ви мені домашній телефон Роберти Гудх'ю?
— Звичайно, професоре, хвилинку.
Він накрутив номер. Слухавку взяли після кількох гудків.
— Слухаю.— Голос прозвучав приглушено.
— Роберта? Говорить професор Брейд.
— День добрий, професоре. Тільки не кажіть, що сьогодні ранком відбувся семінар, про який я забула.
— Ні, Роберто, ніякого семінару не було. Просто мені хочеться знати, як ти себе почуваєш?
Роберта мовчала, і Брейд уявив собі, як вона змагається на силі, щоб надати голосу буденного звучання.
— У мене все гаразд. Я приїду на лабораторні заняття, як звичайно.
— Ти певна, що зможеш?
— Цілком певна.
— Що ж. Тоді, якщо ти почуваєшся добре, чи... (Він глянув на годинник. До дванадцятої було ще добрих двадцять хвилин, а Роберта жила неподалік, на дорогу їй потрібно десь близько п'яти хвилин) — чи не могла б ти прийти сюди не пізніше ніж о дванадцятій?
— Якщо це вас влаштує, я буду через п'ятнадцять хвилин.
Настала пауза.
— Гаразд. І ще одне. Ти не заперечуватимеш, якщо я запрошу тебе на ленч?
Запала мовчанка, яку врешті порушив насторожений голос Роберти:
— Є якась справа, про яку ви хотіли б поговорити зі мною?
Брейд не бачив підстави ухилятись від прямої відповіді.
— Так.
— Це стосується моїх досліджень? — поцікавилась вона,
— Ні, Роберто, тут особисті справи.
— Що ж. Я зараз буду, професоре.
— Добре. Чекаю.— Він поклав слухавку.
Коли, легенько постукавши, Роберта увійшла до його кабінету, Брейд накинув плаща, взяв капелюха і сказав із трохи силуваним усміхом:
— Ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо у "Ріверсайд ін"? Візьмемо мій автомобіль і встигнемо повернутись на першу.
— Не заперечую.
Роберта не належала до красунь. Була вона присадкувата, досить кремезної статури, як на те, підкресленої кроєм її оранжевого плаща. Мала смугляве, досить помітно поросле волоссям обличчя, (Брейд чомусь подумав, що вже через це вона повинна почуватися нещасливою.) Досі він цього не помічав, але вона справді мала ледь помітні вуса і пасма рідкого волосся нижче підборіддя.
Отже, ніби підбив підсумок Брейд, бридка вона не була, але й до гарненьких її, безперечно, годі було зарахувати.
— Зачекай на мене біля головного входу,— звернувся він до Роберти,— я тільки загляну до Чарлі і попрошу перевірити, щоб десь не залишилось відкритого вогню.
Ресторан "Ріверсайд ін" був майже заповнений, але їм пощастило одержати столик у ніші з краєвидом на річку та на міст, перекинутий через неї.
— Можу лише уявити, яким важким випробуванням був для тебе вчорашній випадок,— почав розмову Брейд.
Вони вже зробили замовлення, і Роберта пильно вдивлялась у машини, що мчали зімкненими лавами через міст.
— Так,— майже пошепки відповіла вона, машинально кришачи свою булочку.
— Я подумав... припускав...— Брейд не знав, як краще підійти до суті розмови,— що ви були в дружніх стосунках із Ральфом.
Роберта перевела погляд на Брейда, і раптом її очі волого заблищали й наповнилися слізьми.
— Ми мали одружитися, тільки-но він захистить дисертацію.
Розділ 6
Підійшла офіціантка, подавши битеники з телятини для Брейда та салат із яйцями для Роберти. Поки офіціантка розставляла чашки з кавою та молочник із вершками, мимоволі виникла пауза, Брейд устиг перевести подих і хоч трохи зібрати думки.
— Мені дуже прикро,— почав він,— я й гадки не мав, як воно у вас склалося. Ти не повинна була приходити... так мені здається.
— Не турбуйтесь, професоре. Гадаю, так навіть краще. Вдома я почувалася б набагато гірше.
Роберта, здавалось, потроху оговтувалась. Врешті, зібравшися з силами, вона досить рішуче підвела очі на Брейда.
— Ви хотіли розпитати мене про Ральфа?
Брейд трохи забарився з відповіддю, гарячково шукаючи, куди б найкраще повернути розмову.
— Хай це не прозвучить як блюзнірство, але зараз постає питання, що робити з його дослідженням. Щоправда, зважаючи на обставини...
Роберта спохмурніла:
— Ви маєте намір продовжити його роботу?
— Мабуть, зараз не час вести про це розмову. Якось іншим разом.
Яким же треба бути дурнем, похмуро подумав Брейд, щоб витягти дівчину з дому для розпитів про нареченого, якого вона тільки-но поховала. Але як же без цього про щось довідатись?
— Мені здається, ви не любили його, професоре?
Роберта не зводила з Брейда пильного погляду.
Брейд здригнувся. Звідки таке припущення? Чи то його стривожений погляд навів її на таку думку?
— Боронь боже,— заперечив він,— я був високої думки про Ральфа.
— Дякую за добре слово, але не думаю, що було саме так. Я знаю, що дуже мало людей любили його. І розумію, в чому тут річ.
Вона знову заходилася нестямно кришити булочку, відсунувши тарілку з салатом, якого майже не торкнулась.
— Ральф був незвичайна людина; він завжди відчував потребу захищатись, часом досить агресивно. Тож треба було виявити неабияку терплячість, щоб подолати що ворожість, майже агресивність. І коли це вдавалось, то виявлялося, що Ральф премина людина. Доброзичлива, чуйна, ніжна.— На хвилину Роберта урвала.— Я провела минулу ніч із його матір'ю. Нещасна жінка. Як же це могло статися? Неймовірно, що він міг допуститися такої грубої помилки.
— Чи Ральф мав ще якусь рідню, крім матері? — квапливо запитав Брейд.
— Ні,— якийсь час вона мовчки дивилась на нього.— Ви, мабуть, нічого не знали про Ральфа, професоре? Я маю на увазі його особисте життя.
— На жаль, Роберто, справді не знав. Тепер я усвідомлюю, що мав стояти ближче до своїх аспірантів, більше цікавитись їхнім особистим життям. Але ця розмова напевно не справляє тобі приємності.
— Що ж мені ще залишилось, як не говорити про нього,— озвалася Роберта. Здавалось, вона напружено розглядає щось у своїй тарілці. Кілька пасем рівного волосся, нашвидкуруч зібраного позаду в якусь подобу хвостика, майже закривали їй чоло.— Ви, мабуть, знаєте, що Ральф народився не в Америці.
— Так, знаю.
— З Ральфової сім'ї врятувались тільки двоє — його мати та він.