Інші труднощі легко пояснити двозначністю слова, наприклад "Минула більша частина ночі"'36. Адже "більша" двозначне, інші неясності можна усунути посиланням на мовний звичай. Через те шо, наприклад, мішані напої називають "вином", звідси і пішло, що Ганімед137 є виночерпієм 3eBcalls, хоч боги насправді не
п'ють вина. Так само мідниками називають тих, хто обробляє залізо. На цій підставі поет і написав: "Наколінники зі свіжокованого олова" (замість бронзи)139.
І не, нарешті, може бути метафора. Якщо якесь слово, можливо, містить у собі суперечність, наприклад, у реченні: "Там зупинився бронзовий спис"140, треба придивитись, скільки значень може мати слово "зупинитися".
Так або інакше можна тлумачити ці місця, зовсім інакше поводять себе деякі критики, які, як стверджує Главкон141, самі приймають безпідставні засновки, виносять самовільний вирок, роблять висновки. Коли хтось не погоджується з їхніми поглядами, то вони гудять поета, начебто він сказав те, що їм замарилося.
Так і вийшло з Ікарієм142. Вони приймають, що він був лаконець, тому здавалося незрозумілим, чому Телемах не зустрівся з ним, коли прибув до Лакедемону. Але ж, може, справа виглядала так, як кажуть кефаленці143, які твердять, що Одіссей взяв собі в них дружину, і його тесть144 був Іка-дій, а не ІкаріЙ.
Імовірно, цей закид виник через непорозуміння. Узагалі, неможливе в поезії треба пояснювати намаганням ідеалізувати або загальноприйнятими поглядами. У поезії краще дати перевагу неможливому, але правдоподібному, ніж правдоподібному, але неможливому. Припустимо, що не існували такі люди, яких малював Зевксід, але краще зображувати їх ідеальними, тому що зразок має бути кращим від дійсності. А нелогічне в поезії треба пояснювати, між іншим, і тим, що абсурд інколи не позбавлений глузду: адже ймовірно, що шось може відбуватися і всупереч Імовірності. Суперечності слід розглядати як те, що ми заперечуємо в дискусіях, а саме: чи йдеться про те саме стосовно тієї самої особи, у той самий спосіб; чи поет заперечує те, що сам говорить. чи те, що може придумати кожна розумна людина.
Проте справедливі будуть обвинувачення в безглузді та неморальності, якшо поет без будь-якої необхідності, як Евріпід у "Егеї", вводить недоречність або поганий характер, як зробив у трагедії "Орест", зображаючи Менелая. Підсумовуючи все. бачимо, що закиди на адресу поезії мають п'ять підстав: постам закидають або неможливе, або недоречне, або суперечне з етикою, або суперечне само собі, або суперечне з правилами етики.
Заперечення проти цих закидів повинні спиратись на вищезгадані підстави, а їх — дванадцять.
XXVI
Може виникнути сумнів, чоМУ надати перевагу — епічній чи трагічній поезії. Якшо кращим є менш дохідливий твір (такий завжди призначений для освіченішої публіки), то напрошується висновок, що поезія, яка звертається до всіх, менш вибаглива. Актори, начебто глядачі їх не розуміють, якщо вони від себе чогось не додадуть, пускають у хід різні трюки, викривляються, як поганенькі флейтисти, коли їм доводиться наслідувати метання диском144, і тягнуть за полу провідника хору під час постановки "Скілли".
Отже, про трагедію можна сказати те саме, що актори старшого покоління думали про своїх наступників; наприклад, Мініск145 називав Каліпіда мавпою за те, що він занадто перебільшував, таку Ж погану славу мав і Пін-дар146. Стосунки між старшими акторами й молодшими нагадують відношення драматичного мистецтва в цілому до епіки. Епос, кажуть, розрахований на витонченого глядача, який може обійтися без жестів, а трагедії досить для простаків. Якщо трагедія справді призначена для широкого загалу, то, ясна річ, вона є творчістю нижчого гатунку.
Передусім цей закид можна адресувати не поетичному мистецтву, а акторській грі, тому що й рапсод може зловживати мімікою, як це робив Сосістрат147, а також і співець, наприклад Мнасіфей із Опунта148. Далі, не можна засуджувати всі рухи тіла, — у протилежному випадку треба б засудити й танці — а тільки рухи невмільців, за що власне й докоряли Каліпідові, а сьогодні іншим за те, що вони поводяться, як вуличні жінки.
Більш того, трагедія і без рухів виконує своє завдання, як і епопея, тому що саме читання показує її вартість. Отже, якщо в усіх інших відношеннях трагедія стоїть вище від епопеї, то згаданий закид недоцільний. Отже, трагедія має все те, що й епопея: вона може користуватися тим самим віршовим розміром, далі, значну її частину складає музика і декорації, — усе це дає людям відчутну насолоду. Далі, вона залишає свіже враження як при читанні, так і під час сценічної вистави.
Крім того, трагедія здійснює мету відтворювання при відносно невеликому обсязі, а все, що зосереджене, справляє приємніше враження, ніж те, що розгорнуте на тривалий час. Я розумію це так, якби хтось із Софоклового "Еді-па" склав довжелезну епопею, як "Іліада".
Нарешті, в епопеї немає такої суцільності зображення, як у трагедії: доказом цього є те, що з будь-якої поеми можна утворити декілька трагедій, отже, якшо епіки розгортають одну фабулу при короткій розповіді, вона справляє враження куцої, а якщо дотримуються звичайної для епосу величини — водянистої.
Епопея складається з більшої кількості подій, як-от "Іліада" і "Одіссея" містять у собі чимало таких частин, які самі по собі мають достатній обсяг. Все ж таки ці дві поеми скомпоновані якнайдосконаліше і є зразком суцільної дії.
Якщо трагедії притаманні такі риси і до того ж дія (адже ці дві галузі поезії — епічна й трагічна повинні давати не будь-яку приємність, а ту, про яку була мова), то немає сумніву, що трагедія стоїть више від епопеї тим, що вона досягає своєї мети краще, ніж епопея. На цьому закінчимо нашу розмову про трагедію і епос, про їхні види й складові частини, їхню кількість і різниці між ними, причини їхнього успіху й невдачі, про закиди проти них і їхнє спростування.
Переклали Юрій Мушак і Йосип Кобів