І все через ті кляті черевики. Справді, збожеволів. Або це — привид.
— Ні те і ні те,— мовив Голос.— Слухай.
— От бевзь,— сказав містер Марвел.
— Та стривай же! — Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.
— Ну? — зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.
— То ти думаєш, що це примарилось?
— А то ж як? — спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.
— Гаразд,— з полегкістю мовив Голос.— Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.
— Та де ж ви?
Голос не відповів нічого. У повітрі просвистів камінець, пролетівши біля самого плеча містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист — і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дригнув ногою і зарепетував. Потім кинувся тікати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і, коли отямився, уже сидів на землі.
— Ну,— промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою бродяги,— то це все тобі мариться?
Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.
— Якщо ти ще будеш пручатись,— попередив Голос,— я дам тобі цим камінцем по голові.
— Здорово,— сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця.— Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!
Третій камінь упав.
— Все це — дуже просто,— сказав Голос.— Я — невидима людина.
— Верзіть собі казна-що,— відповів містер Марвел, кривлячись від болю.— Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.
— От і добре,— мовив Голос.— Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумів.
— Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містере. Ну, а тепер... поясніть мені, як ви це робите?
— Я — невидимий. Це головне. І зрозумій, що...
— Та де ж ви? — перебив його містер Марвел.
— Тут. За кілька кроків від тебе.
— Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви — просто повітря. Я — не якийсь неук!
— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.
— Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви — тільки порожній голос, га?
— Та ні, я — такий самий, як і всяка людина,— я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я — невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.
— Значить, ви таки справжній?
— Ну звісно, справжній.
— Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку,— попросив Марвел.— Тоді це не буде така чудасія.
Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.
— Оце маєш! — скрикнув він.— Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого... крім...— Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою.— Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.
— Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.
— Ага! Хоч ви — ніби й дух.
— Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаєш.
— Е, як на мій вбогий розум, то воно досить дивне,— сказав містер Томас Марвел.— Але як же це ви спромоглися, до дідька?
— Довго розповідати. І до того ж...
— А знаєте, я ще досі не можу оговтатись.
— Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити... І побачив тебе...
— Боже! — зітхнув містер Марвел.
— Я підійшов ззаду, завагався... пройшов далі…
Обличчя містера Марвела красномовно говорило про його почуття.
— Потім зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І...
— Боже! — застогнав містер Марвел.— Мені в голові паморочиться... Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги?... Невидимий!..
— Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тоді... Але ти допоможеш мені... мусиш допомогти!
— Стривайте,— сказав містер Марвел.— Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати... Я мушу трохи отямитись... Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос, із неба! І каміння! Господи Боже мій!
— Візьми себе в руки,— відповів Голос.— Тобі треба зробити те, що я скажу.
Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі.
— Я вибрав тебе,— пояснив Голос.— Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи — і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина — могутня! — На хвилинку він замовк, щоб чхнути.— Але якщо ти викажеш мене,— вів далі Голос,— якщо ти не зробиш того, що я звелю...
Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку від цього дотику аж скрикнув.
— Я не викажу вас,— запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців.— І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.
X. МІСТЕР МАРВЕЛ ВІДВІДУЄ АЙПІНГ
Коли паніка трохи вщухла, мешканці Айпінга почали тверезо обмірковувати незвичайну подію. Зараз же підвів голову скептицизм,— щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все-таки скептицизм. Адже найлегше не вірити в існування невидимої людини! А таких, хто на власні очі бачив, як Невидимець розтанув у повітрі, або хто відчув на собі силу його кулаків,— можна було порахувати по пальцях. До того ж один з цих свідків, містер Воджерс, неприступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вітальні "Карети й коней". Великі й незвичайні ідеї, що виходять поза межі досвіду, часто впливають на нас менше, ніж незначні, але зате цілком конкретні міркування. Айпінг красувався в прапорах, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з місяць, а то й більше. Під вечір навіть і ті, хто вірив у існування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що він пішов зовсім, а для скептиків це взагалі був тільки привід для дотепів. Одне слово, як ті, так і ті віддавалися бурхливим веселощам.
Прикрасою Гейсменського лугу був намет, де місіс Бантінг з іншими леді готувала чай, а дітвора з недільної школи бігала та гралась під галасливим керівництвом молодшого пастора, міс Кас та міс Секбат. Правда, навкруги відчувався якийсь неспокій, але більшість публіки розважливо приховувала свої побоювання. На галявині великий успіх мав у молоді туго натягнений мотузок, по якому, тримаючись рукою за блок, можна було швидко з’їхати на мішок із сіном на протилежному кінці мотузки. Такий же успіх мали гойдалка та кидання в ціль кокосовими горіхами. Одні прогулювалися, інші кружляли на маленькій каруселі, до якої було прикріплено паровий орган, що виповнював повітря нестерпним духом мастила і не менш нестерпною музикою. Члени місцевого клубу, які вранці були в церкві, хизувалися своїми рожевими та зеленими значками, а дехто оздобив свої циліндри ще й барвистими стрічками. Старий Флетчер, який мав власну тверду думку щодо святкового відпочинку, ставши на дошку, покладену на два стільці, білив стелю своєї кімнати, що виходила на вулицю, і його можна було бачити або через вікно, де стояли гілки жасмину, або через відчинені двері.
Близько четвертої години в містечко ввійшов якийсь невідомий. Це був невисокий огрядний чоловік у надзвичайно поношеному циліндрі і, здавалося, дуже задиханий. Щоки в нього то надималися, то опадали. Рябе обличчя було стурбоване, і посувався він з якоюсь ніби силуваною жвавістю. Завернувши за ріг церкви, він попростував до "Карети й коней". Разом з іншими звернув на нього увагу й Флетчер; незвичайний вигляд прибульця так вразив старого, що він дивився йому вслід, аж доки із щітки не затік у рукав крейдяний розчин.
За свідченням власника тиру, невідомий розмовляв сам із собою; помітив це й містер Гакстер. Невідомий спинився перед ганком заїзду і, як розповідав містер Гакстер, довго вагався, доки наважився ввійти в будинок. Нарешті він піднявся сходами і (містер Гакстер бачив це), повернувши ліворуч, відчинив двері вітальні. Містер Гакстер чув голоси з кімнати і з буфету, які гукали невідомому, що він помилився.
— Це приватне помешкання,— сказав містер Гол, після чого невідомий незграбно причинив двері й пішов у буфет.
За кілька хвилин він показався знову, витираючи долонею губи з задоволеним виглядом, що здався містерові Гакстеру удаваним. Хвилинку невідомий постояв, озираючись навкруг, а потім містер Гакстер помітив, що він, неначе крадькома, підійшов до воріт у двір, куди виходило вікно з вітальні. Трохи повагавшись, невідомий сперся на стовп воріт, видобув коротеньку глиняну люльку й набив її тютюном. Пальці його тремтіли. Він незграбно запалив люльку й, схрестивши руки на грудях, почав курити з байдужим виглядом, хоча тривожні погляди, які він раз у раз кидав на вікно, ніяк не узгоджувалися з тією байдужістю.
Все це містер Гакстер бачив з-за бляшанок на вікні своєї крамниці. Загадкова поведінка невідомого спонукала його й далі вести спостереження.
Раптом невідомий випростався, сунув люльку в кишеню й шаснув у двір. Гадаючи, що тут ідеться про якусь дрібну крадіжку, містер Гакстер вискочив з-за прилавка й вибіг на дорогу перейняти злодія. Тим часом містер Марвел (а це був він) з’явився знову. Циліндр його був збитий набакир, у правій руці він тримав пакунок у синій скатертині, а в лівій — три книги, зв’язані, як доведено згодом, пасторовими шлейками. Побачивши Гакстера, він розкрив рот, а тоді раптом повернув ліворуч і дременув щодуху. "Держи злодія!" — гукнув містер Гакстер і кинувся слідом за ним.
Враження містера Гакстера були глибокі, але короткочасні.