Хай доброчесний похвалить когось по думки, то це все одно буде похвалою. До того ж хвала — це щось одне, а похваляння — щось інше: останнє потребує голосу. Ніхто ж не говорить про "надгробну хвалу", а про "похвальне слово", а це вже полягає на мовленні. Коли вважаємо, що хтось гідний хвали, то розраховуємо не на те, що про нього говоритимуть, а якої думки будуть про нього. Отже, хвалою буде й те, коли мовчки про когось гарно думатимеш, наодинці подивляючи його доброчесність. Далі, як я вже сказав, хвала висновується з душі, а не зі слів, які є лише виявом того усвідомленого почуття — доносять його до інших людей. Хвалить той, хто вважає ту похвалу потрібною. Коли наш славний трагік(1) говорить, що чудово, коли "нас хвалить хвалений муж", то він має на увазі гідного хвали мужа. І коли так само давній поет каже: "Хвала живить мистецтва", то зовсім не має на увазі вихваляння, від якого хіба занепадає будь-яке заняття. Адже ні красномовства, ні якогось іншого зверненого до слуху мистецтва ніщо так не зіпсувало, як оплески юрби. Розголос потребує голосу, а визнання може обходитися без голосних слів, задовольняючись самою думкою людей; воно не тратить на своїй повноті не лише серед мовчанки, але й серед хули. Поясню, в чому різниця між визнанням і славою: слава — це сукупність суджень багатьох людей, а визнання — лише доброчесних.
"То чиїм благом є визнання, чи хвала, яку доброчесний складає доброчесним: того, кого хвалять, чи того, хто хвалить?" — І одного, й другого. Воно моє, кого хвалять, оскільки природа народила мене таким, що любить усіх людей, от я й радію зі свого доброго вчинку і втішаюся, зустрівши таких, які вдячно витлумачили мої чесноти. Це і є, власне, благом багатьох — тих, хто виявляє вдячність, але водночас — і моїм благом. Адже лад моєї душі такий, що чуже благо вважаю своїм, надто коли я сам до нього прислужився. Але це благо — й тих, хто хвалить, бо ж воно спричинене доброчесністю, а кожне діяння доброчесності — благо. І все ж воно б не могло стати їхнім надбанням, якби й сам я не був таким. Отже, заслужена похвала — це обопільне благо, так само, далебі, як слушне рішення — благо того, хто судить, і того, хто втішається тим рішенням. Хіба сумніваєшся, що справедливість — це благо того, хто її посідає, як і того, кому віддають належне? Хвалити того, хто заслуговує хвали,— справедливо, значить, така хвала — обопільне благо.
Ми достатньо відповіли тим прискіпливим крутіям. Але не на цьому предметі ми повинні зосереджуватись — не на розплутуванні подібних хитрощів, бо, врешті, позбавивши філософію високої гідності, заженемо її в жалюгідні щілини. Наскільки краще йти відкритою, прямою дорогою, аніж добровільно пускатись такими манівцями, які можна подолати лише з великим зусиллям! Адже ті суперечки — не що інше, як забава, котра полягає в тому, хто кого вправніше зловить у пастку. Краще скажи про те, наскільки це відповідає природі нашого розуму — сягати в незмірні обшири всесвіту, бо ж дух людини — це щось дуже велике, благородне: він не терпить того, щоб йому накреслювали інші, ніж богам, межі. По-перше, він не визнає своєю вітчизною таких тіснин, як Ефес або Александрія, або ще там якусь, хай навіть густіше населену, розкішніше забудовану місцевість: його вітчизна — все те, що, кружляючи, замикає найвищі обшири всесвіту — склепіння, під яким простираються моря та суходоли, під яким — повітря, що відмежовує і водночас поєднує божественне й людське, те саме повітря, на якому стільки невсипущих у своїх рухах світил. По-друге, він виривається з окреслених вузин віку: "Мені належать,— каже,— всі роки. Нема такого століття, яке було б непроникне для видатного розуму,— думка прокладе собі стежку в будь-який обшир часу. А коли настане день, який розділить змішані між собою божественні й людські начатки, я залишу це тіло там, де знайшов його, сам же вернусь до богів. Я ж і тепер не те, щоб був без них, тільки затримує мене тут важка земна в'язниця". Цей час, коли тягнеться смертне життя,— це тільки вступ до кращого й довшого вікування. Як упродовж дев'яти місяців нас затримує материнське лоно, не з тим, однак, щоб ми й надалі в ньому перебували, а з тим, щоб приготувати до іншого місця, де, з'являючись на світло денне, ми здатні вдихати повітря й перебувати у вільному просторі,— так само протягом того часового відтинку, що між дитинством і старістю, ми дозріваємо для нового народження. Нас чекає ще один початок, ще один, інший порядок речей. А наразі ми лише з відстані можемо переносити вигляд осяйного неба. Отож без трепету вичікуй тієї вирішальної години: вона остання не для душі, а для тіла. На всі речі, що довкола тебе, дивись як на вантаж у заїзді: тобі треба рушати далі. Природа пильнує, щоб ми як прийшли голими, так голими й вийшли. Не можеш з собою винести більше, ніж приніс; ба, мусиш відмовитись навіть від значної частини того, з чим ти прийшов у життя. Буде забрана в тебе й ця оболонка, твоє останнє окриття — шкіра; буде забрана плоть і пливка кров, що кружляє усім тілом; будуть забрані кістки й жили,— те, чим тримається всякий плин та м'якоть. День, якого так жахаєшся як останнього, буде днем, коли народишся для вічного життя. Скинь же той вантаж! Чому вагаєшся, начебто ти й раніше вже не виходив, покинувши тіло, колишній свій схов? Ти хапаєшся за життя, впираєшся,— але й тоді лиш великі зусилля матері тебе виштовхнули на світло денне. Ти стогнеш, плачеш, але, власне, плач — ознака того, хто народжується. Лиш тоді можна було тобі вибачити: ти з'явився на світ нерозумним, без жодного досвіду. Тебе, хто тільки-но покинув теплоту й м'якість материнського лона, овіяв вільний подув, потому вразив доторк жорсткішої руки, і ти, розніжений, ні з чим ще не обізнаний, сторопів серед усього невідомого. Але ж нині для тебе не є чимось новим відділятися від того, частиною чого ти був раніше. Спокійно розпрощайся з непотрібними вже членами й покинь тіло, в якому ти довго мешкав. Його розітнуть, закопають, від нього не залишиться й сліду. Чому сумуєш? Немає ж тут нічого незвичайного: оболонка тих, хто народжується, переважно пропадає. Чому ти так прив'язаний до того, що є лишень твоїм окриттям? Настане день, який відслонить тебе й виведе з того схову — гидкої, смердючої утроби.
Навіть тепер, наскільки це можливо, вихоплюйся звідтіля і, занедбавши будь-яку насолоду, хіба що окрім тієї, яка пов'язана з речами необхідними й поважними, вже віднині думай над чимось вищим, піднесенішим. Колись перед тобою розкриються таємниці природи, розвіється ота темінь і звідусіль заполонить тебе найчистіше світло. Уяви собі лишень, що то за ясність, у якій зливається проміння безлічі зірок. Жодна тінь не захмарить того сяйва. Однаковим блиском сіятиме кожна ділянка неба, адже чергування дня і ночі — це властивість лише нижніх шарів повітря. Ось тоді, коли ти всім своїм єством сприймеш увесь той потік світла, що його невиразно спостерігаєш тепер через надто тісні для нього шляхи твого зору і все-таки подивляєш іздалеку,— ось тоді, кажу, ти визнаєш, що провів життя в темряві. Чим видасться тобі божественне світло, коли побачиш його у властивому для нього місці? Думка про нього не дозволяє, щоб у душі осів хоч який-небудь бруд, яка-небудь ницість чи жорстокість. Та думка підказує нам, що боги — свідки всіх наших вчинків; вона велить нам домагатись їхнього схвалення, готуватись до майбутнього спілкування з ними й привчати себе споглядати вічність. Хто ж осягнув її розумом, той не лякатиметься жодного війська, не здригнеться перед звуком сурми, не жахнеться ніяких погроз. Чого ж би мав боятися той, хто сподівається померти? Навіть той, хто певен, що душа існує лише до того часу, доки перебуває у в'язниці тіла, а вихопившись із неї, тут же й розпорошується(2), — навіть той прагне бути корисним також тоді, коли відійде з життя. Бо хоча смерть вихопить його з-перед людських очей, все ж
Мужа високу чесноту не раз пригадають нащадки
І подивлятимуть рід його славний...
Подумай, наскільки нам допомагають гарні приклади,— й зрозумієш: пам'ять про великих мужів не менше корисна, ніж їх присутність.
Бувай здоров!
ЛИСТ СІІІ
Сенека вітає свого Луцілія!
Чому так непокоїшся тим, що випадково може тобі трапитися, а може й не трапитися? Маю на думці пожежу, падіння дому і все інше, що випадає нам на долю, але не підстерігає нас. Радше будь обачним та всіляко оберігайся того, що вистежує нас, хоче піймати в пастку. Опинитися серед уламків корабля на морі, перекинутися разом із повозом — усе це, хоч і важкі, але далеко не щоденні випадки, а от людина людині грозить щодня. Проти цієї небезпеки озброюйся, з неї не спускай сторожкого ока! Бо ж не буває біди, яка б траплялася частіше, трималася б цупкіше, підкрадалася б улесливіше. Буря, перше ніж ударити, погрожує громом; будівля, перед тим, як завалитися, тріщить; пожежу провіщає дим. Напасть же, яка йде від людини,— раптова, і, що ближче вона підступає, то старанніше приховується. Помиляєшся, довіряючи виразові обличчя зустрічних: з виду вони люди, з норову — звірі; різниця хіба в тому, що зі звіром небезпечно зустрітися віч-на-віч; кого ж він омине, того вже не шукає, бо лише необхідність спонукує його завдавати шкоду. Звіра жене до нападу або голод, або страх. Людина ж убиває людину задля приємності.
І все ж про небезпеку, яка грозить тобі з боку людини, думай так, щоб не забувати й про обов'язок людини. На когось одного дивися так, щоб він тобі не пошкодив, а на другого — щоб ти йому не пошкодив. Радій з чужих успіхів, співчувай невдачам і пам'ятай, чим ти повинен прислужитися іншим людям, а чого маєш уникати. Чим скористаєшся, коли житимеш у такий спосіб? Хоча все одно зможуть тобі пошкодити, але обманути — не зможуть. А тим часом, наскільки змога, шукай сховку у філософії. Вона прийме тебе в своє лоно, в її святині будеш або безпечний, або безпечніший. Стикаються між собою лише ті, хто проходжається однією і тією ж дорогою. Але й самою філософією ти не повинен хизуватися; для багатьох, хто послуговувався нею надто зухвало й самовпевнено, вона стала причиною небезпеки. Хай вона позбавить пороків тебе, а не комусь іншому докоряє його пороками; хай не гребує загальноприйнятими звичаями; хай не вдає, що засуджує все те, від чого сама утримується.