Я й сам так гадав, знаючи з Провісових слів (у переказі Герберта), що Провіс на час був "ушився від людських очей" і що клієнтом містера Джеггерса він став лише через яких чотири роки, коли йому було не до претензій на батьківство. Хоча раніш я все-таки не міг бути певний щодо незнання містера Джеггерса: ця певність з'явилася тільки тепер.
— Ага! Отже, ви, Піпе, знаєте, хто батько юної леді? — сказав містер Джеггерс.
— Так,— відповів я,— і звуть його Провіс… Із Нового Південного Уельсу.
Від цих слів навіть містер Джеггерс здригнувся. Це було ледь-ледь помітно, він зразу ж стримав себе й узяв у руки, але все-таки він здригнувся, хоч і вдав, немов то він так шарпливо дістає хустинку з кишені. Як сприйняв мої слова Веммік — я не можу сказати, бо в ту хвилину боявся й глянути в його бік, щоб містер Джеггерс своїм гострим оком не помітив, що ми з Вемміком спілкуємось у нього за спиною.
— І на підставі чого Провіс це твердить, Піпе? — украй холодно спитав містер Джеггерс, тримаючи хустинку на півдорозі до носа.
— Він цього не твердить і ніколи не твердив,— сказав я,— він нічого не знає про свою дочку, не знає навіть, чи вона жива.
Цього разу всемогутня хустинка не спрацювала. Моя відповідь була для містера Джеггерса така несподівана, що він, не довершивши звичайного свого ритуалу, сховав хустинку назад до кишені, згорнув руки і зміряв мене пильним і проникливим поглядом, хоч з обличчя й лишався незворушним.
Тоді я розповів йому все, про що дізнався, і як я про це дізнався — подбавши тільки, щоб інформація, одержана від Вемміка, виглядала так, наче я добув її від міс Гевішем. За цим я особливо простежив. А туди, де сидів Веммік, я не дивився, поки не скінчив, і ще й потім цілу хвилину мовчки витримував погляд містера Джеггерса. Глянувши нарешті на Вемміка, я побачив, що перо він уже перемістив з поштової скриньки у руку й зосереджено схилився над столом.
— Х-ха! — промовив кінець кінцем містер Джеггерс, підступаючи до розкладених на столі паперів.— То на чому ж ми, Вемміку, зупинились, коли ввійшов містер Піп?
Але я не міг погодитись, щоб від мене отак просто відкараскались, і гаряче, мало не обурено, став його умовляти, щоб він був щирішим і відвертішим зі мною. Я нагадав йому, якими необгрунтованими надіями я дурив себе, і як довго це тривало, і як зрештою я все зрозумів, і натякнув на ту небезпеку, що гнітить мою душу. Я сказав, що, розкрившись перед ним, я можу сподіватись, що й він певною мірою розкриється переді мною. Я заявив, що не ганю його й ні в чому не підозрюю, що я довіряю йому й хочу від нього тільки одного: підтвердження істини. А якщо він спитає, навіщо це мені знати, яке я маю на це право, я відповім, хоч для нього нічого й не важать такі жалюгідні мрії: я кохав Естеллу так міцно й так довго, що нехай я втратив її і став навіки самотній, для мене все одно нічого нема дорожчого на світі за все те, що стосується Естелли. А побачивши, що містер Джеггерс стоїть непорушно й мовчки, глухий до моїх звертань, я обернувся до Вемміка й сказав:
— Вемміку, я знаю, що у вас добра душа. Я бачив вашу затишну домівку, й вашого старого батька, й ваші невинні розваги, які роблять таким принадним ваше дозвілля. Благаю вас, закиньте за мене слово містерові Джеггерсу, переконайте його, що, враховуючи все, що сталося, він повинен бути відвертіший зі мною!
Зроду ще я не бачив, щоб двоє чоловік так дивно втупились один в одного, як містер Джеггерс і Веммік після цієї моєї тиради. Спершу в мене промайнуло побоювання, що Веммік цю ж мить вилетить з роботи, але воно розвіялось, коли я побачив, що заціпенілість на обличчі містера Джеггерса змінилася слабеньким усміхом і Веммік посміливішав.
— Що я чую? — озвався містер Джеггерс.— Ви і старий батько, ви й невинні розваги?
— А й що? — відказав Веммік.— Поки я не заявляюся з ними сюди, кого це обходить?
— Піпе,— сказав містер Джеггерс, кладучи руку мені на плече й неприховано всміхаючись,— цей чоловік, здається, найхитріший облудник на весь Лондон.
— Е ні,— зауважив Веммік, сміливішаючи ще більше.— Я гадаю, що й ви незгірший.
І знов вони обмінялись тими самими дивними поглядами, наче підозрювали один одного в ошуканстві.
— Ви — і затишна домівка! — сказав містер Джеггерс.
— Оскільки вона не заважає службі,— відказав Веммік,— то хай собі й буде. Я от дивлюся на вас, сер, і думаю, а чи ви й самі не збираєтесь завести собі затишну домівку на той час, коли вам набридне уся ця робота?
Містер Джеггерс разів два-три кивнув головою і навіть — що найдивніше! — зітхнув.
— Піпе,— сказав він,— про "жалюгідні мрії" ми не говоритимемо: ви на них більше знаєтесь, і вони у вас свіжіші в голові. А тепер щодо цієї іншої справи. Я от розповім вам одну уявну історію. Тільки завважте: я говорю цілком умоглядно.
Він помовчав, давши мені змогу запевнити його, що я повністю усвідомлюю всю умоглядність його історії.
— Отож, Піпе,— почав містер Джеггерс,— уявіть собі таку історію. Уявіть, що жінка за таких обставин, які ви змалювали, приховала дитину, але змушена була заявити про це своєму законному адвокатові, коли той пояснив їй, що для того, щоб краще обороняти її, він повинен знати, що насправді сталося з дитиною. Уявіть собі також, що в цей самий час йому було доручено знайти для однієї ексцентричної багатої леді дитину, яку та хотіла взяти й виховати, як свою рідну.
— Я слухаю, сер.
— Уявіть собі далі, що він жив у середовищі, де панує зло, і про дітей знав тільки те, що їх плодять у великому числі для неминучої погибелі. Уявіть собі, що він часто бачив, як за кримінальні злочини найсерйознішим чином судять таких маленьких дітей, яких доводиться тримати на руках, бо інакше присяжні їх і не побачать; уявіть собі, що він знав безліч випадків, коли дітей ув'язнювали, шмагали батогами, засилали на каторгу, занедбували й робили вигнанцями із суспільства, всіляко допомагали їм ставати смертниками, а коли вони виростали, віддавали на смертну страту. Уявіть собі, що майже на всіх дітей, яких випадало йому день у день бачити у своїй практиці, він мав підстави дивитись, як на мальків, що, дорісши до розмірів риби, неминуче потраплять йому в невід — щоб їх переслідували, обороняли, зрікалися, полишали сиротами, щоб з них знущалися.
— Я слухаю, сер.
— Уявіть собі, Піпе, що серед цієї сили-силенної дітлашні трапилось одне гарненьке дитя, яке можна було врятувати,— батько начебто вважав це дитя неживим і сам не наважувався ні на які розшуки, що ж до матері, то вона була повністю в руках свого адвоката, який сказав їй приблизно таке: "Я знаю, що ви вчинили і як. Ви пішли туди-то, ось так ви напали, ось так захищалися, а потім, щоб одвести від себе підозри, ви подалися туди-то й зробили те-то. Я простежив за всіма вашими діями і розказую вам, як усе це було. Розлучіться з дитиною; якщо виникне потреба приставити дитину на суд, щоб з вас зняли обвинувачення, це буде зроблено. Віддайте дитину мені, і я докладу всіх зусиль, щоб вас визволити. Якщо вас буде врятовано, вашу дитину теж; якщо ви загинете, то хоч вашу дитину буде врятовано". Уявіть собі, що жінка на таке погодилась і що її виправдали.
— Я чудово вас розумію.
— І ви розумієте, що все це чисто умоглядно?
— Так, я розумію, що все це чисто умоглядно.
— Чисто умоглядно,— повторив Веммік.
— Уявіть собі, Піпе, що надмірні переживання й жах перед смертю трохи надвередили розум жінки, і, опинившись на волі, вона побоялася жити серед людей і —прийшла шукати притулку у свого адвоката. Уявіть собі, що він узяв її до себе і щоразу, коли її нестримна дика натура ладна була розбуятись, приборкував цю дикість, нагадуючи жінці про свою владу над нею. Ви усвідомлюєте, що це все вигадана історія?
— Цілком усвідомлюю.
— І от уявіть собі, що дитина ця виросла і вийшла заміж з розрахунку. Що мати її досі жива. Що батько її досі живий. Що батько й мати нічого не знають одне про одного, хоч і перебувають за кілька миль — нехай навіть за кілька ярдів — одне від одного. Що таємниця й лишається таємницею, як не вважати, що ви до неї докопалися. На цю останню деталь зверніть особливу увагу.
— Добре.
— Вемміка я теж попрошу на це звернути особливу увагу.
Веммік відповів:
— Добре.
— В ім'я кого варто було б відкривати цю таємницю? В ім'я батька? Не думаю, щоб зустріч з матір'ю полегшила його становище. В ім'я матері? Якщо її недаремно обвинувачували, то не думаю, щоб вона після цього відкриття відчула себе безпечніше. В ім'я дочки? Не думаю, щоб їй це вийшло на краще: чоловік, знаючи про її походження, мав би зайву перевагу над нею, а саму її покрила б ганьба, якої вона щасливо уникала двадцять років і може не зазнати й довіку. Але додайте до цього ще те, що ви, Піпе, її кохали, що вона була втіленням ваших "жалюгідних мрій",— які, між іншим, не тільки вам одному забивали голову,— і я скажу до вашого відома (а ви, подумавши, визнаєте мою рацію), що як це робити, то краще б ви цією вашою перев'язаною правою рукою відрубали собі перев'язану ліву руку, а тоді передали сокиру Веммікові, щоб він відрубав вам і праву.
Я подивився на Вемміка; обличчя його було дуже поважне. Він повагом приклав вказівного пальця до уст. Я зробив так само. Так само зробив і містер Джеггерс.
— Ну, Вемміку,— сказав він, уже звичайним своїм тоном,— то на чому ж ми зупинились, коли ввійшов містер Піп?
Я запримітив, що, взявшись за роботу, вони ще кілька разів обмінялися тими своїми дивними поглядами,— тільки тепер кожен з них підозрював, а може, й певний був, що проявив свою суто людську слабість, аж ніяк не допустиму при їхньому фахові. Саме тому, як мені здалося, вони стали такі непоступливі один перед одним: містер Джеггерс тримався якнайвладніше, а Веммік уперто стояв на своєму, коли мав хоч найменшу для цього підставу. Я ще ні разу не бачив, щоб в їхній співпраці панувала така незлагода, бо, як правило, вони чудово ладнали між собою.
Аж це — неначе сама доля вирішила підмогти їм — до кабінету вступив Майк, той самий клієнт з хутряною шапкою і звичкою витирати носа рукавом, що я його побачив, ще коли вперше опинився в цих стінах. Виглядало на те, що у цього типа завжди як не він сам, то хтось із рідні в халепі (тобто в Ньюгейті); отож і цим разом він повідомив, що його старшу дочку заарештовано за підозрою в крадіжці з крамниці.