І замість живого безпосереднього вияву почуттів, такого властивого юності, він сам був завжди нарочито стриманий, розмовляв штучним тихим голосом, особливо коли доводилось говорити по телефону з незнайомою людиною, і взагалі вмів у стосунках з товаришами підкреслити свою вищість.
Так з дитячих років він звик вважати себе за неабияку людипу, для котрої не обов'язкові звичайні правила людського співжиття.
Чому, насправді, він повинен був загинути, а не врятуватись, як інші, як той партизан, що його зустріла Любка? І яке право мав він, той чоловік, звести на пього таку підозру, коли не він, Стахович, а інші, відповідальніші люди, винні в тому, що загін потрапив у таке становище?
Поки всі, вагаючись, мовчали, Стахович навіть трохи підбадьорився такими міркуваннями. Але раптом Серьожка гостро зауважив:
— Схопився вогонь в іншому місці, а піп ліг собі на сиинку й поплив! А вогонь схопився тому, що загін на прорив пішов, коли кожна людина дуже потрібна. Виходить, усі пішли, щоб його врятувати?
Ваня Туркенич, командир, сидів, ні на кого не дивлячись, із своєю військовою виправкою, з обличчям незвичайної чистоти й мужності. І віл сказав:
— Солдат повинен виконувати наказ. А ти втік під час бою. Коротше кажучи — здезертирував у бою. У нас на фронті за це розстрілювали або здавали в штрафний батальйон. Люди кров'ю покутували свою провину...
— Я крові не боюсь...— заявив Стахович і зблід.
— Ти просто зазнайко, от і все! — сказала Любка.
Всі подивились на Олега: що ж він про це думає? І Олег промовив дуже спокійно:
— Ваня Туркенич уже все сказав, краще не скажеш. А з того, як Стахович тримається, він, видно, зовсім не визнає дисципліни... Чи може така людина бути в штабі нашого загону?
І коли Олег таке сказав, прорвалось те, що кипіло в усіх па душі. Молоді люди в запалі накинулись на Стаховича. Адже вони разом давали клятву,— як же міг Стахович давати її, коли на його совісті був такий вчинок, як же він міг не признатися в ньому? Ну, добрячий товариш, коли здатен був осквернити такий святий день! Звичайно, не можна ні хвилини держати такого товариша в штабі. А дівчата, Люба і Уля, навіть нічого не говорили, з таким презирством вони ставилися до Стаховича, і це його найдужче ображало.
Він зовсім стерявся й поглядав принижено, намагаючися всім зазирнути в очі, і все повторював:
— Невже ви мені не вірите? Дайте мені яке завгодно випробування...
І тут Олег справді показав, що він уже не Олег, а Ка-шук.
— Але ж ти розумієш, що тебе не можна залишити в штабі? — спитав він.
І Стахович мусив визнати, що, звісно, його не можна залишити в штабі.
— Важливо, щоб ти сам розумів це,— сказав Олег.— А завдання ми тобі дамо, і не одне. Ми тебе перевіримо. За тобою зостанеться твоя п'ятірка, і в тебе немало буде можливостей відновити своє добре ім'я.
А Любка сказала:
— У нього сім'я така хороша,— аж прикро!
Вони проголосували за виведення Євгена Стаховича із штабу "Молодої гвардії". Він сидів похнюпившись, потім підвівся і, перемагаючи себе, сказав:
— Мені це дуже тяжко, ви самі розумієте. Але я знаю, ви не могли вчинити інакше. І я не ображаюсь на вас. Я клянусь...— У нього затремтіли губи, і він вибіг з кімнати.
Всі тяжко мовчали. Трудно давалось їм це перше серйозне розчарування в товаришеві. І дуже трудно було різати по живому.
Та Олег широко всміхнувся й сказав, трохи заникуючись:
— Т-та він іще в-виправиться, товариші, їй-богуі
І Ваня Туркенич підтримав його своїм тихим голосом:
— А ви думаєте, на фронті таких випадків не бував? Молодий боєць спочатку злякається, а потім такий іще з нього солдат, любо-дорого!
Любка зрозуміла, що настав час докладно розповісти про зустріч з Іваном Федоровичем. Вона промовчала, правда, про те, як потрапила до нього,— взагалі вона не мала права розповідати про той, другий, бік її діяльності,— але показала навіть, пройшовшись по кімнаті, як він прийняв її та що казав. І всі пожвавішали, коли Любка сказала, що представник партизанського штабу визнав їх і похвалив Олега й на прощання поцілував її. Мабуть, він був справді задоволений з них.
Схвильовані, щасливі, з деяким навіть подивом, так по-новому вони бачили себе, вони стали тиснути руки й вітати одне одного.
— Ні, Ваню, подумай тільки, тільки подумай! — з наївним і щасливим виразом говорив Олег Земнухову.— "Молода гвардія" існує, її визнало навіть обласне керівництво!
А Любка обняла Улю, з якою вона подружилася з тої наради в Туркенича, але з якою ще не встигла поздоровкатись, і поцілувала її, як сестру.
Потім Олег знову зазирнув у свою книжку, і Ваня Зем-нухов, якого на минулому засіданні виділили в організатори п'ятірок, запропонував намітити ще керівників п'ятірок,— адже організація буде рости.
— Може, почнемо з Первомайки? — сказав він, весело глянувши на Улю крізь професорські окуляри.
Уля встала, опустивши руки, і враз на всіх обличчях неусвідомлено відбилось те прекрасне, щасливе, некорисливе почуття, яке в чистих душах не може не викликати дівоча врода. Але Уля не помічала цього любування нею.
— Ми, тобто Толя Попов і я, пропонуємо Вітю Петрова та Майю ПеглІванову,— сказала вона. Раптом вона побачила, що Любка з хвилюванням дивиться на неї.— А на Восьмидомиках хай Любка підбере: будемо сусідами,— сказана вона спокійним та вільним грудним голосом.
— Ну, що ти, справді! — Любка почервоніла й замахала біленькими ручками: який же вона, справді, організатор!
Але всі підтримали Улю, і Любка зразу вгамувалась: за мить вона уявила себе організатором на Восьмидомиках, і це їй дуже сподобалось.
Ваня Туркенич зрозумів, що настав час подати пропозицію, про яку вони умовилися вночі з Олегом. Він розповів усе, що трапилося з Олегом і чим це загрожувало не тільки йому, а й усій організації, і запропонував схвалити рішення, яке назавжди забороняло б Олегові брати участь в операціях без дозволу штабу.
— Я думаю, цього навіть пояснювати не треба,— сказав він.— Звичайно, це рішення має стосуватися й мене.
— Він п-правий,— сказав Олег.
І вони одностайно прийняли цю ухвалу. Потім устав Серьожка й дуже зніяковів.
— А в мене аж два повідомлення,— хмуро сказав віп, випнувши підпухлі губи.
Всім раптом стало так смішно, що який час йому навіть не давали говорити.
— Ні, я хочу спочатку — про цього Гната Фоміна. Невже ми терпітимемо цю сволоту? — раптом сказав Серьожка, червоніючи од гніву.— Цей Іуда зрадив Остапчука, Валька, і ми ще не знаємо, скільки наших шахтарів лежить на його чорній совісті!.. Я що пропоную?.. Я пропоную його вбити,— сказав Серьожка.— Доручіть це мені, бо я його все одно вб'ю,— сказав він. І всі раптом зрозуміли, що Серьожка таки вб'є Гната Фоміна.
Обличчя Олегове стало дуже серйозним, великі подовжні зморшки пролягли на лобі. Всі члени штабу змовкли.
— А що? Він правильно каже,— спокійним голосом мовив Ваня Туркенич.— Гнат Фомін — злісний зрадник. І його треба повісити. Повісити в такому місці, де його бачили б паші люди. І лишити на грудях плакат, за що повішено. Щоб інші начувались. А що насправді? — сказав він з несподіваною для нього жорстокістю в голосі.— Вони, либонь, нас не помилують!.. Доручіть це мені й Тюленіну...
Після того, як Туркенич підтримав Тюленіна, у всіх на душі немов полегшало. Хоч яка велика жила в їхніх серцях ненависть до зрадників, у першу мить не важились вони переступити через це. Але Туркенич сказав своє переконливе слово, це був їхній старший товариш, командир Червоної Армії,— отже, так і має бути.
— Звісно, ми повинні дістати дозвіл на це від старших товаришів,— сказав Олег,— але для цього треба мати нашу спільну думку... Я поставлю спочатку на голосування пропозицію Тюленіна про Фоміна, а потім — кому доручити,— пояснив він.
— Питання досить ясне,— сказав Ваня Земнухов.
— Так, питання ясне, а все-таки я поставлю окремо про Фоміна,— сказав Олег з якоюсь похмурою наполегливістю.
І всі зрозуміли, чому Олег так наполягає на цьому. Вони дали клятву. Кожен повинен був знову вирішити це в своїй душі. В суворому мовчанні вони проголосували за страту Фоміна й доручили стратити його Туркеничу й Тюленіну.
— Правильно вирішили! Так з ними й треба, із сволотою! — з гарячим блиском в очах говорив Серьожка.— Переходжу до другого повідомлення...
Лікар Наталя Олексіївна, та сама жінка з маленькими пухлими ручками й очима нещадного практичного виразу, розповіла Серьожці, що за вісімнадцять кілометрів од міста, в селищі, яке також має назву Краснодон, організувалась група молоді на боротьбу проти німецьких окупантів. Сама Наталя Олексіївна не перебувала в цій групі, а дізналась про її існування від своєї сусідки по квартирі в селищі, де жила мати Наталі Олексіївни,— від учительки Антоніни Єлисеєнко, і обіцяла їй допомогти встановити зв'язок з містом.
За пропозицією Серьожки штаб доручив зв'язатися з цією групою Валі Борц,— доручив заочно, бо зв'язкові Ніна та Оля Іванцови й Валя не були присутні на засіданні штабу, а разом з Мариною сиділи в сараї на подвір'ї й охороняли штаб.
Штаб "Молодої гвардії" скористався з того, що Олена Миколаївна й дядя Коля виїхали на кілька днів до району, де жила рідня Марини,— обміняти деякі речі на хліб. Бабуся Віра Василівна, вдавши, ніби вона вірить, що молодь зібралась на вечірку, вивела тьотю Марину з маленьким сином у сарай.
Поки вони засідали, вже стемніло, і бабуся Віра несподівано ввійшла в кімнату. Поверх окулярів, у яких одна дужка, заправлена за вухо, була відламана й прикручена чорною ниткою, бабуся Віра глянула на стіл і побачила, що пляшка з горілкою незаймана і кухлі порожні.
— Ви хоч би чай пили, я вам підігріла! — сказала вона, дуже збентеживши підпільників.— А Марину я вговорила лягти спати з сином у сараї, там повітря чистіше.
Бабуся привела Валю, Ніну й Олю і принесла чайник, і з якогось дальнього денця далекої шухляди — навіть не буфета, а комода,,— видобула кілька цукерок, потім причинила віконниці, засвітила каганець і вийшла.
Тепер, коли молоді люди самі зостались при цьому чадному каганчику, маленьке хистке полум'я якого виділяло з напівтемряви тільки випадкові деталі облич, одягу, речей,— вони справді стали скидатися на змовників. Голоси їхні звучали глухіше, таємничіше.
— Хочете послухати Москву? — тихо спитав Олег.
Всі зрозуміли це як жарт.