Рука, що запечатала листа, ніколи вже не триматиме ні пера, ні меча. Саму печатку вкрадено у Джорджа, коли він мертвий лежав на полі бою. Батько цього не знав; він сидів і, охоплений німим жахом, дивився на листа. А коли підвівся, щоб узяти його, то мало не впав.
Чи бували ви колись у сварці з близьким приятелем? Яким болем і докором стають для вас його листи, написані в пору любові й довір'я! Яка нестерпна мука — сидіти над цими палкими виявами мертвого почуття! Яка це брехлива епітафія над трупом любові! Який похмурий, жорстокий коментар до Життя і Суєти! Більшість із нас отримували або писали цілі паки таких листів. Це глибокі таємниці, які ми бережемо і яких боїмося. Осборн ще довго сидів, увесь тремтячи, над листом свого мертвого сина.
Лист бідолашного вояка був небагатослівний. Гордість не дозволила хлопцеві вилити в ньому ніжність, що переповнювала його серце. Він тільки написав, що напередодні великої битви хоче попрощатися з батьком і благав його бути ласкавим до дружини, а може, й дитини, яких він залишає після себе. Каючись, він признався, що через своє недбальство й марнотратність уже прогайнував більшу частину невеличкого спадку по матері. Він дякував батькові за колишню щедрість і обіцяв, що, чи йому судилось загинути, чи вижити, він не зганьбить імені Джорджа Осборна.
Властива англійцеві гордість, а може, до певної міри й ніяковість не дозволила йому написати більше. Батько не знав, що Джордж поцілував адресу на конверті.
Старий Осборн опустив листа з гірким, смертельним болем не заспокоєної любові й помсти. Він і далі любив сина і не вибачав йому.
Але через два місяці, коли дочки пішли з батьком до церкви, вони завважили, що старий сів не там, де звичайно сидів, коли слухав відправу, а на протилежному боці, і зі своєї лавки дивиться на стіну понад їхніми головами-Дівчата й собі подивилися туди, куди був спрямований похмурий батьків погляд, і побачили на стіні химерно оздоблену меморіальну дошку з зображенням Британії, що плакала над урною; зламаний меч і сплячий лев свідчили, що її встановлено на честь полеглого на війні. Тогочасні скульптори навигадували багато таких похоронних емблем, як ви й самі можете переконатися, глянувши на стіни собору св. Павла, вкриті сотнями цих хвалькуватих поганських алегорій. Протягом перших п'ятнадцяти років нашого сторіччя на них був постійний попит.
Під меморіальною дошкою красувався претензійний, добре відомий сестрам герб Осборнів, а під ним виднів напис: "Встановлено на пам'ять про Джорджа Осборна-молодшого, есквайра, покійного капітана його величності *** піхотного полку, що поліг за короля й батьківщину 18 червня 1815 року, двадцяти восьми років, у славетній битві під Ватерлоо. Dulce et décorum est pro patria mori" .
Побачивши її, сестри так розхвилювалися, що міс Марії довелось вийти з церкви.
Молільники шанобливо розступалися перед заплаканими дівчатами, вбраними в глибоку жалобу, і співчутливо поглядали на суворого старого батька, що сидів навпроти меморіальної дошки.
Чи вибачить він Емілії?— питали одна одну сестри, тільки-но минув перший напад горя.
Знайомі родини Осборнів, що знали про сварку батька з сином через одруження цього останнього, теж часто зважували, чи помириться він з молодою вдовою.
Чоловіки, коли заходила про це мова, навіть ішли в заклад — і на Рассел-сквер, і в Сіті.
Сестер уже й так трохи непокоїла думка, що, можливо, Емілію визнають членом родини, а коли пізно восени батько заявив, що їде за кордон, вони ще дужче занепокоїлись. Він не сказав, куди саме лаштується їхати, та сестри й так здогадалися, що в Бельгію; знали вони й те, що Джорджева дружина й досі живе в Брюсселі, бо леді Доббін та її дочки досить докладно передавали їм новини про сердешну Емілію. Нашому чесному капітанові підвищили звання, оскільки другий майор полку поліг на полі бою, а славний майор О'Дауд, що неабияк відзначився в тій битві, як відзначався скрізь, де можна було виявити витривалість і відвагу, став полковником і кавалером ордена Лазні.
Багато хто з хороброго *** полку, що протягом дводенної битви зазнав таких тяжких втрат, восени все ще перебував у Брюсселі, заліковуючи свої рани. Ще довгі місяці після тих великих битв місто скидалося на розлогий військовий шпиталь, а коли солдати й офіцери почали одужувати, парки та інші громадські місця наповнилися молодшими й старшими покаліченими вояками, що, уникнувши недавно смерті, почали жадібно шукати розваг, веселощів і любовних пригод, як і всі на Ярмарку Суєти. Містер Осборн легко знайшов людей із *** полку. Він чудово знав їхню форму, стежив за підвищеннями й змінами в полку і любив говорити про нього та про його офіцерів так, наче сам у ньому служив. Другого ж таки дня після приїзду до Брюсселя, вийшовши з готелю, розташованого біля парку, він побачив солдата в добре знайомій йому формі, який відпочивав на кам'яній лавці під деревом, і, тремтячи з хвилювання, сів біля нього.
Ви не з роти капітана Осборна?— спитав він і, помовчавши, додав:— Він був мій син.
Солдат виявився не з капітанової роти, але здоровою рукою він сумно й шанобливо торкнувся до кашкета, вітаючи змученого, пригніченого нещастям джентльмена, що звернувся до нього з запитанням.
У всій армії, мабуть, не було кращого й хоробрішого офіцера,— відповів солдат.— Сержант його роти (тепер-нею командує капітан Раймонд) ще в місті, він тільки-но оклигав від рани в плече. Ваша честь може його побачити, якщо захоче, і він розповість усе, що вас цікавить про... про подвиги *** полку. Але ваша честь, звичайно, вже бачили майора Доббіна, найближчого приятеля відважного капітана, і місіс Осборн, що також тут живе. Всі кажуть, що вона була в дуже поганому стані. Начебто шість тижнів чи й більше була несповна розуму. Але ви й так усе це знаєте, вибачте мені,
додав солдат. Осборн тицьнув у руку солдатові гінею і пообіцяв дати) ще одну, коли той приведе сержанта до нього в "Hôtel du Parc". Обіцянка зробила своє, і невдовзі сержант з'явився в номері містера Осборна. А солдат, розповівши двом чи трьом своїм приятелям про те, що приїхав батько капітана Осборна і що він дуже щедрий та великодушний джентльмен, подався з ними в шинок і пиячив, поки вистачило тих гіней, які йому перепали з пухкого гаманця пригніченого лихом старого батька.
У товаристві сержанта, що сам недавно підвівся після поранення, Осборн відвідав Ватерлоо і Катр-Бра — місця, які тоді відвідували тисячі його співвітчизників.
Він узяв сержанта до себе в карету і за його дороговказами об'їхав обидва поля бою. Осборн побачив те місце на дорозі, звідки полк вирушив у бій шістнадцятого числа, і схил, з якого він скинув французьку кавалерію, що насідала на бельгійців, коли ті відступали. Ось тут шляхетний капітан збив французького офіцера, що змагався з юним хорунжим за прапор, який випав з рук простріленого прапороносця. Ось цією дорогою вони відступали другого дня, а ось той вал, за яким полк відпочивав у зливу вночі на сімнадцяте. Он далі позиції, які вони зайняли й утримували цілий день; там їм довелося весь час перешиковуватись, щоб зустрічати атаки ворожої кавалерії, або лягати за валом, рятуючись від нещадної французької канонади. Саме на цьому схилі надвечір, коли після останньої відбитої атаки всій армії надійшов наказ переходити в наступ, капітан з криком "ура", вимахуючи шаблею, кинувся вниз і зразу ж упав, скошений ворожою кулею.
Капітан Доббін перевіз його тіло в Брюссель,— закінчив стишеним голосом сержант,— і поховав там, як ви й самі знаєте.
Поки сержант розповідав це, навколо них галасували селяни та інші шукачі реліквій, пропонуючи купити на пам'ять про битву хрести, еполети, розтрощені кіраси, орли.
Осборн щедро винагородив сержанта, прощаючись із ним після оглядин арени останніх синових подвигів. Могилу сина він уже відвідав, тільки-но приїхавши до Брюсселя. Тіло Джорджа лежало на мальовничому Лекенському кладовищі поблизу міста. Він колись побував на цьому кладовищі з веселою компанією і жартома сказав, що хотів би тут лежати після смерті. Там молодого офіцера й поховав приятель, у неосвяченому кутку, відділеному невисоким живоплотом від склепів, мавзолеїв, квіток і кущів, під якими спочивали католики. Старого Осборна образило те, що для його сина, англійського джентльмена, капітана англійської армії, не знайшлося місця в землі, де ховали звичайних чужоземців. Хто скаже, скільки пихи ховається в наших найтепліших почуттях до ближніх і яка егоїстична наша любов! Старий Осборн не задумувався над суперечливою природою своїх почуттів і над тим, як боролися в ньому батьківська любов і самолюбство. Він твердо вірив, що всі його вчинки правильні, що за будь-яких обставин він повинен робити по-своєму, і, немов жало оси чи гадюки, його нищівна, отруйна ненависть вражала все, що стояло йому на заваді. Він пишався своєю ненавистю так само, як пишався всім, що було йому притаманне. Завжди мати слушність, завжди йти пробоєм, ніколи не сумніватися — хіба не з допомогою цих великих рис тупість керує світом? Коли, повертаючись надвечір із Ватерлоо, містер Осборн наблизився до міської брами, назустріч йому трапився відкритий екіпаж, у якому сиділи дві жінки й чоловік; поряд їхав верхи офіцер. Осборн рвучко відхилився назад, і сержант вражено глянув на нього, віддаючи честь офіцерові, що машинально відповів йому. То їхала Емілія з пораненим хорунжим, а навпроти неї сиділа її віддана приятелька місіс О'Дауд. Так, то була Емілія, але зовсім не схожа на ту квітучу, гожу дівчину, яку знав Осборн! Вона зблідла і змарніла, її чудові каштанові коси були зачесані на рівний проділ і прикриті удовиним чепчиком — бідолашна жінка! Очі її дивилися кудись поперед себе, але нічого не бачили. Вона глянула на Осборна, коли їхні карети розминалися, проте не впізнала його. Він також не впізнав її, поки не підвів очей угору й не побачив Доббіна верхи на коні; аж тоді він вбагнув, хто то. Він її ненавидів. Він навіть не знав, що так ненавидить цю жінку, поки не побачив її тут. Коли екіпаж проїхав, він витріщився на здивованого сержанта з такою відвертою люттю в очах, ніби хотів сказати: "Як ти смієш дивитися на мене? Прокляття на твою голову! Так, я її ненавиджу! Це вона розтоптала мої надії і мої гордощі! "-Скажи тому негідникові, хай їде швидше!— сердито гукнув він служникові, що сидів на передку.
Та через хвилину позаду зацокотіли по бруківці копита, і Осборнову карету наздогнав Доббін.