— Я втомився споруджувати в тіні твою славу. Пиши сам.
— Не можу, — відповів він мені з поглядом людини, яка побачила тінь померлого. — Він мені не дозволяє.
— Хто, Ді?
— Ні, Верулам. Ти не помітив, що тепер він керує грою? Він примушує мене писати твори, якими потім вихвалятиметься як своїми. Ти розумієш, Келлі, це я справжній Бекон, а нащадки цього не знатимуть. Який паразит! Як я ненавиджу цього пекельного виплодка!
— Бекон — свиня, але у нього є талант, — сказав я. — Чому він не пише сам?
Я не знав, що в нього на це не було часу. Ми усвідомили це, коли через багато років Німеччину заполонило божевілля Рози і Хреста. Тоді, зіставивши окремі натяки, слова, які мимоволі вихопилися йому, я зрозумів, що автором маніфестів Рози і Хреста був він. Він писав під фальшивим ім'ям Йоганна Валентина Андреа!
Тоді я не розумів, для кого писав Андреа, а тепер, знемагаючи в пітьмі цього льоху, з головою, яснішою, ніж голова дона Ізидро Пароді, тепер я це знаю. Мені сказав це Совпс, мій в'язничний товариш, колишній португальський тамплієр: Андреа писав лицарський роман для одного іспанця, який тим часом нидів у іншій в'язниці. Не знаю навіщо, але це було потрібне підлому Беконові, який хотів увійти до історії як таємничий автор пригод лицаря з Ламанчі, й він попрохав Андреа тайкома написати твір за справжнього, прихованого автора, яким він згодом себе видасть, аби мати змогу насолоджуватись у тіні (але чому, навіщо?) тріумфом іншого.
Але я відхиляюсь від теми, мені холодно у цьому льоху, і в мене болить великий палець. Я відшліфовую, при кволому світлі гаснучої лампадки, останні твори, які перейдуть до історії під іменем Вільяма.
* * *
Доктор Ді помер, бурмочучи: "Світла, більше світла" і вимагаючи шпички до зубів. Тоді він сказав: "Qualis Artifex Реrео!" Його звелів убити Бекон. До того, як королева померла, позбавлена розуму й серця, Веруламові якось пощастило її спокусити. Риси обличчя королеви змінилися, вона схудла на кістку. їжа її звелася до невеличкого кусня білого хліба та супу з цикорію. Вона тримала при собі шпагу, і в хвилини гніву несамовито стромляла її у завіси та адамашки, що вкривали стіни її пристановища. (А якби за ними хтось був, хтось підслуховував? Або щур, щур? Добра, ідея, старий Келлі, треба її запам'ятати.) Коли стара дійшла до такого стану, Беконові легко було,припавши їй до колін, укритих баранячою шкурою, примусити повірити, ніби він — Вільям, її байстрюк — адже вона вже була сліпа. Золоте Руно! Подейкували, ніби він заміряється на трон, але я знав, що йому потрібне щось зовсім інше, керівництво Планом. Саме тоді він став віконтом Сент-Альбаном. І, почуваючи себе на коні, усунув Ді.
* * *
Королева померла, хай живе король... Тепер уже я був незручний свідок. Він затяг мене в засідку одного вечора, коли Смаглява Леді нарешті могла б стати моєю: вона танцювала, обіймаючи мене, піддавшись дії трав, здатних викликати видива, вона, вічна Софія, зі своїм зморшкуватим обличчям старої кози... Він увійшов із гуртом збройних людей, наказав прикрити мені очі хустинкою, і я враз зрозумів — вітріол! І як сміялася Вона, як сміялась ти, Pin Ball Lady — oh, maiden virtue rudely strumpeted, oh gilded honor shamefully misplac'd! — а тим часом він торкався тебе своїми хижими руками, ти ж називала його Симоном і цілувала його лиховісний шрам...
У Вежу, у Вежу, реготав Верулам. І відтоді тут я й нидію, з цим покидьком людським, що називає себе Совпсом, а тюремники знають мене лише як Конопляного Джіма. Я глибоко, ревно вивчав філософію, юриспруденцію та медицину і, на жаль, також богослів'я. І ось я тут, бідолашний божевілець, і знаю я стільки ж, скільки знав раніше.
* * *
Я спостерігав з бійниці за королівськими зашлюбинами, пильнуючи лицарів із червоним хрестом, які гарцювали на конях під звук сурм. Я мав бути там і грати на сурмі, Чечилія це знала, у мене знов відібрали нагороду, приз. На сурмі грав Вільям. Я ж у тіні писав для нього.
— Я навчу тебе, як помститися, — пошепки сказав мені Совпс, і того дня він відкрив, хто він насправді, — абат-бонапартист, уже багато століть тому похований у цьому льосі.
— Ти вийдеш звідси? — запитав я його.
— If... — почав відповідати він. Відтак замовк. Стукаючи ложкою по стіні, за допомогою таємничої абетки, одержаної ним, за його словами, від Тритемія, він почав передавати повідомлення в'язневі, який сидів у сусідній камері, графові Монсальвату.
* * *
Проминули роки. Совпс не перестає невтомно стукати по стіні. Тепер я знаю, до кого і з якою метою. Його звати Ноффо Деї. Цей Деї (якими таємничими чарами Деї та Ді звучать так подібно? Хто виказав тамплієрів?), навчений Совпсом, виказав Бекона. Що він таке сказав, я не знаю, але кілька днів тому Верулама кинули до в'язниці. Його звинуватили у содомії, адже, мовляв (тремчу на саму думку, що це правда), ти, Смаглява Леді, Чорна Діво друїдів і тамплієрів, була не ким іншим, є не ким іншим, як вічним андрогіном, який вийшов з мудрих рук — чиїх, чиїх же? Тепер, тепер я вже знаю, з рук твого полюбовника, графа Сен-Жермена! А хто ж такий Сен-Жермен, якщо не той самий Бекон (чого тільки не знає Совпс, цей похмурий тамплієр, який прожив не одне життя...)?
Верулам вийшов із в'язниці і за допомогою магічного мистецтва повернув собі прихильність монарха. Тепер, розповідає мені Вільям, він проводить ночі на Темзі, у Pilad's Pub, граючи з тою дивною машиною, що її збудував для нього якийсь італієць з-під Неаполя, згодом спалений так жахливо в Римі за його наказом. Перед тим Верулам заманив його до Лондона, аби видурити в нього його таємницю, астральну машину, пожирачку божевільних сфер, що мчать безконечними універсальними світами поміж янгольських спалахів. Даючи корпусові машини непристойні поштовхи лобком, наче тріумфуючий звір, і наслідуючи перипетії небесних тіл у царстві Деканів, щоб зрозуміти останні таємниці їхнього величного заснування та саму таємницю Нової Атлантида, він назвав її Gottlieb's , пародіюючи святу мову маніфестів, приписуваних Андреа... Ох! вигукую я, надзвичайно ясно все усвідомлюючи, але запізно й намарне, а тим часом аж видно, як пульсує моє серце під мереживом корсета: ось чому він забрав у мене сурму, амулет, талісман, космічне закляття, яке давало владу над демонами. Що ж він таке замишляє у своєму Домі Соломона? Занадто пізно, повторюю я собі, йому вже дано завелику владу.
* * *
Подейкують, нібито Бекон помер. Совпс запевняє мене, що це неправда. Ніхто не бачив його трупа. Він живе під фальшивим ім'ям у ландграфа Гессе, уже втаємничений у найбільші містерії, а отже безсмертний, готовий продовжувати свою похмуру битву за тріумф Плану, здійснюваного в його ім'я і під його проводом.
Після цієї вдаваної смерті мене прийшов відвідати Вільям зі своєю лицемірною посмішечкою, яку грати не приховали від мене. Він запитав, навіщо у сонет 111 я вставив якогось Фарбаря, він зацитував мені: То What It Works in, Like the Dyer's Hand... — На пальцях фарбаря сліди від фарб — Слід мого фаху на моїй натурі...
— Я ніколи не писав цих слів, — сказав я йому. І то була правда... Ясна річ, їх уписав Бекон перед своїм зникненням, аби дати якийсь таємничий сигнал тим, хто потім від двору до двору прийматиме Сен-Жермена як спеціаліста з фарбування... Гадаю, у майбутньому він намагатиметься дати зрозуміти, що то він написав Вільямові твори. Яким очевидним стає все це з пітьми темниці!
* * *
"Where Are Thou, Muse, That Thou Forget'st So Long?" Я почуваюся втомленим, хворим. Вільям очікує від мене нового матеріалу для своїх паскудних клоунад там, у театрі "Глобус".
Совпс пише. Я дивлюся поверх його плечей. Він накидав незрозуміле повідомлення: "Riverrun, past Eve and Adam's..." Він ховає картку, дивиться на мене, бачить, що я блідіший за Привида, читає в моїх очах Смерть. Він шепоче мені:
— Відпочинь. Не бійся. Я писатиму за тебе.
Що він і робить, машкара на машкарі. Я повільно згасаю, а він забирає у мене навіть це останнє світло, світло темряви.
74
Попри те що він мав добру волю, його дух і пророцтва видаються очевидними оманами демона... Вони спроможні обдурити чимало допитливих людей і спричинити велику шкоду та ганьбу в церкві Нашого Господа.
Відгук про Гійома Постеля,
надісланий Ігнатієві Лойолі отцями єзуїтами
Сальмероном, Лоостом та Уголетто 10 травня 1545
Бельбо стримано розповів нам про свої фантазії, не читаючи своїх сторінок і оминаючи натяки на своє особисте життя. Ба більше, він дав нам зрозуміти, що ці комбінації підказав йому Абулафія. Те, що Бекон був автор маніфестів Рози і Хреста, я вже десь чув. Але мене вразив один натяк — що Бекон був віконтом Сент-Альбаном.
Щось крутилось у мене в голові, щось із того, що стосувалося моєї давньої дипломної роботи. Я провів наступну ніч, копирсаючись у своїй картотеці.
— Панове, — з певною урочистістю сказав я наступного ранку своїм спільникам, — зв'язків ми не вигадуємо. Вони існують. Коли святий Бернард підкидає ідею про собор, аби узаконити тамплієрів, серед уповноважених організувати цю справу є пріор Сент-Альбана, названий, між іншим, на честь святого Альбана, першого англійського мученика, євангелізатора Британських островів, що народився якраз у Веруламі, Беконовій вотчині. Святий Альбан був кельтом і, безперечно, друїдом, утаємниченим, як і святий Бернард.
— Цього замало, — сказав Бельбо.
— Заждіть. Цей пріор Сент-Альбана був настоятелем Сен-Мартен-деШан, абатства, де згодом розташується Консерваторій мистецтв та ремесел!
Бельбо зреагував.
— Хай йому біс!
— Це ще не все, — додав я, — адже Консерваторій був задуманий як знак шани Беконові. Двадцять п'ятого брюмера III року Конвент уповноважує свій Комітет народної освіти видрукувати повне зібрання творів Бекона. А вісімнадцятого вендемера того ж таки року той самий Конвент голосує за закон, який зобов'язує створити Будинок мистецтв та ремесел, як утілення ідеї Дому Соломонового, що про нього говорить Бекон у Новій Атлантиді, і це мало б бути місцем, де будуть зібрані всі винаходи людства.
— То що? — запитав Діоталлеві.
— А те, що у Консерваторії є маятник, — сказав Бельбо. І з реакції Діоталлеві я зрозумів, що Бельбо не втаємничив його у свої міркування з приводу маятника Фуко.
— Не поспішайте, — мовив я.