Герцог скористався з того сум'яття і виніс свою майже непритомну жертву. Важкі, товсті, замкнуті двері стояли між бідолашною дівчиною та її хоробрим захисником, який опинився віч-на-віч з чотирма бандитами. На щастя, спритна і гнучка, як вуж, Чікіта, сподіваючись допомогти Ізабеллі1, прошмигнула крізь прочинені двері вслід за герцогом — у розпалі боротьби, серед гуркоту пострілів Валомбрез не помітив її, тим більше, що дівчинка одразу ж заховалася в темному кутку просторої кімнати, ледь освітленої тьмавим світлом маленької лампи на поставці.
— Негідники, де Ізабелла? — крикнув Сігоньяк, побачивши, що молодої актриси в кімнаті немає.— Я щойно чув її голос.
— Ми не наймалися стерегти її для вас,— спокійнісінько відповів Малартик.— Та й дуеньї з нас неважні.
І, сказавши це, кинувся із шпагою на барона, але той спритно відбив напад. Малартик був небезпечний супротивник, вважали, що після Лампурда він — найбільш вправний у Парижі фехтувальник, але довго битися з Сігоньяком йому було не під силу.
— Пильнуйте за вікном, поки я впораюся з цим голубком,— розмахуючи шпагою, сказав він Крутиморду, Кривуляю і Випиваку, які поспіхом заряджали свої пістолети.
В що мить новий обложник карколомним стрибком увірвався в кімнату. То був Скапен — колишній циркач і солдат, він умів такими стрибками долати перешкоди. Бистре око його вмить побачило, що розбійники насипають порох і забивають кулі в пістолети, а шпаги їхні лежать поруч; скориставшись із розгубленості ворогів, ошелешених його несподіваною появою, Скапен миттю зібрав усі ті шпаги і викинув їх у вікно; а тоді підскочив до Випивака, обхопив його руками і затулився ним, ніби щитом, підставляючи ворога під націлені дула пістолетів.
— Сто тисяч чортів, не стріляйте! — кричав Випивак, задихаючись у сильних Скаиенових руках.— Не стріляйте! Ви проб'єте мені живіт або голову, а приймати смерть од товаришів дуже тяжко.
Щоб Крутиморд і Кривуляй не пальнули в нього ззаду, Скапен завбачливо притулився до стіни, загородившись Ви-ииваком, а щоб не дати їм прицілитись, повертав забіяку то в один бік, то в другим, ноги бандита часом торкалися землі, але, на відміну від Антея, це не додавало йому сили.
Скапен придумав дуже розумно, бо Кривуляй, який не любив Випивака і взагалі не дбав про життя людини, навіть свого спільника, уже цілився в голову актора, вищого від бандита: пролунав постріл, одначе актор устиг пригнутись, а Випивака трохи підняв угору, щоб захистити себе, і куля пробила дерев'яну панель, на льоту одірвавши бідоласі вухо.
— Ой, я пропав! Я вже мертвий! — зарепетував розбійник з усієї сили, незаперечно доводячи цим, що він живий-живісінький.
Скапен не ждав другого пострілу; він знав, що куля, прошивши Випивака, принесеного в жертву не вельми перебірливими приятелями, може неабияк поранити і його самого, отож підняв пораненого забіяку і щосили швиргонув, наче колоду, на Крутиморда, який, опустивши дуло пістолета, саме підступав ближче. Розбишака випустив пістолет і полетів сторчака разом із Випиваком, кров якого вимазала йому лице і засліпила очі.
Якусь мить бандит лежав оглушений і прибитий, а Скапен тим часом ногою відштовхнув пістолет, вихопив ніж і обернувся до Кривуляя — розлючений невдачею, той з кинджалом у руці кинувся на актора.
Скапен пригнувся, лівою рукою схопив і стис зап'ясток Кривуляя, щоб ворог не міг штрикнути кинджалом, а праною так ударив його ножем, що, певно, вбив би, коли б на тому не було куртки з цупкої буйволячої шкіри. Ніж усе-таки розпоров йому бік, хоч і не глибоко. Рана не була ні смертельна, ні дуже небезпечна, але приголомшений Кривуляй похитнувся і впав на одне коліно; актор, не випускаючи його руки, наглим ривком смикнув і досить легко повалив забіяку. А на додачу для певності ще стусонув його кілька разів по голові, щоб був уже зовсім смирний.
А Сігоньяк, поки все це діялося, змагався з Малартиком. З холодним шаленством людини, вправність якої не поступається її сміливості, барон відбивав усі удари забіяки і вже дряпнув йому передпліччя — на рукаві у того раптом з'явилася червона пляма. Малартик відчув, що коли бій триватиме далі, то він загине, і надумав зробити останнє зусилля: в глибокому випаді спробував завдати Сігоньякові прямого удару. Клинки зіткнулися так швидко й різко, що аж іскри посипались, але баронова шпага, неначе вгвинчена в бронзовий кулак, відвела вбік шпагу * бандита. Вістря пройшло під пахвою капітана Фракаса й дряпнуло камзол, щоправда, не пробивши його. Малартик випрямився; та не встиг він зайняти оборону, як Сігоньяк вибив у нього з руки шпагу, наступив на неї і, приставивши лезо ворогові до горла, крикнув:
— Здавайтесь, або вам смерть!
У цю критичну мить хтось великий, ламаючи дрібні гілки, ввалився через вікно прямо на поле бою і, побачивши безвихідне становище Малартика, сказав йому рішучим тоном:
— Ти можеш не соромлячись підкоритися цьому сміливцеві; твоє життя на вістрі його шпаги. Ти чесно виконав свій обов'язок, тепер вважай себе військовополоненим.
Потім він обернувся до барона.
— Повірте його слову,— мовив.— Це по-своєму чесний чоловік, більше він нічого не зробить вам на шкоду.
Малартик потвердив, кивнувши головою, і Сігоньяк опустив грізну рапіру. Жалюгідний забіяка підняв свій клинок, вклав його в піхви, сів у крісло й носовою хусткою стягнув руку, на якій розпливалась червона пляма.
— А всім цим пройдисвітам, пораненим хто дужче, хто менше, чи мертвим, я, з вашої ласки, про всяк випадок зв'яжу лапи, як індикам, коли їх, тримаючи головою вниз, несуть на базар,— сказав Жакмен Лампурд (це був саме він).— А то вони можуть отямитись і, диви, ще вкусять, хоча б за п'яту. Такі мерзотники здатні й прикинутись, буцімто вже вибули з. бою, аби лиш урятувати свою нікчемну шкуру.
Він дістав із кишені коротких штанів тонку шворку і вправно зв'язав нею ноги й руки Крутимордові, який вдав, ніби опирається, Випиваку — цей верещав, наче то заживо скубли сойку, і навіть Кривуляю, хоча він лежав нерухомо, синювато-блідий, достоту мрець.
Не дивуйтеся, що Лампурд опинився серед акторів, котрі штурмували замок: забіяка з фанатичною благоговійністю схилявся перед Сігоньяком, він був зачарований майстерністю барона, показаною в сутичці на Новому мості, і тепор запропонував капітанові свої послуги, а ними в таких трудних і небезпечних обставинах, далебі, не слід було гребувати. Зрештою, в ті часи нерідко траплялося, що приятелі, за плату відстоюючи інтереси супротивних сторін, виступали в усяких ризикованих сутичках один проти одпого із шпагами чи кинджалами, не відчуваючи ніяких докорів сумління.
Ви, певно ж, не забули, що Рашпіль, Агостен, Мерендоль, Азолан і Лабріш, тільки-но почався напад, переправилися в човні через фосу і вийшли за межі замку, аби вдарити по ворогові з тилу. Вони тихо обігнули рів і опинилися якраз там, де лежало, повалившись над водою, велике підпиляне дерево, що стало і містком, і драбиною для визволителів молодої актриси. Хоробрий Ірод, певна річ, запропонував свою допомогу Сігоньякові, якого високо цінив і за яким пішов би в самісіньке пекло, навіть коли б то й не стосувалося Ізабелли, улюблениці всієї трупи, а найперше його самого. Досі Ірода не видно було в розпалі бою, але зовсім не через боягузтво, бо цей актор мав серце воїна. Так само, як і інші, він сів верхи на дерево і, підтягуючись руками та відштовхуючись ногами, обдираючи об шерехату кору штани, помалу повз уперед. Перед ним просувався з гріхом пополам театральний швейцар, кріпкий чолов'яга, який звик діяти кулаками і відбивати натиск юрби. Діставшись, до того місця, де відходили гілки, швейцар схопився за одну з них, товсту та міцну, і поліз далі; але Ірод, здоровенний, мов Голіаф,— йому тільки й грати ролі тиранів, а не дертися на височінь,— діставшись до кінця стовбура, відчув, що гілки під ним загрозливо гнуться й тріщать. Глянувши вниз, він невиразно побачив у глибині, футів за тридцять, чорну воду. Ірод поміркував і переліз на товщу гілляку, яка могла витримати його.
"Еге! — подумав він.— Лазити мені по цих гілочках, що гнулися б і від горобця, так само розумно, як слонові танцювати на павутинці. То заняття для закоханих, для Скапе-нів та інших спритників, у них такі ролі, що хоч-не-хоч треба бути худим. Я ж, комедійний король і тиран, якому приємніше добре попоїсти, аніж поволочитися за спідницею, не маю легкості акробатів і канатохідців. Досить мені посунутися ще трохи, поспішаючи на допомогу капітанові,— а вона йому дуже потрібна, бо там, ясне діло, точиться запеклий бій, он як гримлять постріли й брязкають шпаги,— ще один крок на цьому дереві, і я впаду в пекельну, чорну, мов чорнило, вкриту липкою зеленню воду, де повно жаб, упаду й, пірнувши з головою в мул, безславно загину в тій смердючій могилі, пропаду ні за цапову душу, не завдавши ніякої шкоди ворогові. І якщо зараз я поверну назад, то мені не буде стидно. Мужність тут нічого не означає. Будь ти хоробрий, як Ахілл, Роланд чи Сід, а коли важиш двісті сорок фунтів і ще кілька унцій, то на гілочці завтовшки з мізинець не втримаєшся. Тут діло не в геройстві, а в вазі. Отже, назад; я придумаю, як інакше потайці пробратись у фортецю, щоб допомогти доблесному баронові, котрий уже, мабуть, сумнівається в моїй дружбі, якщо тільки йому там є коли подумати про когось чи про щось".
Швидко закінчивши цей монолог — бо думка в сто раз бистріша за слово, хоча преславний Гомер і називає його крилатим,— Ірод круто розвернувся на своєму дерев'яному коні, то пак на стовбурі дерева, й почав обережно спускатися. І раптом зупинився. До нього долинув легенький шум — ніби хтось терся коліньми об кору і сопів, з усіх сил деручись угору; ніч була темна, тінь від замку робила морок ще густішим, але Ірод розрізнив неначе якийсь горб на рівній лінії стовбура. Актор пригнувся, сплющився, наскільки йому дозволяло черево, і затаївся, завмер, чекаючи. Хвилин через дві трошки підвів голову і побачив, що невідомий зовсім близько; тоді Ірод враз випростався й опинився прямо перед Мерендолем — ватаг банди хотів захопити актора зненацька і вдарити в спину. Щоб вивільнити руки, бо ж йому треба було підніматись, Мерендоль тримав ніж у зубах, і в темряві здавалося, ніби у нього здоровенні вуса.