Ви знайдете її в залі, за отими завісами. Я саме її малював.
Вел промовив іще раз "щиро вдячний" і зник, залишивши кригу між кузенами непорушеною.
— Я бачив на виставці ваші акварелі,— сказав Сомс.
Джоліона пересмикнуло. Ось уже двадцять шість років він не спілкувався з форсайтівським загалом, але в його уяві всі родичі були пов'язані з "Днем дербі" Фріта й естампами Лендсіра. Він довідався від Джун, що Сомс став аматором живопису, а це було навіть гірше. І тепер він відчув, що його проймає почуття якоїсь дивної відрази.
— Давно я вас не бачив,— сказав він.
— Атож,— відповів Сомс крізь стиснені зуби,— відколи... власне, я приїхав до вас поговорити саме з цього приводу. Кажуть, що ви її опікун.
Джоліон ствердно кивнув головою.
— Дванадцять років — довгий час,— швидко провадив Сомс.— Мені... мені це обридло.
Не знаючи, що сказати на те, Джоліон запитав:
— Може, закурите?
— Ні, дякую.
Джоліон сам закурив сигарету.
— Я хочу бути вільним,— різко мовив Сомс.
— Я з нею не зустрічаюсь,— промурмотів Джоліон крізь тютюновий дим.
— Але ж ви, мабуть, знаєте, де вона мешкає.
Джоліон ствердно кивнув головою. Він не збирався давати. адресу без її згоди. Сомс, очевидно, вгадав його думки.
— Я не питаю її адреси,— сказав він.— Я її знаю.
— То чого ж вам треба?
— Вона мене покинула. Мені потрібне розлучення. — Довгенько ви зволікали.
— Еге ж,— відповів Сомс, і обидва змовкли.
— Не дуже я тямлю в цьому ділі — геть усе забув,— сказав Джоліон із кривою посмішкою. Йому самому довелося чекати смерті, яка нарешті розлучила його з першою місіс Джоліон.— Ви хочете, щоб я поговорив з нею про це?
Сомс підвів на нього погляд.
— Мабуть, у неї хтось є.
Джоліон знизав плечима.
— Цього я не знаю. На мою думку, кожен із вас міг жити так, наче другого немає на світі. Так воно завжди буває в подібних випадках.
Сомс повернувся до вікна. Кілька рано опалих дубових листків котилися по терасі за вітром. Джоліон побачив Голлі й Вела Дарті, що прямували через лужок до стайні. "Не хочу я тягти руку за обома,— подумав він.— Я повинен стати на її бік. Така була б і батькова воля". І на одну мить йому здалося, що в старому кріслі позаду Сомса сидить батько, поклавши ногу на ногу, і читає "Таймс". Видиво зникло.
— Мій батько любив її,— мовив він стиха.
— Мені не зрозуміло чому,— відповів Сомс, не повертаючись.— Вона завдала горя вашій дочці Джун; вона завдала горя всім. Я дав їй усе, чого вона бажала. Я ладен був навіть простити їй, але вона воліла покинути мене.
Співчуття, яке було зажевріло в душі Джоліона, зразу погасло — так діяв на нього цей здавлений голос. Чому всякий жаль до цієї людини зразу пропадає? Що в ній є такого?
— Я можу поїхати поговорити з нею, якщо ви хочете,— сказав він.— Мабуть, вона рада буде дістати розлучення, але напевно я нічого не знаю.
Сомс кивнув головою.
— Так, будь ласка, поїдьте. Я знаю її адресу, але не хочу її бачити.
Він безперестану водив язиком по губах, наче вони пересохли.
— Може, вип'єте чаю?— запитав Джоліон і вчасно стримався, щоб не додати "і оглянете будинок". І перший пройшов у хол. Подзвонивши й звелівши принести чай, він підійшов до мольберта й повернув полотно до стіни. Чомусь йому не хотілося, щоб його роботу побачив Сомс, який стояв тут, посеред великої кімнати, призначеної спеціально для його картин. В обличчі свого кузена, яке мало невловну родинну подібність, до його власного, в його випнутому підборідді, в гострому зосередженому погляді Джоліон побачив те, що навело його на думку: "Цей чоловік ніколи нічого не забуде і ніколи не виявить того, що таїться в його душі. Він затятий!"
VII. ЖЕРЕБЧИК І КОБИЛКА
Коли юний Вел залишив старше покоління, він подумав: "Яка нудота! Дядечко Сомс устругнув добрий жарт. Цікаво, що ж воно за дівчисько?" Він не сподівався нічого приємного від її товариства і раптом побачив її: вона стояла в холі й дивилася на нього. А вона гарненька! Йому пощастило!
— Боюся, ви мене не знаєте,— сказав він.— Мене звуть Вел Дарті. Я ваш далекий родич, троюрідний брат, чи як воно там зветься. Моя мати з Форсайтів.
Голлі, чия худенька смаглява рука затрималася в його руці, бо дівчині бракувало сміливості забрати її, сказала:
— Я не знаю нікого з родичів. Чи їх багато?
— Сила. Здебільшого вони нестерпні. Ну принаймні деякі з них. Родичі завжди нестерпні, правда?
— Мабуть, вони й собі вважають нас нестерпними,— сказала Голлі.
— Не знаю чого. От вас, наприклад, ніхто не може вважати нестерпною.
Голлі подивилася на нього — щирість, яка світилася в її замислених сірих очах, раптом сповнила Вела почуттям, що він повинен захищати її.
— Я хочу сказати, що родичі бувають різні,— додав він розважливо.— Наприклад, ваш батько здається цілком порядною людиною.
— Атож!— гаряче мовила Голлі.— Такий він і є насправді.
Щоки Вела залив рум'янець: в його пам'яті постала та сцена в "Пандемоніумі": смаглявий чоловік із червоною гвоздикою в петельці, який виявився його рідним батьком!
— Але ви ж знаєте, які люди Форсайти,— сказав він майже злостиво.— О, я й забув, ви не знаєте.
— Які ж вони?
— О, страшенно розважливі; зовсім не спортсмени. Подивіться хоча б на дядечка Сомса.
— Охоче подивлюся,— сказала Голлі.
Вела охопило бажання взяти її під руку.
— Не треба,— мовив він,— краще ходімо надвір. Ви його й так скоро побачите. А ваш брат, який він?
Не відповідаючи, Голлі повела його на терасу і далі на лужок. Як вона може змалювати Джоллі, котрий, відколи вона себе пригадує, був її повелителем, володарем і ідеалом?
— Він, мабуть, верховодить над вами?— лукаво запитав Вел.— Я зустрінуся з ним у Оксфорді. А коні у вас є?
Голлі кивнула головою.
— Хочете подивитися стайні?
— Аякже!
Вони пройшли під дубом, минули лужок, порослий рідкими кущами, і зайшли у двір, де була стайня. Там, під вежею з годинником, лежав кошлатий біло-рудий пес, такий старий, що навіть не встав, а тільки помалу замахав закрученим, як бублик, хвостом.
— Це Балтазар,— сказала Голлі.— Він дуже старий, страшенно старий, майже такого ж віку, як і я. Бідний собака! Він дуже любить татуся.
— Балтазар! Чудернацьке ім'я. Але, знаєте, він не чистопородний.
— Ні, але він такий милий, — і вона нахилилася погладити собаку. Ніжна, струнка, з чорнявою простоволосою голівкою, з тонкою засмаглою шиєю і руками, вона здавалася Велові дивним чарівним створінням, яке раптом з'явилося перед ним і заступило все, що він знав досі.
— Коли помер дідусь,— сказала вона,— він два дні не хотів нічого їсти. Адже він бачив, як дідусь помирав.
— То це старий дядечко Джоліон? Мати завжди каже, що він був чудова людина.
— Так, чудова,— сказала Голлі просто й відчинила двері стайні.
В просторому стійлі стояла сріблисто-чала кобила, заввишки футів із п'ять, з довгим чорним хвостом і такою самою гривою.
— Це моя Русалка.
— О, конячка знаменита,— сказав Вел.— Але треба підрізати їй хвоста. Тоді вона буде ще краща.— І, впіймавши зосереджений погляд дівчини, він раптом подумав; "Може, й не варто його підрізати, якщо він їй подобається такий". І він глибоко вдихнув повітря стайні.— Коні чудова штука, еге ж? Мій тато...— він затнувся.
— Прошу?— мовила Голлі.
Бажання розповісти їй геть усе чисто мало не захопило його.
— Та не варто про це... Розумієте, він часом витрачає на них силу грошей. Я теж їх страх як люблю — і їздити верхи, і полювати. А ще мені подобаються перегони. Я хотів би сам брати участь у перегонах.
І, забувши про те, що в його розпорядженні лишився тільки один день, на який він призначив зустрічі двом своїм друзям, Вел раптом запропонував:
— Слухайте-но, якщо я завтра найму конячину, ви поїдете зі мною кататися в Річмонд-парк?
Голлі в захваті заплескала в долоні.
— Авжеж! Я так люблю їздити верхи! Але ж тут стоїть кінь Джоллі. Чому б вам не взяти його? Ось він. Ми можемо поїхати після чаю.
Вел нерішуче подивився на свої ноги в звичайних штанях. Він уявляв собі, як вона побачить його бездоганно одягненого, у коричневих чоботях і бедфордівських плисових штанях.
— Мені б не хотілося їздити на його коні,— сказав він.— Навряд чи це йому сподобається. До того ж, мабуть, дядечко Сомс хоче вже вирушати додому. Ні, не думайте, що я бігаю за ним хвостиком. У Bat, певно, немає дядечка? А лошачок нічого собі,— додав він, розглядаючи коня Джоллі, темно-гнідої масті, що поблискував білками очей.— У вас тут, мабуть, не полюють?
— Ні. Та мені й не до душі полювання. Звичайно, полювати цікаво, але то жорстока забава, правда ж? І Джун так гадає.
— Жорстока?— вигукнув Вел. — Дурниці. Хто така Джун?
— Моя сестра, зведена сестра, набагато старша за мене.
Вона обхопила руками морду коня Джоллі й потерлася носом об його ніс, стиха сопучи, що, здавалося, гіпнотизувало тварину. Вел дивився, як вона тулиться щокою до носа коня і поглядає на нього скоса блискучими очима. "Дуже миле дівча", — подумав він.
Вони верталися до будинку вже не такі балакучі, тепер у супроводі пса Балтазара, який тюпав так страшенно повільно, як ніхто на світі, і видимо сподівався, що вони не йтимуть швидше за нього.
— Місце тут чудове,— сказав Вел, коли вони спинилися під дубом, чекаючи, поки їх наздожене Балтазар.
— Атож,— сказала Голлі й зітхнула.— Але, звичайно, мені б хотілося побувати всюди. Я б хотіла бути циганкою.
— Так, цигани — це знаменито,— відповів Вел із певністю, яку він відчув тільки оце зараз.— А ви й справді таки схожі на циганку.
Обличчя Голлі раптом засяяло, наче темне листя, позолочене сонцем.
— Блукати по всьому світі, і все побачити, і жити просто неба — хіба це не розкіш!
— Поживемо й ми так!—сказав Вел. Авжеж! Поживемо!
— Це буде так гарно, ви та я, і більше нікого.
Голлі зміркувала, що це ніби не зовсім гаразд, і зашарілася.
— Ми неодмінно це зробимо,— вперто сказав Вел, але почервонів і собі.— Я вважаю, треба робити так, як тобі подобається. А що у вас там далі?
— Город, потім ставок, гай, а за ним ферма.
— Ходімо туди!
Голлі озирнулася на будинок.
— Мабуть, час уже пити чай. Он тато подає нам знак.
Вел, щось буркнувши, рушив услід за нею до будинку.
Коли вони знову зайшли в галерею, вигляд двох підстаркуватих Форсайтів, що пили чай, справив на них магічний вплив, і вони зовсім змовкли. Видовище було й справді разюче.