Але погляньте! Ось так того щасливого вечора принесла я пляшку шампану, так поставила на стіл три склянки, а ви почали розважати і присипляти нас невинними дитячими пригодами, як я зараз мушу засмутити вас і збудити сумною правдою.
Вільгельм не знав, що й сказати, коли стара й справді почала відкорковувати пляшку. Корок вистрілив, і вона налила три склянки.
— Пийте!— скрикнула вона, спорожнивши свою спінену склянку.— Пийте, поки не видихнулось! Ця третя склянка хай піниться невипита, на спомин моєї сердешної приятельки. Які червоні були її уста, коли вона тоді випивала до вас! Ах! Тепер вони зблідли і заніміли навіки!
— Відьмо ти! Фуріс! — скрикнув Вільгельм, схопившись і вдаривши кулаком по столу.— Який біс вліз у тебе і під'юджує тебе? За кого ти маєш мене, коли думаєш, що найпростіша звістка про Маріанину смерть і її страждання не досить би мене засмутила, що ти вдаєшся до отих диявольських хитрощів, аби гострішими зробити муки мої? Коли твоя ненатла пелька й на поминках не може обійтися без питва, то пий і говори! Я вже давно гидую тобою і не можу уявити Маріаиу невинною, коли гляну на тебе, її співучасницю.
— Заспокойтесь, мій паночку! — перебила його стара.— Вам не вивести мене з терпіння. Ви перед нами важко завинили, а винному не личить занадто бундючитись. Але ви маєте рацію, навіть моя найпростіша оповідь буде для вас достатньою карою. То ось слухайте, як Маріана боролась і як перемогла, щоб залишатись вашою.
— Моєю? — скрикнув Вільгельм.— Що за казку ти вигадуєш?
— Не перебивайте мене,— мовила вона,— а слухайте, і тоді хоч вірте, хоч ні, мені тепер байдужісінько. Останнього вечора, як ви були в нас, ви знайшли цидулочку і забрали її з собою, так?
— Я знайшов записочку вже після того, як забрав її з собою. Вона була в хусточці, яку я схопив і сховав у запалі кохання.
— Якого змісту була записка?
— Сподівання ображеного коханця, що наступної ночі його приймуть краще, ніж учора. А що ці слова справдились, то в цьому я впевнився, коли побачив на власні очі, як він вислизнув удосвіта із вашого дому.
— Ви, можливо, це й побачили, але що тоді у нас діялося, як журилась Маріана тої ночі, що така була прикра для мене, то ви тільки тепер про це довідаєтесь. Я буду цілком одверта, не буду ні заперечувати, ні прикрашати, що я вмовила Маріану віддатися такому собі Иор-бергу. Вона погодилась і, можу навіть сказати, з огидою послухалась мене. Він був багатий, навіть, здається, закоханий, і я сподівалася на його вірність. Незабаром після того він мусив поїхати у справах, а Маріана познайомилася з вами. Скільки я тоді натерпілася, скільки по<* переджала, скільки намучилась! "О, коли б ти зберегла мою юність, мою невинність ще хоч з місяць, я б знайшла гідний предмет для свого кохання, я була б достойна його, і кохання дало б мені чисте сумління, яке я продала тепер супроти волі своєї іншому!" Вона цілком віддалася своєму коханню, і я не стану питати, чи були ви щасливі. Я мала необмежену владу над її розумом, бо знала всі засоби, як задовольнити її невеликі схотінки. Але над її серцем я не мала жодної влади, бо вона ніколи не схвалювала того, що я для неї робила, до чого її штовхала, якщо це було гидке її серцеві. Вона тільки поступалася перед пе-всипущими злиднями, бо не могла довго їх стерпіти. За юних літ їй нічого не бракувало. Але родина її через усякі злигодні позбулась своїх статків. Бідолашна дівчина вже звикла вдовольняти свої потреби, і в її привітній душі були закладені добрі основи, які її лише турбували, не дуже стаючи у пригоді. В життєвих справах вона нічогісінько не тямила і була невинна у повному розумінні цього слова. Вона жодного уявлення не мала про те, що можна купити набір, бо нічого так не боялась, як боргів. Для неї завжди краще було дати, ніж узяти, і лише отаке розпачливе становище примусило її віддатися, щоб сплатити безліч дрібних боргів.
— І ти не могла її врятувати? — скрикнув Вільгельм.
— О, авжеж,— мовила стара,— ціною голоду й злиднів, страждання й нестатків, а до цього я зроду ласа не була.
— Огидна ти, мерзенна звіднице! То ти, виходить, продала нещасне створіння? Ти офірувала її своїй ненатлій жадобі.
— Краще заспокойтесь, залиште свою лайку при собі,— сказала на те стара.— Якщо хочете лаятись, то йдіть у свої багаті, великопанські доми. Там ви знайдете матінок, що так і чатують, щоб упіймати для своєї доньки-янголяти найогиднішого жениха, аби лиш найбагатшого. Поглянули б ви на те бідне створіння, як воно тремтить, здригається перед своєю долею і ніде не знаходить розради, поки яка досвідчена подруга не дасть їй зрозуміти, що вона шлюбом здобуває собі право порядкувати своїм серцем і своєю персоною, як захоче.
— Мовчи!—крикнув Вільгельм.—Ти думаєш, що один переступ можна виправдати іншим? Розповідай без своїх зауважень.
— Ну то слухайте і не лайтесь! Маріана проти моєї волі стала вашою. За цю авантуру я нічого не можу, принаймні собі, закинути. Норберг вернувся, він квапився побачити Маріану, яка зустріла його холодно і роздратовано і не дозволила жодного поцілунку. Увесь свій досвід пустила я в хід, аби тільки виправдати її поведінку: навіть дала йому зрозуміти, що її сповідник роз'ятрив їй сумління, а сумління треба поважати, коли воно заговорило. Мені таки пощастило його спровадити, пообіцявши влаштувати все якнайкраще. Він був багатий невіглас, проте досить добродушний і дуже любив Маріану. Він пообіцяв потерпіти, а я намагалась, як могла, не надто надуживати його терпіння. Я мала з Маріаною досить клопоту, вмовляла її, навіть, можна сказати, примусила, нарешті, погрозою, що покину, написати до свого коханця листа і запросити його на ніч. Прийшли ви і захопили випадково хусточку з його відповіддю. Ваш несподіваний візит виліз мені боком. Ледве ви пішли, як її муки почалися знову. Вона заприсяглась не зрадити вас і так шаленіла, не тямлячи себе, що мене живий жаль за серце вхопив, і я нарешті пообіцяла, що й цієї ночі вмовлю Норберга і спроваджу його під різними приводами. Я попрохала її лягти в ліжко, але вона, здається, мені не довіряла; нарешті, не роздягаючись, знесилена й заплакана, лягла вона в постіль і заснула, як була, в одежі.
Прийшов Норберг. Я намагалася умовити його, змалювала найчорнішими фарбами її скруху, її каяття; він хотів лише побачити її, і я пішла до неї в кімнату, щоб її підготувати, але він увійшов слідом за мною, і ми разом підійшли до ліжка. Вона прокинулась, схопилась, мов несамовита, і вирвалася з наших рук: Вона клялась, просила, благала, погрожувала і запевняла, що не піддасться. Вона була досить необережна, впустивши кілька слів про своє справдешнє кохання, які сердега Норберг витлумачив у духовному розумінні. Нарешті він її залишив, і вона замкнулась. Я довго ще затримувала його в себе і говорила з ним про її стан, що вона при надії і що сердешну дівчину треба берегти. Він так пишався своїм батьківством, так радів, що матиме хлопця, що пішов на всі її вимоги і пообіцяв краще певний час помандрувати, аніж отут лякати свою коханку і хвилювати її. З такими намірами і вислизнув він рано-вранці пріч від мене, а ви, мій паночку, коли тоді вдосвіта стояли на варті, то для повноти свого щастя вам би тільки й слід було зазирнути в душу свого супротивника, що, на вашу думку, був такий щасливий і задоволений і побачивши якого, ви вкинулись у такий розпач.
— І це правда? — запитав Вільгельм.
— Така правда,— мовила стара,— як те, що я ще сподіваюсь увігнати вас не в такий розпач.
Авжеж, ви дійшли б до відчаю, якби я зуміла як слід змалювати вам наше становище другого дня вранці. Яка вона була весела, коли прокинулась! Як привітно покликала мене до себе! Як палко дякувала мені, як щиро пригорнула мене до грудей своїх! "Тепер,— сказала вона, підійшовши з усміхом до люстра,— я знову можу радіти сама з себе, зі своєї постаті, бо я знову належу тільки собі, тільки моєму єдиному, коханому другові. Як солодко перемогти! Яке то небесне почуття — йти за своїм серцем! Яка я вдячна тобі, що ти стала на мій бік, що увесь свій розум, увесь свій досвід поставила на мою користь і вигоду! Помагай же мені і вигадай щось таке, що цілком могло б зробити мене щасливою!"
Я у всьому погоджувалася з нею, не хотіла її дратувати, тішила її надіями, і вона ніжно пестила мене. Коли вона відходила на хвилинку од вікна, я ставала на сторожі, бо ви ж обов'язково мусили пройти мимо, їй хотілося хоч побачити вас. У такому неспокої минув цілий день. Вночі ми сподівалися, що ви вже напевне прийдете в звичний час. Я чатувала на сходах, нудилась і знову пішла до неї. Я застала її, на моє велике здивовання, в офіцерському вбранні, вона була невимовно весела і уроча. "Чи я ж не заслужила сьогодні з'явитись у чоловічому вбранні? Хіба я не хоробро трималась? Хай мій коханий побачить мене сьогодні, як і вперше. Я пригорну його до свого серця так само ніжно, як і тоді, лише з більшою свободою, бо хіба ж я тепер не більше його кохаю, ніж тоді, коли шляхетне рішення ще не зробило мене вільною? Але,— додала вона, трохи подумавши,— я ще не зовсім перемогла, я повинна одважитись на остаточне, щоб бути гідною його, щоб бути певною, що володію ним. Я мушу йому все відкрити, щоб він усе знав, і тоді хай робить, Що хоче: або залишиться зі мною, або відштовхне мене. Ось яку сцену готую я йому і до якої готуюсь сама. І якщо серце його відштовхне мене, я знову буду належати тільки собі. В моїй карі я знайду собі втіху і все витерплю, що випаде мені на долю".
З такими думками, з такими надіями, папочку мій, чекала на вас ця мила дівчина. Ви не прийшли. О! Як мені описати цей стан чекання і надій? Я ще бачу тебе перед собою, моя кохана, з якою любов'ю, з якою пристрастю говорила ти про людину, що її жорстокості ти ще не спізнала!
— Люба, добра Барбаро! — скрикнув Вільгельм, схопившися з місця і взявши стару за руки.— Досить прикидатися, досить готовити мене. Твій байдужий, твій спокійний, твій задоволений тон зраджує тебе. Віддай мені Ма-ріану! Вона жива, вона десь тут, близько! Недаремне ти вибрала цей пізній час, саімотню годину для своїх відвідин, недаремне ти готовила мене цією чудесною оповісткою! Де вона в тебе? Де ти її ховаєш? Я тобі вірю, я обіцяю тобі вірити у всьому, якщо ти мені її покажеш, якщо ти вернеш її в мої обійми.