— Ну це ще побачимо, мій капітан, побачимо.
Понад милю приятелі проскакали голова в голову, коліно в коліно. З заходу здійнявся вітер, небо затягло важкими свинцевими хмарами, через які ледь-ледь прозирав місяць. Проте навіть у ці моменти на дорозі, обсадженій старими деревами, було темно, а коли зникало й це мізерне світло, то не було видно нічогісінько. Де Катіна тривожно напружував зір, дивлячись поверх вух свого коня, і тикався обличчям у гриву, намагаючись розглядіти шлях.
— Що ви скажете про дорогу,?
— З її вигляду можна сказати, що тут нібито проїхало кілька екіпажів.
— Що? Боже мій! Невже ви можете розглядіти їх сліди?
— Звичайно! А чому б і ні?
— Та тому, що я не бачу й самої дороги.
Амос Грін зареготав від усього серця.
— Якби вам доводилось так часто, як мені, мандрувати уночі в лісах, — промовив він, — там, де засвітити вогонь, значить рискувати волоссям на голові, ви звикли б по-кошачому користуватися зором.
— Тоді їдьте краще ви першим, а я за вами. От так! Еге! Це що таке?
Зненацька пролунав різкий звук, наче б щось лопнуло. На одну мить американець хитнувся в сідлі.
— Це ремінь від стремена. Він упав.
— Можете ви знайти його?
— Так, але я можу їхати й без нього. Їдьмо далі!
— Чудово! Тепер я бачу в пітьмі вашу постать.
Так вони проскакали ще кілька хвилин. Голова коня де Катіна майже торкалась хвоста Грінового коня. Раптом знов почувся такий самий звук, і капітан покотився з сідла на землю. Одначе він удержав поводи в руках і в одну мить уже знов опинився на спині коня, сиплючи прокльони так, як це робить тільки сердитий француз.
— Тисяча громів небесних! — гарячився він. — Що це таке?
— У вас теж лопнув ремінь?
— Два ремені за п'ять хвилин! Це неможливо.
— Неможливо, щоб це був випадок, — серйозно промовив американець, зіскакуючи з коня. — Ага, а це що таке? Другий ремінь у мене теж надрізаний к висить на ниточці.
— І мій теж. Я почуваю це, торкаючи його рукою. Є у вас кремінь. Треба викресати вогню.
— Ні, ні, людині безпечніше в темряві. Хай інші роблять це. Ми й так побачимо все, що нам треба.
— У мене надрізаний повід.
— У мене теж.
— І попруга.
— Дивно, як ми ще не зламали собі шиї. Хто це вчинив з нами таку штуку?
— Хто ж, як не цей негідник, Жак! Він же доглядав коней. Ну підожди, буде тобі, коли я повернусь до Версаля!
— Але чому він зважився на це?
— Ах, його підкупили! Він був знаряддям у руках людей які хотіли перешкодити нашій подорожі.
— Мабуть, що так. Але у них повинна бути якась таємна причина. Вони добре знали, що, надрізавши ремені, не перешкодять нам доїхати до Парижа, бо, в крайньому разі, ми зможемо їхати й без сідла або просто бігти, коли треба.
— Вони сподівались, що ми зламаємо собі шиї.
— Припустимо, один із нас міг би, але навряд чи обидва, бо випадок з одним застеріг би другого.
— Ну, то що ж, по-вашому, вони хотіли зробити? — нетерпляче крикнув де Катіна. — Бога ради, прийдемо ж, нарешті, до якогось висновку, нам дорога кожна хвилина.
Але Гріна не можна було примусити відмовитись від його спокійної методичної манери міркувати вголос.
— Вони не сподівались зупинити нас, — казав він. — Що ж їм треба? Може, тільки затримати? А нащо їм це треба? Яке значення мало б для них, якби ми передали наше доручення на годину, дві раніше чи пізніше? Адже це байдуже.
— Бога ради… — нетерпляче перебив його де Катіна.
Але Амос Грін спокійно обмірковував становище.
— Чому ж вони хочуть затримати нас? Я бачу тільки одну причину — дати комусь випередити й зупинити нас От що, капітан. Б'юсь об заклад на шкуру бобра проти шкури кроля, що я натрапив на слід. Тут на землі видно сліди коней двадцяти вершників, які проїхали перше ніж випала роса Якщо нас затримають, у них знайдеться час скласти план до нашого приїзду.
— Може, ви й маєте рацію, — замислено промовив де Катіна. — Що ж ви гадаєте?
— Їхати назад або манівцями.
— Це неможливо. Нам довелося б повертатись аж до Медона, а це зайвих десять миль.
— Краще приїхати на годину пізніше, ніж зовсім не приїхати.
— Та не повертатися ж нам через самий здогад. Втім ще є путівець Сен-Жерменський, на милю нижче. Коли ми доїдемо до нього, можна буде взяти праворуч, понад півден ним берегом річки, і таким чином змінити маршрут.
— Але ми рискуємо не доїхати до цієї дороги.
— Хай спробує хто перетяти нам шлях, ми знаємо, що зробити з ним.
— Ви будете битися? З дюжиною людей?
— Хоч і з сотнею, коли мене виряджено з дорученням від короля.
Амос Грін знизав плечима.
— Адже ви не боїтесь?
— Страшенно боюсь. Битися добре тільки тоді, коли нічого іншого не лишається. Але я вважаю безумством їхати просто на рожен або потрапити в западню, коли можна цього уникнути.
— Робіть, що хочете, — сердито промовив де Катіна. — Мій батько був дворянин, власник великого маєтку, і я не хочу бути боягузом на службі короля.
— Мій батько, — відповів Амос Грін, — був купець, власник сили-силенної звірячих шкур, і його син уміє при зустрічах впізнати дурня.
— Ви зухвалі, пане! — гукнув гвардієць. — Ми можемо поквитатися з. вами при більш слушній нагоді. Зараз же я виконую дане мені доручення, а ви можете повертатись у Версаль, коли хочете.
Він підняв капелюх з підкресленою ввічливістю і поїхав дорогою далі.
Амос Грін кілька хвилин вагався, потім скочив на коня і став наздоганяти свого товариша. Але той ще був у поганому настрої і. Їхав, не повертаючись, не розмовляючи і не глянувши на нього. Нараз, у пітьмі він побачив щось, що примусило його посміхнутись. В далині, серед двох купок темних дерев, замигтіло безліч блискучих жовтих точок, скупчених, наче квіти на клумбі. То були вогні Парижа.
— Дивіться! — гукнув він. — Он місто і десь тут поблизу Сен-Жерменська дорога. — Ми поїдемо по ній, щоб уникнути небезпеки.
— Добре! Тільки не слід їхати занадто швидко, бо попруга може лопнути щохвилини.
— Ні, їдьмо швидше; скоро кінець нашій подорожі. Сен-Жерменська дорога починається якраз за поворотом, і шлях буде нам видно, а вогні Парижа будуть нам маяками.
Де Катіна стьобнув батогом коня, і вони галопом повернули за ріг дороги. Але в ту ж хвилину обидва вершники лежали серед купи голів і кінських копит, — капітан, напівпридушений тулубом свого коня, а товариш його, відкинутий набік кроків на двадцять, безмовний і непорушний серед дороги.
Розділ XVI
ЗАСІДКА
Пан де Вівонн дотепно зробив засідку. В кареті із зграєю одчайдушних головорізів він виїхав з палацу на півгодини раніше, ніж гонці короля, і з допомогою золотих монет, даних йому щедрою сестрою, подбав про те, щоб де Катіна та Грін не могли швидко скакати. Доїхавши до того місця, де дорога розділялась, він наказав кучерові проїхати ще трохи наперед і прив'язати коней до огорожі. Потім поставив одного з своїх спільників стерегти головний шлях і сигналізувати вогнем про наближення королівських посланців Товстою вірьовкою перетяв дорогу на висоті сімнадцяти дюймів від землі, прив'язавши один кінець до дерева по один бік, другий — до дерева по другий бік дороги. Вершники не могли побачити вірьовку, що була аж на закруті дороги, і через це коні їх, наскочивши, важко попадали на землю, тягнучи за собою й їздців. Вмить дюжина негідників, що ховалися в тіні дерев, кинулась на них із шпагами в руках. Але жертви лежали непорушно. Де Катіна важко дихав, одна нога його була придушена головою коня; кров текла тонкою цівкою по його блідому обличчю й падала, краплина по краплині, на срібні еполети. Амос Грін не був поранений, але зіпсована попруга лопнула, і він з такою силою вилетів із сідла на тверду дорогу, що тепер лежав, не подаючи ніякої ознаки життя.
— Погана справа, майор Деспар, — сказав де Вівонн тому, хто стояв коло нього. — Мені здається, обидва готові.
— Ну, ну! Присягаюсь, у наші часи люди не вмирали так швидко, — відповів той, нахиляючись, причому світло ліхтаря упало на його жорстоке обличчя, обрамлене сивим волоссям. — Я падав з коня тисячі разів і, крім зламаних двох кісток, нічого поганого зо мною не трапилось. А штрикніть-но шпагою коней під третє ребро, Делатуш, вони вже однаково ні до чого не придатні.
Два останніх предсмертних віддихи — і підійняті догори шиї коней упали на землю; страждання тварин скінчились.
— Де Латур? — спитав де Вівонн. — Ахілл Латур вивчав медицину в Монпелье. Де він?
— Тут, мосьє. Не хвастаю, але я так само вправно орудую ланцетом, як і шпагою. Поганий випав день для хворих, коли я вперше надів на "ебе мундир і перев'язь. Котрого накажете оглянути?
— Он того, що лежить на дорозі.
Латур нахилився над Амосом Гріном.
— Цьому не довго жити, — промовив він. — Я чую це з хрипу, коли він дише.
— А яка причина?
— Вивих надчерев'я. Ах, латинські терміни так і лізуть на язик, але їх часом важкенько віддати звичайною мовою. По-моєму, не зашкодила б легенька операція кинджалом у горло приятелеві, він все одно здихає.
— Нізащо! — перебив ватажок. — Якщо він умре не від рани, то не можна буде обвинуватити нас. Подивіться тепер другого.
Латур схилився над де Катіна, поклавши йому руку на серце. Капітан глибоко зітхнув, розплющив очі і оглянувся навкруги з виглядом людини, яка не розуміє, де вона, що з нею і як тут опинилась.
Де Вівонн, насунувши капелюх на очі і закривши плащем нижню частину обличчя, вийняв фляжку і влив пораненому в рот трохи вина. Вмить рум'янець заграв на безкровних щоках гвардійця, і свідомість майнула в безживних очах Він насилу звівся на ноги, з люттю силкуючись відштовхнути тих, що держали його. Але голова у нього ще вернулась, і він ледве тримався на ногах.
— Я мушу їхати в Париж! З наказу короля. Ви затримуєте мене на свою голову.
— У цього тільки дряпина! — заявив колишній лікар.
— Ну, так держіть його міцніше. А вмираючого віднесіть у карету.
Світло від ліхтаря падало невеликим яскравим кругом, і, коли освітили ним де Катіна, Амос Грін лишився в тіні. Аж ось ліхтар перенесли до вмираючого. Та ба, його не було на тому місці. Амос Грін зник.
Одну мить змовники стояли заціпенівши, мовчки, втупивши здивовані погляди в те місце, де тільки що лежав молодий чоловік. Світло від ліхтаря падало на їхні капелюхи з пір'ям, люті очі й дикі обличчя. Потім вони вибухли шаленим потоком лайки, а де Вівонн, схопивши "лікаря" за горло, кинув на землю і задушив би його, коли б не втрутились інші.
— Брехливий пес! — кричав він.