В будинку ще збереглися меблі голови судової палати; новий пожилець дещо полагодив, дещо прикупив, перемостив подекуди дворик, поновив приступки на сходах, підправив паркет, повставляв шибки у вікна й нарешті якось непримітно перебрався до своєї нової оселі разом із дівчинкою-підлітком та старою служницею.
Новий пожилець був не хто інший, як Жан Вальжан, а дівчинка — Козетта. За служницю Жан Вальжан узяв самітну жінку на ім’я Туссен, яку він урятував від злиднів і притулку для вбогих. Туссен була стара діва, провінціалка й заїка — три якості, які дуже вплинули на рішення Жана Вальжана взяти її до себе. Він винайняв будинок на ім’я пана Фошлевана, рантьє. На попередніх сторінках цієї книжки читач, безперечно, впізнав Жана Вальжана ще раніше, ніж Тенардьє.
Чому Жан Вальжан покинув монастир Малий Пікпюс? Що сталося?
А нічого не сталося.
Як пам’ятаєте, Жан Вальжан почував себе щасливим у монастирі, таким щасливим, що зрештою його почала турбувати совість. Він бачив Козетту щодня, він відчував, як народжується і зростає в ньому батьківське почуття, він ніжно любив цю дитину, він казав собі, що вона належить йому, що так триватиме вічно; адже Козетта, звичайно, стане черницею, бо її щодня лагідно спонукували до цього, що він постаріє тут, а вона виросте, потім вона тут постаріє, а він помре, отож — яка солодка надія! — вони ніколи вже не розлучаться. Але міркуючи так, Жан Вальжан запав у сумніви. Він замислився над тим, а чи це щастя належить тільки йому, чи не привласнює він собі щастя чуже, щастя цієї дитини? Він сказав собі, що Козетта має право пізнати життя, перш ніж відмовитися від нього. А позбавити її всіх земних радощів, скористатися з її недосвідченості й розвинути в ній штучне покликання, означало б скривдити людське створіння і збрехати Богові. І хто знає, чи одного дня, усвідомивши це й жалкуючи, що її примусили стати черницею, Козетта його не зненавидить? Остання думка була для Жана Вальжана нестерпною, й він вирішив покинути монастир.
Він зважився на це з розпачем у душі, коли остаточно зрозумів, що повинен так учинити. Ну а перешкод, по суті, не було ніяких. За п’ять прожитих у монастирі років він постарів, і все змінилося. Хто тепер упізнає його, і зрештою, якщо й існує небезпека, то тільки для нього, й він не має права ув’язнювати Козетту в монастирі з тих міркувань, що його засуджено до каторги. Та й ніщо не заважає йому бути обачним і вжити заходів остороги.
На той час Козеттина освіта була майже завершена.
Ухваливши рішення, Жан Вальжан став чекати слушної нагоди. Вона не змусила себе довго чекати. Помер старий Фошлеван.
Жан Вальжан попросив прийому в матері ігумені і сказав їй, що по смерті брата дістав невелику спадщину, яка дозволить йому жити віднині не працюючи, отож він покидає монастир і забирає дочку. А що Козетта не постриглась у черниці, то він смиренно просить превелебну матір прийняти від нього п’ять тисяч франків як плату за п’ять років її виховання в пансіоні.
Отак Жан Вальжан покинув монастир. Ідучи звідти, він ніс у руці валізку, ключ від якої тримав при собі. Валізка збуджувала Козеттину цікавість, бо від неї пахло бальзамом.
Відтоді він із тією валізкою не розлучався. Вона завжди стояла в його кімнаті. То була перша, а іноді і єдина річ, яку він брав із собою під час переселень. Козетта сміялась і називала валізку "нерозлучною". "Я ревную до неї", — казала вона.
Одначе Жан Вальжан вийшов на волю не без глибокої тривоги.
Він натрапив на будинок по вулиці Плюме і заховався в ньому під ім’ям Ультіма Фошлевана.
Водночас він винайняв у Парижі ще дві квартири з тим, щоб не привертати до себе надто пильної уваги, постійно живучи на одному місці, і мати змогу у випадку небезпеки зникнути, тобто не бути захопленим зненацька, як тієї ночі, коли йому в такий чудесний спосіб пощастило врятуватися від Жавера. Ті дві квартири, досить дешеві й бідні, були в різних кінцях Парижа, одна на Західній вулиці, друга — на вулиці Озброєної людини.
Час від часу Жан Вальжан — з Козеттою, але без Туссен — перебирався на місяць або півтора іноді на вулицю Озброєної людини, іноді — на Західну вулицю. Він користувався там послугами воротарів і видавав себе за рантьє з передмістя, що має тимчасовий притулок і в Парижі.
А втім, головним його житлом був дім на вулиці Плюме. Козетта й Туссен мешкали в самому особняку. Козетта мала велику спальню з розписаними простінками, будуар із позолоченим багетом на стінах, салон із широкими кріслами. Жан Вальжан поставив у Козеттину кімнату ліжко під балдахіном зі старовинного триколірного шовку і звелів застелити там підлогу перським килимом, купленим на вулиці Фіг’є-Сен-Поль у тітоньки Гоше. А щоб пом’якшити суворий вигляд цієї пишної старовинної обстанови, він додав до неї всякі дрібнички, що їх належить мати молодій дівчині: етажерку, книжкову шафу з позолоченими корінцями томів, письмове приладдя, бювар, інкрустований перламутром робочий столик, срібний позолочений несесер, туалетне приладдя з японської порцеляни. Вікна другого поверху були завішені шторами з триколірного шовку, підбитого внизу червоним, а на вікнах першого поверху висіли гаптовані фіранки. Всю зиму дім опалювався і внизу, і вгорі. Сам Жан Вальжан оселився у флігелі, схожому на сторожку, де поставив собі розкладне ліжко, нефарбований дерев’яний стіл, два грубі стільці, фаянсовий глек на воду. На поличці стояло кілька книжок, а в кутку — його улюблена валіза. У флігелі ніколи не топилося. Обідав Жан Вальжан із Козеттою, але для нього Туссен завжди подавала чорний хліб.
Козетту в монастирі навчали вести господарство, і вона розпоряджалася витратами, втім, дуже скромними. Щодня Жан Вальжан брав Козетту під руку й вів на прогулянку до Люксембурзького саду. Щонеділі вони ходили до меси в церкву Сен-Жак-дю-О-Па. Жан Вальжан щедро роздавав там милостиню, тому Тенардьє і звернувся до нього в листі, як до "пана благодійника з церкви Сен-Жак-дю-О-Па". Він часто навідував убогих та хворих і в таких випадках охоче брав із собою Козетту. Ніхто з чужих ніколи не заходив у дім на вулиці Плюме. Харчі приносила Туссен, а Жан Вальжан сам ходив по воду — колонка була неподалік на бульварі.
Біля хвіртки на вулиці Вавилонській висіла поштова скринька, а що мешканці дому на вулиці Плюме не одержували ні листів, ні газет, то в ту скриньку лише зрідка падала повістка збирача податків або виклик на черговий збір Національної гвардії. Муніципальні списки, складені десь 1831 року, охопили й монастир Пікпюс, і пан Фошлеван, рантьє, який звідти вийшов, був визнаний особою статечною й гідною вступити до Національної гвардії.
Три-чотири рази на рік Жан Вальжан одягав мундир і йшов нести варту або якусь іншу службу. Він робив це охоче, адже в такий спосіб він губився в людському натовпі. Скидатися на першого-ліпшого буржуа, який чесно виконує свій обов’язок перед державою, — це було якраз те, чого він прагнув.
Тут варто відзначити одну деталь. Коли Жан Вальжан збирався вийти з Козеттою, він одягався, як завжди, скидаючись у своєму вбранні на відставного військового. Коли ж виходив сам, — здебільшого пізно ввечері, — то був одягнений як простий робітник, із насунутим на самі очі дашком кашкета. Козетта звикла, що в її житті чимало загадкового, і майже не помічала дивної поведінки батька. А Туссен ставилася до Жана Вальжана з глибокою шанобою і знаходила слушним усе, що він робив.
І Жан Вальжан, і Козетта, і Туссен виходили й поверталися тільки через хвіртку на вулиці Вавилонській. Тому здогадатися, що вони живуть на вулиці Плюме, можна було, хіба побачивши їх крізь огорожу саду. Брама огорожі завжди була замкнена. Жан Вальжан залишив сад занедбаним, щоб він менше привертав увагу.
Але в цьому він, можливо, й помилявся.
Сад, який півсторіччя розростався на волі, став чудесним і незвичайним. Там була в одному з кутків кам’яна лава, одна або дві замшілі статуї. Але й сліду не лишилося ні від алей, ні від газонів — усюди буяв пирій. Не стало садівника, і повернулася дика природа. Бур’яни розрослися навдивовижу щедро. Яскравим цвітом квітли левконії. Дерева схилялися до кущів, кущі тяглися до дерев, повзучі рослини видряпувалися вгору, віти гнулися вниз; стовбури, гілля, листя, волокна, вусики, пагони, колючки — усе це змішалося, переплуталось, поперехрещувалось, поєдналося. Цей сад уже був не садом, він перетворився на величезний чагарник, тобто на щось непроникне, як дрімучий ліс, населене, мов місто, тріпотливе, як пташине гніздо, похмуре, наче собор, запашне, як букет, самотнє, наче могила, метушливе, як людський натовп.
Хоч зовсім поряд був Париж, хоч за два кроки стояли чудові класичні будівлі на вулиці Варен, хоч неподалік височів купол Будинку інвалідів і було видно Палату депутатів, хоч по сусідству на вулицях Бургундській і Сен-Домінік котилися розкішні карети, хоча на найближчому перехресті розминалися жовті, коричневі, білі й червоні омнібуси, — вулиця Плюме лишалася безлюдною. Після того, як померли давні домовласники, відгриміла революція й розпалися колишні маєтності, вистачило сорока років забуття, занедбаності й волі, щоб у цьому аристократичному куточку оселилися кущі папороті, ведмеже вухо, цикута, деревій, наперсник, високі трави, великі рослини з широким візерунчастим листям, ящірки, жуки та всякі інші комахи; щоб на цій обгородженій міській ділянці природа забуяла з не меншою невтримністю й величчю, ніж десь у первісному лісі на островах Нового Світу.
2. Після монастирських ґрат — ґрати садові
Козетта вийшла з монастиря ще майже дитиною, їй було трохи більше, ніж чотирнадцять років, — як то кажуть, "невдячний вік". Ми вже згадували, що тільки очі в неї здавалися гарними, а так вона була незграбна, худа, водночас боязка і зухвала — одне слово, дівчина-підліток.
Козеттину освіту вважали завершеною, тобто її навчили Закону Божого і, насамперед, благочестя; крім того, вона знала трохи "історії", — власне, того, що під цією назвою розуміють у монастирі, — трохи географії, трохи граматики, трохи музики, знала імена королів Франції і вміла малювати профілі. Проте в усьому іншому Козетта була цілковитою невігласкою, а в цьому є свій чар і своя небезпека.