Та й чи міг я бодай подумати про щось інше? Адже в глибині моєї душі тільки й звучала музика вашого голосу й сяяли ваші очі.
Вона захоплено сприймала ці поклоніння перед жінкою, якою вона вже не була. Фредерік, сп'янілий од сво'іх слів, починав уже вірити в те, що говорив. Пані Арну, сидячи спиною до лампи, нахилилася до нього. Він відчував у себе на чолі ласку її дихання, а крізь одяг — невиразний дотик тіла. Вони стиснули одне одному руки; кінчик черевичка виступав із-під її сукні, і Фредерік майже в знемозі сказав:
— Вигляд вашої ноги бентежить мене.
Мимоволі засоромившись, вона встала. Тоді, застигнувши на місці, промовила, як сновида:
— У мої-то роки — він! Фредерік!.. Жодної жінки не кохали так, як мене! Ні, ні! Навіщо мені молодість? Вона мені вже ні до чого! Я зневажаю всіх отих жінок, які приходять сюди!
— О, сюди ніхто не приходить! — люб'язно заперечив він.
Обличчя її прояснилось, і їй захотілось узнати, чи він одружиться.
Він заприсягнув, що ні.
— Це напевне? Чому?
— Заради вас, — відповів Фредерік, стиснувши її в обіймах.
Вона завмерла, відхилившись назад, розтуливши рота й підвівши очі. Раптом вона відштовхнула його з виразом одчаю; а що він благав відповіді, то вона промовила, схиливши голову:
— Мені б хотілося зробити вас щасливим.
Фредерік подумав, що пані Арну прийшла, аби віддатися йому, і його знову опанувала пристрасть, іще шаленіша, жагучіша, ніж колись. А проте, він відчував щось незбагненне, якусь відразу, ніби жах кровозмішення. Зупинило його й інше — страх, що по тому йому стане гидко. До всього ж це було б так ніяково! Тож із обачності і воднораз, щоб не споганити свого ідеалу, він повернувся на каблуках і став м'яти сигарету.
Вона захоплено дивилась на нього.
— Який ви чулий! Таких, як ви, більше нема! Нема!
Вибило одинадцяту.
— Пора! — мовила вона. — За чверть години я йду.
Вона сіла знову, але стежила за годинниковою стрілкою, а він курив і далі ходив по кімнаті. Обоє не знали, що сказати. Під час розставання буває така мить, коли люба нам людина уже не з нами.
Нарешті стрілка сягнула за двадцять п'ять хвилин по одинадцятій, і вона повільно взялася за стрічки свого капелюшика.
— Прощайте, мій друже, мій любий друже! Я вже ніколи вас не побачу! Для мене це була остання жіноча втіха. Душа моя ніколи не розлучиться з вами. Нехай вас благословить небо!
Вона по-материнському поцілувала його в чоло.
Але вона стала поглядом ніби чогось шукати й попросила у нього ножиць.
Тоді витягла гребінь; сиве волосся впало їй на плечі.
Вона рвучко відрізала при корені довге пасмо.
— Збережіть його! Прощавайте!
Коли вона вийшла, Фредерік одчинив вікно. Пані Арну, стоячи на хіднику, знаком підкликала фіакр, що проїжджав вулицею. Вона сіла. Екіпаж зник.
І це було по всьому.
VII
На початку зими Фредерік і Делор'є гомоніли при каміні, іще раз примирившись, поступаючись тій фатальній властивості своєї вдачі, що постійно зближувала їх і схиляла до взаємної любові.
Один у загальних рисах розповів про свій розрив із пані Дамбрез, яка другим шлюбом вийшла заміж за якогось англійця.
Другий, не пояснюючи, яким чином одружився з мадмуазель Рок, сказав, що одного дня дружина втекла з таким собі співаком. Щоб хоч трохи збутися посміху, він у себе в префектурі так ревно заходився адмініструвати, що скомпрометував себе. Його усунули. Потім він був начальником поселень в Алжирі, секретарем паші, редактором газети, агентом по оголошеннях і кінець кінцем улаштувався юрисконсультом в одне промислове підприємство.
Що ж до Фредеріка, то, витративши дві третини своїх статків, він жив тепер як скромний буржуа.
Згодом вони стали розпитувати один одного про життя спільних знайомих.
Мартінон тепер сенатор.
Юссоне посідає високе становище, він має під своєю рукою всі театри, всю пресу.
Сізі поринув у набожність, уже батько вісьмох дітей, живе в замку своїх предків.
Пеллерен, після захоплення фур'єризмом, гомеопатією, столиками, що крутяться, готичним мистецтвом та гуманітарним малярством, став фотографом, і по всіх паризьких мурах красується його зображення — у чорному фракові маленька постать з величезною головою.
— А як твій друг Сенекаль? — спитав Фредерік.
— Не знаю. Зник. А твоє палке кохання — пані Арну?
— Певно, у Римі зі своїм сином, лейтенантом.
— А її чоловік?
— Торік помер.
— От тобі й маєш! — мовив адвокат. А тоді, вдаривши себе по лобі: — До речі, на днях зустрів я в магазині чарівну Капітаншу; вона вела за руку хлопчика, свого годованця. Вона вдова якогось добродія Удрі і вельми розтовстіла, просто гладуха. Який занепад! А був же в неї такий тоненький стан!
Делор'є не крився, що сам колись у тому пересвідчився, скориставшись із її відчаю.
— Та, зрештою, ти ж мені сам дозволив.
Ця відвертість надолужувала мовчанку, якої він тримався про свої заміри щодо пані Арну. Фредерік простив би їх, оскільки вони не мали успіху.
Хоч зізнання Делор'є трохи й дійняло його, він удав, ніби йому смішно, а подумавши про Капітаншу, згадав про Ватназ.
Делор'є ніколи не зустрічався з нею, як і з багатьма іншими, що бували в Арну; але він добре пам'ятав Режембара.
— Чи живий він іще?
— Ледве дише. Щовечора неухильно дибає з вулиці Грамон до вулиці Монмартр, відвідуючи всі кафе; геть уже кволий, вдвоє зігнутий, немічний — справжня примара.
— Ну, а Компен?
Тут Фредерік весело скрикнув і попросив колишнього представника Тимчасового уряду пояснити йому таємницю телячої голови.
— Це привезено з Англії. Щоб висміяти святкування, що його роялісти справляють тридцятого січня, незалежні установили щорічний банкет, на якому їдять телячі голови й п'ють червоне вино із телячих черепів, підіймаючи келихи за винищення Стюартів. Після термідора терористи заснували й собі таке братство, — це свідчить, що безглуздя вельми плодюче.
— Мені здається, ти зовсім охолонув до політики?
— Роки, роки! — відповів адвокат.
І вони стали підбивати підсумки свого життя.
В обох воно склалося невдало: і в того, хто мріяв про кохання, і в того, хто мріяв про владу. Яка ж була причина?
— Може, бракувало наполегливості, — сказав Фредерік.
— Щодо тебе, то, може, й так. Але я, навпаки, був надміру рішучий, не брав до уваги багатьох дрібниць, як виявилося, найвагоміших. Я надто керувався логікою, а ти почуттями.
Потім вони звинувачували всілякі випадковості, обставини, час, коли народилися.
Фредерік зауважив:
— Не про таке майбутнє думали ми колись, ще в Сансі, коли ти збирався написати критичну історію філософії, а я — великий роман з історії Ножана на середньовічний сюжет, що знайшов його в Фруассаровій хроніці: "Як пан Брокар де Фенестранж та єпископ міста Труа напали на пана Есташа д'Амбресікур". Пам'ятаєш?
Спомини перенесли їх у дні юності, і кожну фразу вони починали: "А пам'ятаєш?"
І вони знову бачили двір колежу, каплицю, приймальню, фехтувальну залу внизу біля сходів, обличчя класних наставників та вихованців, якогось Анжельмара із Версаля, котрий зі старих чобіт викроював собі штрипки, пана Мірбаля та його руді бакенбарди, учителів креслення й малювання — Варо та Сюріре, які завжди сварилися один із одним, і поляка, Коперникового співвітчизника, з його планетною системою із картону, мандрівного астронома, котрому за лекцію платили обідом у шкільній їдальні; по тому — страшну пиятику під час прогулянки, вперше викурені люлечки, розподіл нагород, радість канікул.
Під час канікул 1837 року вони відвідали Турчанку.
Так звали жінку, що насправді звалася Зоріадою Тюрк; багато хто вважав її мусульманкою, турчанкою, і це надавало більшої поетичності її закладові, що стояв на березі річки, за міським валом; навіть у палючу пору літа прохолодна тінь огортала її будинок, такий примітний червоними рибками в скляній посудині, що стояла на вікні поряд із горщиком резеди. Дівчата в білих блузочках, нарум'янені, з довгими сережками, стукали в вікно прохожим, а вечорами, стоячи при дверях, тихенько наспівували хрипкими голосами.
Це згубне місце кидало на всю округу фантастичний відблиск. Говорячи про нього, вдавалися до інакомовності: "знайоме вам місце", "відома вулиця", "за мостами". Околишні жінки тремтіли за своїх чоловіків, городянки потерпали за своїх служниць, бо якось застукали там супрефектову куховарку; і, звісна річ, про цей будинок тільки й марили потай усі підлітки.
Тож якось у неділю, коли всі були на вечерні, Фредерік і Делор'є, завивши волосся в перукарні і нарвавши квітів у саду пані Моро, шаснули крізь хвіртку у поле, накинули чималий гак поза виноградники, вернулися до міста через Рибальський куток і прослизнули до Турчанки, кожен із великим букетом у руках.
Фредерік ніс свого букета, як жених, що йде назустріч нареченій. Та від спеки, від страху перед недізнаним, до певної міри, перед муками сумління і, нарешті, від самого задоволення бачити стільки жінок, готових йому до послуг, він так збентежився, що геть поблід і стояв непорушно, нічогісінько не кажучи. Всі сміялися, втішаючись із його ніяковості; він подумав, що над ним знущаються, і втік; а що гроші були в нього, то й Делор'є змушений був податися слідом за ним.
Коли вони виходили на вулицю, їх помітили. Вийшла ціла історія, якої й по трьох роках не забули.
Вони до найменших подробиць пригадували цю подію, кожен додаючи до неї те, що призабув другий; а коли скінчили, Фредерік мовив:
— Це найкраще, чого ми зазнали в житті!
— Так, мабуть, правда! Найкраще, чого ми зазнали в житті! — погодився Делор'є.
ПРИМІТКИ
Л. А. Мироненко
…його думка про пані Лафарж. — Йдеться про судову справу 1840 р., за якою пані Лафорж була звинувачена в отруєнні свого чоловіка і засуджена до каторги.
Гізо Франсуа П'єр Гійом (1787–1874) — французький історик і політичний діяч, що у 40-ві роки XIX ст. фактично визначав антидемократичну політику Франції. Йому належить лозунг: "Збагачуйтесь — і ви станете виборцями".
Вертер — герой роману Гете "Страждання молодого Вертера" (1775); Рене — герой однойменного роману-сповіді Шатобріана; Франк — герой поеми Мюссе "Вуста та келих"; Лара — герой однойменної поеми Байрона; Лелія — героїня однойменного роману Жорж Санд.
Мірабо Оноре Габріель Рікетті (1749–1791) — популярний діяч Великої французької революції 1789–1794 рр.
Сен-Жюст Луї-Антуан (1767–1794) — діяч Великої французької революції; один з керівників якобінської диктатури; однодумець і друг Робесп'єра.
"Ревю де Де Монд" — літературно-політичний журнал, заснований в 1829 р.; в журналі друкували свої твори найвидатніші письменники того часу.
Робер Макер — герой мелодрами Антьє, Сент-Амана і Поліанта "Постоялий двір Андре".