Кінь заіржав, став дибки. Рейневан упав, розтрощивши своєю вагою жердини плоту. Стінолаз схопив віжки, скочив у сідло. І галопом кинувся навтьоки.
* * *
Дус фон Пак стояла на вершині сходів, що вели до вітряка. З кордом наголо, розвіяним волоссям і вишкіреними зубами. З її горла виривалося нелюдське хрипіння, схоже на люте завивання оскаженілої кішки.
Шарлей уже відкривав рота, щоб закликати її кинути зброю і здатися, але Рікса зупинила його, покрутила головою. Вона глянула Шарлеєві в очі, він зрозумів.
Нема пардону.
Вони схопили дверцята від хлівця, які приволік Тибальд, скористалися ними, як щитом, вдираючись по сходах. Притиснули Дус до дверей, проштовхнули її всередину, увірвалися за нею.
Повіяв вітер, крила вітряка обернулися, рушив і заторохкотів механізм передачі.
Шарлей схопив Дус за руку, витиснув корд з пальців. Дус висмикнулася, дістала ніж. Рікса вдарила її держаком тесака. І штовхнула. Прямо на привідний вал, пальчасте колесо і систему зубчатих передач.
Повіяв легкий вітер.
Дубовий триб передачі схопив плече Дус, вгризся із хрускотом, ніби вовк зубами. Тріснула кістка. Дус завила. Почала сіпатися, але триби не пускали. Знову злегка повіяло, механізм запрацював, колесо натиснуло на триб, триб вперся в груди Дус. Дус завила так, що пил посипався з усіх щілин.
Шарлей і Рікса перезирнулися. Знизали плечима. І вийшли.
Біля східців чекав Тибальд. Трохи далі Самсон допомагав іти Рейневанові, який насилу переставляв ноги.
— І що? — запитав Тибальд, головою показуючи на вітряк. — І що?
— Нічого, — холодно відповіла Рікса. — Чекаємо вітру.
* * *
У повітрі відчувалося наближення вітру. Стінолаз був уже далеко. Тепер він зупинився і розвернув коня. Озирнувся.
Прислухався. Відстань була велика, але він чув.
— Не залишай мене! Не залишай! Не залишай мене саму!
Обличчя Стінолаза не здригнулося. А за мить з сідла зірвався, тріпочучи, великий птах. Зірвався, піднявся і полетів у небо, в низькі хмари. Полетів і зник.
— Не залиша-а-а-а-а-а-а-а…
Вітер завив. Крила вітряка здригнулися. Потім рушили, з помітним зусиллям, долаючи опір. А потім уже крутилися плавно і без перешкод.
Останнього з Вершників, роззброєного, без шолома, Рікса і Тибальд загнали під ворота покинутого сараю. Вершник упав на коліна, благаючи пощади. Але цього дня пардону не давали. Тибальд ухопив Вершника за волосся, а Рікса коротким рухом всадила йому стилет під підборіддя, ввігнавши лезо аж по рукоять. Заколотий повалився в конвульсіях на ворота, відчинивши їх своєю вагою. Рікса, щось почувши, зазирнула всередину.
— Рейневан! — пронизливо крикнула вона. — Рейневан! Сюди! Швидко!
— О Господи! — Тибальд теж заглянув, відсахнувся. — О Господи…
Прибігли Шарлей і Самсон. Рейневан їх випередив. Увірвався всередину, відштовхнувши голіарда і мало не збивши з ніг Ріксу.
Усередині на соломі лежала…
— Ютта!
Він кинувся до неї, впав на коліна. Схопив за плечі.
Першим, що він відчув, був мокрий жар. Вона була така гаряча, що майже горіла вогнем. Очі були заплющені, її трясло, бив дрож.
— Ютто! Це я! Я тут! Ютто!
— Рейневан… — вона відкрила очі. — Рейневан?
Він обійняв її. І тоді відчув страшний, просто крижаний холод її рук. Глянув — і обмер. Шкіра долоні була блакитного ко льору, який ближче до пальців переходив в індиго, а на самих пальцях — у глибокі відтінки пурпуру.
Тремтячими пальцями він розгорнув її сорочку. І хоч як старався, проте не зумів стримати розпачливого зойку.
Темно-сині плечі, груди і живіт Ютти були густо вкриті пухирями і фурункулами. Майже на очах виростали нові. Деякі лускали, з них сочилася кров. Вона почала дрижати, спазматично тремтіти, він її накрив і обгорнув плащем. Ютта глянула на нього непритомним поглядом.
— Рейневане… Холодно…
Він накрив її другим плащем, який йому подав Самсон. Ютта міцно схопила його за руку. Хотіла щось сказати, мало не захлиснулася кров'ю. Він нахилив її голову, щоб вона могла спльовувати.
— Що з нею? — глухо запитав Шарлей. — На що вона нездужає? Звідки ця страшна синюшність?
Рейневан закусив губу, показав на шию дівчини, на шрами, паралельні надрізи, вже розпухлі та загноєні. Він встав, відвів Шарлея і Самсона вбік.
— Її поранили, — вичавив він із себе. — І заразили. Прищепивши…
— Що?
— Це… — голос застряг у нього в горлі. — Думаю, що… Що її заразили магічно викликаним гнилокрів'ям. Гнилокрів'я — це зараження і гниття крові… За Авіценною… Салернці називають це сепсисом. Синизна походить від внутрішніх крововиливів. Її кров просочується крізь жили й утворює згустки… Це розсіюється по всьому тілу… Виникають вогнища нагноєння… У неї вже є симптоми гангренозного запалення…
— Ліки?
— Від гнилокрів'я нема ліків… Ніхто не знає від цього ліків…
— Не говори так, до біса. Ти ж медик. Пробуй!
"Спершу лихоманка, — подумав він, уклякаючи, — я повинен зняти лихоманку… Потім необхідна якась сильна протиотрута… Щось таке, що зупинить зараження…"
Тремтячими пальцями він розстібнув пряжки торби, висипав її вміст, почав гарячково порпатися в ньому. З непереборним почуттям безсилля.
З дедалі сильнішим переконанням, що ніщо з того, що є в його розпорядженні, неспроможне вилікувати Ютту, допомогти їй або принаймні полегшити її муки. Що ні до чого всі його remedia contra malum, ні до чого diacodia та elektuaria, ні до чого sotira, antidota та panacea. Ні до чого artemisium, hypericum та serpillum, ні до чого Pestwurz, чортополох та всі інші препарати, які він носить у торбі.
"Амулети, — подумав він, — амулети Телесми. — їх залишилося небагато… Gemma rutila, що зупиняє кровотечу. Venim з ляпіс-лазурі, який допомагає від отруйних укусів… Aquila, орлиний камінь, котрий очищає кров… Але їх усі треба застосовувати негайно, а її поранили багато годин тому… Магічне гнилокрів'я розвивається блискавично… Може, все-таки якийсь амулет подіє… Боже, зроби так, щоб якийсь із них подіяв…"
Амулети не діяли. Були заслабкі. Вони не мали шансів у боротьбі проти того, чим заразили Ютту.
Заклинання. Він знав кілька. Нахилившись, вимовляв їх по черзі, долаючи дедалі сильнішу сухість у роті. Виконував магічні жести та знаки, насилу опановуючи дрож у руках.
Заклинання не діяли. Рейневан підняв очі і руки.
— Magna Mater… — пробурмотів він. — Мати богів… Ти, єдина, що обороняєш нас і захищаєш… Мати Сонця, тіло якої біліше від молока зірок! Elementorum omnium domina[166], Пані Творення, Годувальнице Світу! Хранителько неба і моря, всіх богів і сил, aeterne caritatis desideratissima filia, aeterne sapientie mater gratissima, sub umbra alarum tuarum protege nos[167]. Дай мені, покірно благаю, силу ліку, що несе здоров'я. Зціли її, благаю. Дозволь їй жити. Чуда не сталося.
Ютта почала захлинатися і плювати кров'ю, кров сильно потекла їй ще й із носа. Він підняв і нахилив їй голову. І безсильно дивився.
— Як… — ледь чутно озвався Шарлей. — Як вона…
— Через руйнування організму.
— Як довго…
— Дуже.
— Рейневане… — Ютта раптом схопила його за руку. Її зовсім сині пальці вже майже не мали сили.
— Рейневане… — повторила вона майже притомно. — Я хочу… На сонце…
Усі поспішили на допомогу. Підняли її й винесли зі стодоли, поклали на імпровізованій постелі з плащів. Сонця не було. Були низькі сіро-олов'яні хмари. Їй знову почало сильно кровоточити з носа, просяклі кров'ю холоші свідчили про кровотечу з травного тракту і статевих органів. Вона почала битися у конвульсіях. Нею довго трусило. Усі безсило дивилися.
— Рейне… — вона виплюнула кров. — Рейневан…
— Я коло тебе.
— Ти тут… — вона майже притомно глянула. — Ти є… Це добре… Вона насилу намацала його руку. Потім долоню. Її пальці і нігті були вже зовсім чорні. Ступні — так само.
— Уже час… Монсегюр…
— Що ти говориш? Ютто?
— Монсегюр… Далі триває… Endura і consolamentum… Я хотіла би… почути… голос звідти…
Рейневан потрусив головою, запитально глянув на друзів. Шарлей розвів руками.
— Дозволь, — сказав Самсон.
Він клякнув біля Ютти, взяв її почорнілу долоню.
— Benedicite, — тихо вимовив він. — Benedicite, partitě nobis.
— Partitě nobis, — шепнула у відповідь вона. — За всі гріхи… Прошу прощення…
— De Deu е de nos vos sian perdonatz, — промовив Самсон. — Е nos preguem Deu que les vos perdo.{52}
Ютта, здавалося, хотіла усміхнутися. Але пароксизм болю викривив її синє обличчя жахливою гримасою. З носа і кутика губів потекла кров. Кров просочувалася вже крізь усі плащі, в які вона була закутана.
— Рейнмаре, — Самсон встав. — Уже час. Нехай це станеться.
— Не розумію.
— Перш ніж Ютта помре, — велет стишив голос, — вона буде мучитися ще щонайменше кільканадцять годин. Ти дозволиш їй страждати?
— Що ти кажеш? Я мав би її… Самсоне… Я лікар! Я християнин… Бог забороняє… Закон Божий…
— Закон, який наказує мучитися? Якщо можна припинити страждання? Ти нічого не знаєш про Бога, хлопче, ти зовсім Його не знаєш. А робиш з Нього жорстокого фанатика. Ти ображаєш Його цим. Так не годиться.
— Але…
— Ти медик. Вилікуй її від страждання.
Шарлей взяв Ріксу під руку, відвів убік. Тибальд Раабе поспішив за ними.
Самсон і Рейневан стали навколішки біля Ютти. Самсон ліворуч, Рейневан праворуч. Перш ніж вони клякнули, Ютта була непритомна, а тепер опритомніла.
— Рейнмар…
— Я кохаю тебе, — прошептав він їй на вухо. — Я кохаю тебе, Ютто.
— Я теж тебе кохаю. Я готова.
— Pater sancte, — стиха вимовив Самсон, — suscipe ancillam Tuam in Tua iusticia et mitte graciam Tuam e Spiritum Sanctum Tuum super eam.{53}
— Lux in tenebris lucet, — виразно прошептала вона. — Світло в темряві сяє… І темрява його не охопила.
І коли вона вимовила це, хмари раптом розійшлися. І з-за них засяяло передвечірнє сонце. І стало світло.
І сталося так, що Рейнмар з Беляви. медик, відкрив шкатулку з амулетами, подарунок від Йошта Дуна на прізвисько Телесма, чародія з Праги. Сталося так, що Рейнмар дістав зі шкатулки амулет, той, котрий було сховано найглибше, один-єдиний, дрібний і непримітний, той, яким ніколи не можна було користуватися, бо він міг бути використаний тільки в абсолютно крайній, тільки в якнайекстремальнішій ситуації, у цілком безнадійному і безвихідному становищі. Сталося так, що Рейнмар обняв Ютту, і приклав амулет їй до скроні, і вимовив заклинання, а звучало воно: "Spes proxima"[168].