Кілька дверей були відчинені. Не заглядаючи в них, він зайшов до Вебера.
— Пацієнтка в дванадцятій померла. Можна викликати поліцію.
Вебер навіть не повернув голови.
— Тепер поліції не до цього.
— Тобто як?
Вебер показав йому екстрений випуск "Матен". Німецькі війська вдерлися до Польщі.
— Сьогодні ж буде оголошена війна. Мені сказали з міністерства.
Равік відклав газету.
— Ось воно й сталося, Вебере.
— Так. Це кінець. Бідна Франція.
Равік хвилину посидів мовчки. Навколо ніби утворилася порожнеча.
— Це більше, ніж Франція, Вебере, — нарешті сказав він.
Вебер глянув йому у вічі.
— Для мене це Франція. Хіба цього мало?
Равік не відповів.
— Що ви робитимете? — за хвилю спитав він.
— Не знаю. Мабуть, з'явлюся в свій полк. А це… — він неуважно махнув рукою, — доведеться комусь передати.
— Збережіть клініку за собою. Під час війни потрібні госпіталі. Вас залишать у Парижі.
— Я не хочу тут залишатися.
Равік оглянувся по кабінеті.
— Це мій останній день у клініці. Мені здається, тут усе гаразд. Пацієнтка після видалення матки одужує, та, що їй видалено жовчний міхур, теж. Пацієнт із раком безнадійний, немає сенсу ще раз оперувати його. Це все.
— Що ви хочете цим сказати? — втомлено спитав Вебер. — Чому це ваш останній день?
— Як тільки буде оголошена війна, всіх нас інтернують. — Вебер хотів щось зауважити, але Равік повів далі:— Нащо нам сперечатися. Так завжди робили. І тепер зроблять.
Вебер сів на стілець.
— Я вже нічого не розумію. Може, й так. Може, взагалі не буде ніякої війни. Просто віддадуть країну, і все. Ніхто нічого не знає.
Равік підвівся.
— Якщо мене до вечора не заберуть, я ще прийду сюди.
О восьмій.
— Добре.
Равік вийшов з кабінету. У вестибюлі він побачив актора, про якого геть забув. Актор зірвався на ноги.
— Що з нею?
— Вона померла.
Актор витріщив на нього очі.
— Померла?
Трагічним порухом актор схопився за серце й заточився. Проклятий блазень, подумав Равік. Мабуть, щось подібне грав на сцені й тепер, коли його самого спіткало таке, збився на завчену роль. А може, й справді страждає, але вже звик до цих театральних жестів і не вміє обійтися без них.
— Можна її побачити?
— Навіщо?
— Я мушу ще раз глянути на неї.— Актор притиснув руки до грудей. Він тримав у них світло-брунатного капелюха, обшитого шовковою стрічкою. — Зрозумійте ж! Я мушу…
В очах у нього з'явилися сльози.
— Послухайте, — нетерпляче перебив його Равік. — Найкраще буде, як ви вшиєтеся звідси. Жінка померла, і нічого вже не вдієш. Ідіть звідси під три чорти й длубайтесь десь-інде у своїх почуттях. Нікого не цікавить, чи вам дадуть рік в'язниці, чи патетично виправдають. Однаково за кілька років ви будете хвалитися цим, щоб набити собі ціну в очах тих жінок, за якими впадатимете. Геть звідси, ідіоте!
Він підштовхнув актора до виходу. Той не вельми й опирався. У дверях він ще обернувся і сказав:
— Бездушна тварюко! Паршивий боше!
На вулицях було повно людей. Вони стояли купками й жадібно стежили за великими рухомими літерами світляних газет. Равік поїхав у Люксембурзький сад. Поки його ув'язнять, він хотів побути кілька годин на самоті.
Сад був порожній. Він купався в теплому промінні пізнього літа. Дерев уже торкнувся перший подих осені, але це ще була осінь зрілості, а не осінь відмирання. Світло було ніби зіткане з золота й блакиті — шовковий прапор літа.
Равік довго сидів у саду. Дивився, як мінялося освітлення й подовжувалися тіні. Він знав, що це його останні години на волі. Коли оголосять війну, господиня "Ентернасіоналя" вже нікого не зможе ховати. Він згадав про Роланду.
І Роланда не зможе. Ніхто не зможе. Якби він спробував тікати, його ув'язнили б як шпигуна.
Він просидів так до вечора. Йому не було сумно. В пам'яті спливали обличчя. Обличчя й роки. І нарешті те останнє, заклякле обличчя.
О сьомій годині він підвівся. Знав, що, виходячи з саду, в який уже закрадався сутінок, він залишає останній мирний куточок. Зразу на вулиці він купив екстрений випуск газети. Війна вже була оголошена.
Він трохи посидів у бістро, де не було радіо. Потім подався до клініки. Його зустрів Вебер.
— Ви не могли б зробити ще один кесарів розтин? Жінку щойно привезли.
— Звичайно, зроблю.
Він пішов переодягтися. В коридорі йому трапилась Ежені. Побачивши його, вона дуже здивувалась.
— Ви не сподівалися, що я ще прийду? — спитав він.
— Не сподівалася, — мовила Ежені і якось чудно подивилася на нього. Тоді швидко пішла далі.
Для Равіка кесарів розтин був простою операцією. Він працював майже машинально. Кілька разів він відчував на собі погляд Ежені й не міг зрозуміти, що з нею сталося.
Дитина закричала. Її обмили. Равік дивився на червоне скривлене личко й на крихітні пальчики. На світ ми приходимо не з усмішкою на вустах, подумав він і передав дитину санітарці. То був хлопчик.
— Хтозна, для якої війни він народжений! — сказав Равік і заходився мити руки.
Біля другого вмивальника мив руки Вебер.
— Якщо вас справді ув'язнять, Равіку, негайно повідомте мене, де ви.
— Навіщо вам зайвий клопіт, Вебере? Тепер із такими, як я, краще не знатися.
— Чому? Тому, що ви німець? Але ж ви втікач.
Равік сумно всміхнувся.
— Хіба ви не знаєте, що ми, втікачі, скрізь чужа кістка? На батьківщині нас вважають зрадниками, а за кордоном — чужоземними підданцями.
— Мені байдуже. Я хочу, щоб ви якнайшвидше вибралися звідти. Можете послатися на мене.
— Добре. — Равік знав, що не скористається його пропозицією. — Для лікаря скрізь знайдеться робота. — Він витер руки. — Ви не зробили б мені одну послугу? Не подбали б про похорон Джоан Маду? Боюся, що сам я вже не встигну.
— Звичайно, подбаю. Може, ще щось треба владнати? Зв'язатися зі спадкоємцями абощо?
— Нехай про це думає поліція. Я не знаю, чи в неї є якісь спадкоємці. Та це й байдуже. — Він одягся. — Прощавайте, Вебере. З вами було добре працювати.
— Прощавайте, Равіку. Вам ще належить гонорар за кесарів розтин.
— Порахуйте ті гроші за похорон. Це й так буде замало. Я вам додам.
— І не думайте, Равіку. Де б ви хотіли її поховати?
— Не знаю. На котромусь кладовищі. Я запишу вам її прізвище й адресу.
Равік записав усе на клінічному бланку. Вебер поклав аркушик під кришталеве прес-папьє зі срібною ручкою у формі вівці.
— Гаразд, Равіку. Певне, за кілька днів і мене тут не буде. Без вас ми навряд чи робитимем стільки операцій.
Вебер провів Равіка надвір.
— Прощавайте, Ежені,— сказав Равік.
— Прощавайте, пане Равіку. — Вона глянула на нього. — Ви їдете до готелю?
— Так. А що?
— О, нічого. Мені здалося…
Надворі було темно. Перед готелем стояла вантажна машина.
— Равіку, — почувся голос Морозова з під'їзду поближнього будинку.
— Це ти, Борисе? — Равік зупинився.
— У готелі поліція.
— Так я й думав.
— Ось тут у мене посвідчення особи Івана Клуге. Я тобі вже казав, він помер. Воно ще дійсне півтора року. Ходімо в "Шехерезаду" й поміняємо фотографію. Ти знайдеш собі інший готель і будеш російським емігрантом.
Равік похитав головою.
— Надто ризиковано, Борисе. У війну небезпечно користуватися підробленими паперами. Вже краще їх не мати.
— Що ж ти думаєш робити?
— Піду в готель.
— Ти добре все зважив, Равіку? — спитав Морозов.
— Так, добре.
— Біда! Хтозна, куди вони тебе запроторять!
— Принаймні не видадуть Німеччині. Цього вже можна не боятися. І не вишлють до Швейцарії.— Равік усміхнувся. — Вперше за сім років поліція не захоче нікому віддати нас. Треба було аж війни, щоб до цього дійшло.
— Кажуть, у Лоншані обладнують концентраційний табір. — Морозов посмикав себе за бороду. — Отже, ти втік з німецького концтабору, щоб опинитися у французькому.
— Може, вони нас швидко випустять.
Морозов нічого не сказав.
— Борисе, не турбуйся про мене. На війні лікарі завжди потрібні.
— Яким ти прізвищем назвешся, коли тебе арештують?
— Своїм власним. Я його називав тут тільки один раз п'ять років тому. — Равік хвилину помовчав. Потім сказав — Борисе, Джоан померла. Її застрілив один тип. Вона лежить у клініці Вебера. Треба її поховати. Вебер обіцяв мені, але я не певен, чи він устигне, поки його мобілізують. Ти подбаєш про це? Не питай мене ні про що, скажи "так", і годі.
— Так, — відповів Морозов.
— Добре. Бувай здоров, Борисе. Візьми собі з моїх речей те, що тобі може пригодитися. І перебирайся в мою кімнату. Ти завжди мріяв про ванну. Я вже піду… Бувай.
— Паскудні справи, — сказав Морозов.
— Нічого, Зустрінемося після війни у "Фуке".
— З котрого боку? Від Єлісейських полів чи від авеню Георга П'ятого?
— Від авеню Георга П'ятого. Ми з тобою дурні. Двоє шмаркатих дурнів, що корчать із себе героїв. Бувай, Борисе.
— Паскудні справи, — знов сказав Морозов. — Навіть попрощатись як слід і то соромимось. Іди сюди, дуриле.
Він поцілував Равіка спершу в одну, потім у другу щоку. Равік відчув його колючу бороду й запах тютюну. Не дуже приємне відчуття. Він рушив до готелю.
Емігранти зібралися в "катакомбі". Як перші християни, подумав Равік. Перші європейці. Службовець у цивільному сидів біля письмового столу під миршавою пальмою і заповняв особисті картки. Двоє поліцаїв охороняли двері, якими ніхто не мав наміру тікати.
— Паспорт є? — спитав службовець Равіка.
— Немає.
— А якісь інші папери?
— Немає.
— Ви тут мешкали нелегально?
— Лікар.
Службовець записав.
— Лікар? — перепитав він, підносячи до очей якийсь папірець. — А ви не знаєте тут лікаря на прізвище Равік?
— Не знаю.
— Він має тут мешкати. Нас повідомили.
Равік глянув на нього. Ежені, подумав він. Недарма вона питала, чи він іде до готелю, й недарма так здивувалася, коли ще побачила його на волі.
— Я ж вам казала, що з таким прізвищем тут нікого немає,— мовила господиня, що стояла біля дверей до кухні.
— А ви мовчіть, — невдоволено буркнув службовець.
Вас і так оштрафують за те, що ці люди жили тут без відома поліції.
— Цим я тільки пишаюся, — сказала господиня. — Якщо за людяність карають, то карайте й мене!
Службовець, видно, хотів іще щось сказати, але передумав, тільки махнув рукою. Господиня зухвало дивилася на нього. В неї були високі оборонці, і вона нікого не боялася.
— Спакуйте свої речі,— сказав службовець Равіковї.— Візьміть білизну й на добу харчів. І ковдру, якщо маєте.
Равік пішов нагору в супроводі поліцая.