І трохи згодом усі вони почали битися між собою.
Коли видиво зникло, зчинилася жахлива битва на морі, на небі й на землі. Полив кривавий дощ. Кораблі були порубані сокирами, потрощені ядрами та кулями. Уламки їх літали в повітрі серед порохового диму. На суходолі війська наступали одне на одне мідною стіною. Лунали зойки, лилися сльози, палали міста, села, жита на полях. На вогняному тлі з'являлися на мить горді силуети високих дзвіниць у кам'яному мереживі і раптом, як зрубані дуби, падали з гуркотом на землю. Чорні вершники, незчисленні, як мурахи, з мечами в одній руці і з пістолями в другій, лупцювали чоловіків, жінок і дітей. Декотрі, пробивши ополонки на льоду, кидали туди живцем старих людей. Інші відрізали у жінок груди і посипали рани перцем, інші вішали дітей на коминах. А ті, хто втомився убивати, ґвалтували жінок і дівчат, пили, гуляли, грали в кості або, засунувши руки в купу награбованого золота, порпались у ньому скривавленими пальцями.
Семеро увінчаних зірками кричали:
— Пожалійте нещасний світ!
А привиди реготали. І голоси їхні подібні були до клекоту тисяч морських орлів. І Смерть розмахувала косою.
— Чи чуєш? — питав Уленшпігель. — Ці птахи злітаються поласувати бідолашними людьми. Вони живляться маленькими пташками, простими й добрими.
Семеро увінчаних зірками вигукнули:
— Де ж любов? Де справедливість? Де милосердя?
А семеро привидів реготали. І регіт їхній подібний був до клекоту тисячі морських орлів.
А Смерть шмагала їх своїм бичем.
А корабель линув по хвилях, розтинаючи навпіл кораблі, човни, чоловіків, жінок, дітей. Над морем розлягались жалісні зойки жертв:
— Пожалійте нас!
Червоний корабель пройшов крізь них, а привиди реготали й кричали, як орли морські.
А Смерть, сміючись, пила криваву воду.
А потім корабель зник у тумані, бій скінчився, семеро, увінчаних зірками, щезли.
Уленшпігель і Неле бачили перед собою тільки бурхливе море, чорне небо, темні хмари над самими хвилями, що фосфорично виблискували, і зовсім близько червоні зірки.
Це були ліхтарі двадцяти двох вітрильників. Глухо рокотало море, і гуркотів грім.
І тоді Уленшпігель тихенько задзвонив у дзвін і закричав:
— Іспанці! Іспанці! Вони йдуть на Фліссінген!
І крик цей підхопили на всіх кораблях.
І Уленшпігель сказав Неле:
— Сірий туман укрив небо й землю. Вогні ледве блимають, благословляється на світ, вітер свіжіє, піняві хвилі здіймаються вище палуби, дощ іде, але вщухає, сходить променисте сонце і золотить гребені хвиль — це твоя усмішка, Неле, свіжа, як ранок, ласкава, як сонячний промінь.
Йдуть двадцять два вітрильники. На кораблях гезів б'ють барабани, свистять сопілки. Де Люме кричить:
— За принца! В погоню!
Віце-адмірал Евон Пітерсен Ворт гукає:
— За принца Оранського, за адмірала — в погоню!
На всіх кораблях — на "Йоганні", "Лебеді", "Анні-Марії", "Гезі", "Згоді", "Егмонті", "Горні", "Вільгельмі Мовчазному", "Віллемі Звейгері" — капітани кричать:
— За принца Оранського, за адмірала — в погоню!
— В погоню! Хай живе гез! — кричать солдати і матроси.
Шхуна Трелонга "Бріль", на якій були Ламме та Уленшпігель, разом з "Йоганною", "Лебедем" і "Гезом" захоплює чотири іспанських вітрильники. Гези всіх іспанців кидають у воду, нідерландців беруть у полон, спорожняють кораблі, наче яєчну шкаралупу, рубають щогли, нищать вітрила і без стерна пускають на хвилі. Потім кидаються в погоню за вісімнадцятьма іншими. З боку Антверпена дме рвучкий вітер. Борти швидкохідних кораблів нахиляються мало не до самої води під вагою вітрил, надутих, як щоки ченців, коли вони чують пахощі кухні. Вітрильники линуть швидко. Гези переслідують їх аж до самого Міддельбурзького рейду[227], де потрапляють під вогонь фортеці. Тут зав'язується кривавий бій. Гези кидаються з сокирами на ворожі кораблі. Палуби вкриваються відрубаними руками, ногами, які після бою викидають у море цілими кошиками. З фортів стріляють по них. А вони собі кепкують із цього і з криками: "Хай живе гез!" — забирають на кораблях порох, гармати, кулі, зерно і, спорожнивши, запалюють їх і залишають догоряти на рейді, а самі пливуть у Фліссінген.
Звідси вони посилають загони в Зеландію та Голландію руйнувати греблі[228] та помагати в будові нових кораблів, особливо фліботів тоннажністю у сто сорок тонн, що можуть підняти до двадцяти чавунних гармат.
12
Сніг іде, вкриває кораблі, легко стелеться на чорну воду і тане. Все навколо в білій, білій імлі.
Падає сніг, вкриває землю: побіліли дороги, побіліли чорні силуети голих дерев. Ніде ані звуку. Лише з далекого Гарлема[229] крізь густу заметіль приглушено долинає веселий дзвін, що відбиває години.
Не дзвоніть, дзвони! Не вигравайте своїх лагідних і простих пісень! Наближається дон Фадріке[230], виродок кривавого герцога. Він іде на тебе, о Гарлеме, вільне місто, і веде з собою твоїх смертельних ворогів — тридцять п'ять загонів іспанців, та ще двадцять два загони валлонців, та вісімнадцять загонів німців, вісімсот чоловік кінноти і грізну артилерію. Чуєш, як гуркотять лафети під смертоносними гарматами? Фальконети, кулеврини, широкожерлі мортири — це все для тебе, Гарлеме. Не дзвоніть, дзвони, не співайте веселих пісень у густій сніговій заметілі!
— Ні, ми, дзвони, будемо дзвонити! Ми будем співати гордих пісень, що пролинуть крізь сніг і густу заметіль. Гарлем — місто відважних сердець, місто сміливих жінок. Без страху дивиться він з високих своїх дзвіниць на чорні зграї катів, що повзуть як страхітливі комахи. Уленшпігель, Ламме і сто морських гезів на його мурах. А в Гарлемській затоці їхні кораблі.
— Хай приходять! — кажуть городяни. — Ми ж тільки мирний люд, рибалки, моряки, жінки. Син герцога Альби сказав, що йому не потрібні інші ключі, крім його гармат. Хай відчиняє, як зможе, неміцні наші брами — за ними стоятимуть люди. Дзвоніть у всі дзвони, хай лине веселий їх спів крізь сніговій, завірюху! Мури у нас неміцні і рови старовинні. Чотирнадцять гармат плюють ядрами по сорок шість фунтів у Cruyspoort — Хрестову браму. Поставте людей, де бракує каміння. Смеркає, а всі працюють, наче не летять з-за мурів ворожі ядра. На Cruyspoort іспанці випустили шістсот вісімдесят ядер, на браму святого Яна — шістсот сімдесят п'ять. Ці ключі не відімкнули брам, бо ось за мурами зводять новий вал. Дзвоніть, дзвони, пробийтесь веселим співом крізь густу заметіль!
Гармати все б'ють та б'ють по мурах, каміння летить, мури кришаться. Пролом такий широкий, що ціла рота пройде. "На штурм! Бий! Бий!" — кричать вороги. Вони вдираються, їх десять тисяч? Хай переходять через рови по мостах та драбинах. Наші гармати готові. Ось отари тих, що мають загинути! Привітайте їх, гармати свободи! І вони вітають: ядра, вогненні смоляні обручі летять, свистять, б'ють, тнуть, палять, осліплюють юрби нападників, вони знемагають і тікають безладно. У рові вже півтори тисячі трупів. Дзвоніть, дзвони, пробийтесь веселим співом крізь густу заметіль!
Ще раз на приступ! Не наважуються. Знов падають ядра, вороги ведуть підкопи. А ми й собі також, бо знаємось на цьому не згірше за них. Під ними, під ними запаліть ґноти! Сюди, сюди, зараз побачимо цікаве видовисько! Чотириста іспанців злітає в повітря. Це ще не шлях до вічного вогню. О, це лише гарний танець під срібний спів наших дзвонів, під веселу музику їх передзвону.
Вороги і гадки не мають, що принц дбає про нас, що кожного дня приходять надійним шляхом валки з зерном, порохом; хліб для нас, порох на них. Де їхні шістсот німців, яких ми потопили й побили в Гарлемському лісі? Де одинадцять їхніх знамен, які ми в них захопили, шість гармат і п'ятдесят биків? Ми мали раніше один пояс мурів, тепер маємо їх два. Навіть жінки б'ються. Кеннан стоїть на чолі цього хороброго загону. Приходьте, кати, ідіть по наших вулицях, то вам діти попідрізують жили під колінами своїми ножиками. Дзвоніть, дзвони, пробийтесь веселим співом крізь густу заметіль!
Але щастя не з нами. Флот гезів розбито на Гарлемському озері. Розбито і військо, що Оранський нам послав на підмогу. Стоять сильні морози. Підмоги не буде. І все-таки п'ять місяців тримаємось ми, тисяча нас проти десяти тисяч. Треба якось домовлятися з катами. Та чи захоче ж слухати про якісь переговори отой виродок кривавого герцога, коли заприсягся нас вигубити? Хіба виступити всім озброєним воякам — вони прорвуться. Але ж коло брам жінки, вони бояться, що їх покинуть самих захищати місто. Не дзвоніть більше, дзвони, не кидайте в густу заметіль своїх веселих пісень!
Ось і червень, пахне сіном на луках, жита золотіють на сонці, співають пташки. П'ять місяців ми голодуємо. Місто в жалобі. Ми всі вийдемо з Гарлема, аркебузьєри — на чолі, щоб прокласти дорогу, жінки, діти, магістрат за ними, під охороною піхоти, яка стерегтиме пролом. Аж ось лист, лист від сина кривавого герцога! Що в ньому — смерть чи рятунок? Ні, життя для всіх, хто лишився в місті. О несподівана ласка! А може, то підступництво? Чи заспіваєте ви ще коли-небудь, веселі дзвони? Вороги входять у місто.
Уленшпігеля, Ламме і Неле, перевдягнутих у форму німецьких солдатів, замкнули разом із німцями — всього шість сотень — в монастирі августинців.
— Ми помремо сьогодні, — сказав нишком Уленшпігель до Ламме і пригорнув до грудей Неле — вона вся аж тремтіла від страху.
— О жіночко моя! Я вже більше не побачу тебе, — бідкався Ламме. — А може, наш німецький одяг врятує нам життя?
Уленшпігель похитав головою на знак того, що він не вірить у милосердя ворога.
— Погрому наче не чутно, — мовив Ламме.
Уленшпігель відповів:
— Згідно з умовою, городяни відкупились від погрому й різанини за двісті сорок тисяч флоринів. Сто тисяч вони повинні заплатити через дванадцять днів, а решту через три місяці. Жінкам наказано сховатися в церквах. Катюги, безперечно, думають почати різанину. Чуєш, як збивають ешафоти, ставлять шибениці?
— Ах! Ми загинемо! — вигукнула Неле. — Ой, як же хочеться їсти!
— Атож, — озвався нишком Ламме до Уленшпігеля. — Кривавий виродок сказав: якщо ми охлянемо з голоду, то будем покірніше йти, коли нас поведуть на страту.
— Як же хочеться їсти! — вигукнула Неле.
Ввечері прийшли іспанські солдати і принесли по хлібині на шістьох.
— Триста валлонських солдатів повішено на ринку, — розповіли вони. — Надходить, ваша черга.