Там живуть
кочівники в возах, покритих дахом,
з великими колісьми, а у них
нещадні сплять у сагайдаках стріли:
страшний і злий в них звичай — бережись...
Нехай, нехай! Сьогодні придніпровський простір належить одному Малху.
Дорога нагадала Малху плавання вздовж берегів Еллади і між островами Архіпелагу. Там — скелясті миси, тут — яри, там — острови, в пущі — озера, болота, і гаї, і череди сіро-мурих турів — їх Малх обходив з особливою обережністю.
Щоб не збитися з ліку днів, Малх позначав кожний вечір подряпиною на кістяному руків'ї меча.
Струмки й озера поїли, нелякана дичина давалася стрільцеві, гЛалх удало підповзав до дрохв. Терпеливо скрадаючись узліссями, він умів узяти сайгу чи серну.
На двадцятий день Малх був вражений небаченою краг сою, пуща відкрила йому ще одне обличчя: вона могла бути й раєм! З підвищення він бачив сотні озер, як срібні щити, розкидані в зелених заростях. Вежі дерев здавалися поставленими зумисне, рукою архітектора. До старовинного
'Острів Святого Григорія — острів Хортиця на Дніпрі.
берега підступала заплава із заростями червоного верболозу та очерету.
Малх ішов високою площиною, заплавні луги були непрохідними для людини. Широкий яр перетяв дорогу. Ліс, чіпляючись за крутий схил, спадав униз. На дні заросле болото не дало проходу. Чоловік вернувся.
Так мало часу минуло, і так усе змінилося! Зелений рай посутенів, у заплаві вітер грався хвилями очеретів. Тремтливе листя обрамляло розриви у верхів'ї дерев, над ними пробігали сірі хмари.
Малх уже звик до літніх дощів, до несподівано мінливої пущі. Не навчився він лише одного — спокійно спати ночами. На щастя, дні збільшувалися. В темряві Малха мимо волі й розуму охоплювала тривога. Він здавався собі беззахисним. Іноді він знаходив закрите місце в камінні і залишався там для відпочинку, хоча ніч була ще далеко. Якось його розбудив тупіт. Земля гула. Лавина тварин промчала мимо. Хто біг, чому? —він не дізнався. Нічні страхи були не лише в нього одного — погана розрада.
Малх намагався влаштовуватись на деревах, розплачуючись утомою і судомами за короткі години безпеки. Де ж би сховатися сьогодні?
Вітер дужчав, угорі вже шаленів вихор. Удалині гриміло — гіганти гнали підводи, навантажені камінням, через велетенські колоди небачених мостів. Западали передчасні сутінки.
Малх наткнувся на здоровенного дуба, якого вистачило б на спорудження кількох кораблів. Лісове чудовисько лежало горою посеред молодої порослі. Ніяка сила не могла б з ним справитися. Було щось трагічне в цій могуті, поваленій нікчемним шашелем.
Руїна могла стати добрим прихистком. Малх швидко знайшов місце, де можна було не тільки лежати, а й сидіти, як у печері.
Гроза наближалася. Невидимі титани ступали в ногу з хмарами і рубалися вищербленими мечами блискавиць. Тепер не підводи з камінням, а гірські обвали покотилися на світ. Гуркіт ставав нестерпним. Могуття урагану, хмар і вогню зливалося в приголомшливу для Малха єдність. Безперервний блиск був би схожий на горіння пожежі, якби не дивний холод у зубчастій люті синього полум'я. Боячись осліпнути, Малх затулив обличчя руками — і бачив вогонь крізь долоні, крізь зажмурені повіки. Мертве дерево передавало дрижання тілу чоловіка, що прйтисся до нього. Чи не покинути надійне пристанище? Малх не знаходив сили зважитися. Його заполоняв дивний захват.
Він не молився. Суворий пресвітер був правий, відчуваючи безбожника. Малху здавалося, що він один з усіх людей, потай проникнувши в святилище незайманого світу, присутній при фатальній сутичці гігантів. Розлютованість природи викликає в душі ромея не смиренність молитов; а бронзово-дзвінкий тупіт гекзаметрів.
Тріскучі удари раз за разом розколювали небо. Запахло сіркою, димом. Пам'ять слухняно викинула перед Малхом розчахнуті, потрощені дерева, які він не раз зустрічав у пущі. Чи не забажали великі сили ще раз ударити по мертвому дубу і живій комашці-людині?
У Карикінтії Малх спокійно спав під кам'яним склепінням, кладку якого порушив землетрус, а розруйнує другий. Тепер він хотів жити. Він вискочив під зливу зі свого лігвиська. Якась звірина злякано відсахнулася від людини, блискавка вихопила з мороку чийсь круп між стовбурами.
Грім запізнювався. Гроза так само поривно відходила, як налетіла. Десь поблизу витанцьовував жовтий вогонь, помирав під батогами зливи. Малх повернувся в схованку.
Після нічного буйства небо вдарувало землі ясний світанок, та незабаром хмари затьмарили сонце. Несильний, настирливий дощ не хотів вгамовуватися. Це був теплий, добрий дощ, запорука родючості і радощів оратая, благодіяння для марнотратного степу і винагорода лісам, які збережуть кожну краплину. Не стомлюючись, дощ цілий довгий літній день ніжно пестив землю.
У лісі людині здається, що вона йде прямо. Раптом вона помічає, що сонце світить уже не в спину, а зліва. Зорієнтувавшись на час і розташування сонця, людина може виправити помилку. В похмурий день джерело світла приховане. Малх не бачив, куди йти. Перша ж думка про те, що загублена дороговказівна нитка, позбавляє людину відчуття напрямку! Малх заблудився.
Нехай! Його ніщо не лякало. Завтра сонце покаже шлях, а суцільні ліси починаються тільки за Россю: Бредучи навмання, Малх повернувся до барлога під поваленим дубом— свого нічного притулку. Він зрадів йому, як давно знайомому місцю.
Малх розвів багаття і наївся, посоливши напівсире, на-півобвуглене м'ясо козлика, вбитого два дні тому. Заклавщи хмизом вхід до свого лігва, він вперше за роки, можливо, спав спокійно, як дитя.
Ранковий ліс, оповившись імлистим серпанком, не бажав прокидатися. Кожен листочок ще тримав світлі краплини, по чорних стовбурах сочилася вода. Нерухоме повітря було важке густою сумішшю тління торішнього листя з гіркотою вільхи, ніжністю ліщини, чорною парою землі. Наче прожилки світлого мармуру в брилі граніту, струмували пахощі пізніх конвалій, які порозкривали невинно-гріховні чашечки. У випарах дикого світу, в тиші святилища богів Малху ввижався хід великих сил. Тут жила і дихала всесильна, вічносуща душа рослин.
Якою була несхожою могуть цієї чорної землі на суху привабливість червоного грунту Еллади! Враз Малху явилося одкровення скіфського лісу: втікач не захотів би зараз переміститися на Південь, нехай би навіть до його послуг була чарівна сила магів. Нехай з ним буде те, що сталося. /
Малх розгріб вогнище, і попіл злетів сірою хмаркою. Гарячі вуглинки допомогли бродязі поснідати. Він помітив, що напівсире м'ясо, не приїдаючись, було смачне, наче пуща непомітно присмачувала чимось варварську їжу.
Руки з відрослими нігтями, чорні, були ніби лапи звіра. Дика людина до народження богів — таким Малх побачив себе збоку. Чудово!.. Його вражала нескінченність, байдужість у житті. Насіння творення, розлите в світі, безпристрасно творило траву, тварин, людину, щоб так само спокійно змиритися з їхньою смертю.
Малх думав про давню мрію людей, одну завжди, завжди могутню, але й безсилу. Прометей викрав з неба вогонь для людей — символ живої думки. Кожна людина — Прометей. Кожного пломінь думки жалить так само безжально, як ґедзь нещасну І о, доньку Інаха '.
Незгасаюче полум'я спалювало Есхіла сорок поколінь тому. Через тисячу років жива думка буде жалити людину, якщо вона не нахабний політик, яким був базилевс Костянтин, перший імператор-християнин, яким є нинішній Юстиніан Найсправедливіший.
Символи змінюються, їхня суть залишається. Передбачення Прометея збулося. Зевс помер, християни спустоши-
1 "... Вічно ти, преслі дувана Геро і кусана ґедзем, втікаєш".— Есхіл. "Скований Прометей" ли Олімп. Послідовники Христа називали свого вчителя Любов'ю. Христос був чесним чоловіком, чесно жив, сміливо вмер, не зрадивши Думки. Його послідовники зробили Любов насильством. Вони вбивають добро, як кат цвяхи. Рятівники душ, які розтрощують череп... Що ж тоді Зло?
Хоч би на часину опинився тут Деметрій! Малх скаже пресвітерові:
— Чи знаєш ти, що філософи, яких ти по-дурному проклинаєш, осягли Зло як неминучу силу, як Фатум? Після, смерті для душі людини залишалося скніння в Аїді, однаково жалюгідне і для героя, і для нікчеми. Тобі це не подобається, Деметрію, це єресь? Добре. Християни назвали Злом саме життя! Що скажеш? Це гірше за стару єресь язичників! Ви обіцяєте віруючим винагороду після смерті, життя душі в царстві безплотних духів без волі, без Думки! Рай пальм під блакитним небом, повний безгрішних, бездіяльних,— ти розумієш? — бездіяльних тіней! Ви бажаєте, щоб людина заживо відмовилася від думки, взяла із свого життя користь — користь! — як лихвар з грошей, відданих на ріст. Щоб потрапити в притулок для калік... А в іншому місці ви приберегли для необачних пекло нескінченних мук. Ти розумієш, Деметрію, що означає безмежність?
Ха-ха! Що відповів би святий чоловік у лісі, де немає ні кайданів, ні тюрми, ні катів?
І раптом пуща вдарувала Малху одкровення. Він вслухався, немов глухий, що враз став чути, прозрівав, ніби сліпий, чиї очі нарешті відкрилися.
Допущений до таємниці, Малх сміявся над колишнім собою: хіба він не сприймав прикрас гекзаметрів за символ віри предків? Боги Гомера і боги Есхіла — лише метафори поетів, що відтворювали боротьбу людської душі. Справжня істина важка своєю простотою: навіть билинка зважена у всесвіті, навіть билинка існує за правом народження.
— Чудо! — кричав Малх, в захопленні не чуючи відгуку луни.— Тебе немає, чудо! Син землі, рівний усім і всьому, живе під захистом законів всесвіту, написаних скрізь. Де ж твоє місце, чудо?
— Мене більше не обдурять,— звертався Малх до дерев, як до братів.— Спокушений чудом, я вірив у блискавиці примхливого бога, вірив... Нехай станеться чудо! його— немає! Воно — вигадка боягузливих дурнів.
Які прекрасні і небо, і скіфський ліс, і кожен листочок на дереві... Малх гарячково шукав слова:
— Від бога-чуда, який створив світ за своєю забаганкою, прийшло Зло! Ви розумієте? — І йому здавалося, що ліс шумів у відповідь, згоджуючись.
— Це Зло — базилевси-тирани. Адже кожен з них є помазаником божим. Звичайно! Адже без волі господньої нічого Не стається. Тому кожен оголошує себе творящим волю божу. Тому на війні праві всі.