Блазень та ще й потвора, — це надто гарно, щоб можна було спиратись проти цього. Ти переодягся, щоб прийти сюди, Ґуїнплене.
— І ти ж так само, Том Джім-Джек.
— Ґуїнплене, що означає цей одяг вельможі?
— Том Джім-Джек, що визначає цей офіцерський мундір?
— Ґуїнплене, я не відповідаю на такі питання.
— Я теж, Том Джім-Джек.
— Ґуїнплене, мене звуть не Том Джім-Джек.
— Том Джім-Джек, мене звуть не Ґуїнплен.
— Ґуїнплене, я тут у себе.
— Я тут у себе, Том Джім-Джек.
— Не повторюй моїх слів. У тебе іронія, а в мене палиця. Кинь свої жарти, нещасний паскудо.
Ґуїнплен зблід.
— Ти сам паскуда! І ти відповіси мені за цю образу.
— У твоєму балагані, скільки хочеш. На кулаках.
— Тут і на шпагах.
— Любий Ґуїнплене, шпага — це дворянська зброя. Я б'юся тільки з рівними мені. Ми рівні з тобою на кулаках, нерівні на шпагах. В Тедкастерській таверні Том Джім-Джек може з Ґуїнпленом битися навкулачки. У Віндзорі — інша річ. Зрозумій от що: я контр-адмірал.
— А я — пер англійський.
Чоловік, що його Ґуїнплен вважав за Том Джім-Джека, зайшовся від сміху.
— Чому не король? І справді, ти — правий. Комедіянт грає всі ролі. Скажи краще, що ти Тезей, царь Атенськии.
— Я пер англійський, і ми битимемося.
— Ґуїнплене, це вже надто далеко. Не жартуй з тим, хто може звеліти одшмагати тебе. Мене звуть лорд Давид Діррі Мойр.
— А мене звуть лорд Кленчерлі.
Лорд Давид удруге зайшовся від сміху.
— Добре вигадано. Ґуїнплен — лорд Кленчерлі. Це й справді те ім'я, що його треба мати, щоб володіти Джосіяною. Слухай, я вибачаю тобі. А знаєш чому? Тому, що ми обидва її коханці.
Порт'єра з коридора відкрилася, і голос сказав:
— Мілорди, ви обидва її чоловіки.
Обидва повернулася
— Баркілфедро! крикнув лорд Давид.
Це й справді був Баркілфедро.
Він низько вклонився обом лордам, усміхаючися.
Позад нього, на декілька кроків, стояла якась людина з шанобливим і суворим обличчям; в руцї у неї було чорне жезло.
Ця людина виступила вперед, зробила три поклони перед Ґуїнпленом і сказала йому:
— Мілорде, я пристав чорного жезла. Я прийшов, згідно з розпорядженням її величности, за вашою світлістю.
. КНИГА ВОСЬМА
КАПІТОЛІЙ ТА ЙОГО ОКОЛИЦІ
І
РОСТИН ВЕЛИЧНИХ РЕЧЕЙ
Страшна сила, що вже протягом стількох годин примушувала Ґуїнплена зазнавати різних приголомшливих вражінь і що перенесла його до Віндзора, тепер знову призвела його до Лондона.
Реальні візії проходили перед ним безперервно одна за одною.
Не було жадних засобів визволитися від них. Тільки зникало одне, з'являлося друге.
Він не мав часу передихнути.
Хто бачив жонглера, той бачив долю. Ті кулі, що падають, летять угору и знов падають, — це люди в руках долі.
Кулі та іграшки.
Увечері того самого дня Ґуїнплен опинився у незвичайному місці.
Він сидів на лаві, що її прикрашали гербові лілії. На ньому поверх його шовкового одягу була червона оксамитова мантія, підбита білим атласом з горностаєвою опушкою, з двома горностаєвими наплічниками, облямованими золотом.
‘ Навколо нього були люди усякого віку — старі й молоді; вони сиділи, як і він, на лілейних квітах і, як він, були одягнені в горностай і пурпур.
Перед собою він побачив декількох людей на колінах. Ці люди були в чорних шовкових мантіях. Дехто з цих коліновклінних людей писали.
Проти себе, трохи віддалік, він побачив східці, естраду, бальдахин, великий щит, що виблискував між левом і однорогом, і під бальдахином на естраді, вгорі тих східців, притулене до щита позолочене й прикрашене короною крісло. Це був трон.
Трон Великобританії.
Ґуїнплен, тепер і сам пер, був у палаті англійських перів.
Як сталося, що Ґуїнплена введено було до палати лордів? Розповімо.
Протягом цілого дня, від самісінького ранку й до вечора, від Віндзора й до Лондона, від Корлеон-лоджа до Вестмінстер-Гола відбувалося безперервне піднесення із сходинки на сходинку. На кожній сходинці нове приголомшення.
З Віндзору його вивезли в королівському екіпажі з пристойним перові ескортом. Почет дуже нагадує варту, що охороняє заарештованого.
Цього дня люди, що жили вздовж дороги з Віндзору до Лондона, бачили кавалькаду почесного королівського конвою з дворян, що були на особливій платні у її величности; почет супроводив дві поштові карети і гнав щодуху. В першій сидів пристав чорного жезла із своєю паличкою в руці. У другій можна було розгледіти широкополого капелюха з білим пір'ям, що кидав густу тінь на лице, — лиця не видно було. Хто ж це там їхав? Чи то був принц? Чи то був в'язень?
То був Ґуїнплен.
Скидалося на те, що когось везуть до Лондонського Товера, насправді везли до палати лордів.
Королева утворила якнайкращу обстанову. Для майбутнього чоловіка своєї сестри вона дала людей із власного почету.
На чолі кортежа їхав на коні помічник пристава чорного жезла.
Перед приставом чорного жезла в його кареті, на лавочці, лежала подушка із срібної парчі. На подушці покладено було чорного портфеля, прикрашеного королівською короною.
У Брентфорді, останній станції перед Лондоном, обидва екіпажі й ескорт спинилися.
Тут їх дожидалася черепахова карета, що її запряжено було четвернею, з чотирма лакеями ззаду й двома форейторами спереду, — кучер був у перуці. Колеса, підніжки, шпиці й дишла — уся карета була в золоті. Коней прикрашувала срібна збруя.
Цей парадний екіпаж був такий розкішний і величний, що міг опосісти видатне місце серед тих п'ятидесяти знаменитих карет, малюнки яких залишив нам Рубо.
Пристав чорного жезла вийшов з екіпажа, а його помічник скочив з коня.
Помічник пристава зняв з лавочки поштової карети подушку з срібної парчі, що на ній лежав портфель з короною, взяв її на обидві руки и пішов позад пристава.
Пристав чорного жезла відчинив дверці порожньої карети, а потім дверці екіпажа, що в ньому був Ґуїнплен, і, спустивши очі, з пошаною запросив Ґуїнплена пересісти в карету.
Ґуїнплен встав з екіпажа й сів у карету.
Пристав з жезлом і його помічник з подушкою теж увійшли в карету, сівши на ту низеньку лавочку, що її призначено було в старовинних екіпажах для пажів.
Всередині карету було оббито білим атласом і прикрашено бенчським мережевом із срібними торочками та ґудзями. На стелі були герби.
Форейтори двох екіпажів, що їх оце залишили, одягнені були в королівські мундири. Кучер, форейтори й льокаї карети, що в неї сіли, мали сині барви, дуже розкішні.
Гуїнплен, не зважаючи на стан, майже цілковитої непритомности, що він перебував у ньому7 помітив цих пишних служників і спитав у пристава чорного жезла:
— Чиї це барви?
Пристав чорного жезла відповів:
— Ваші, мілорд.
Цього дня палата лордів повинна була засідати ввечері: Curia erat serena — писали в старовинних протоколах. В Англії парляментське життя залюбки було нічне життя. Відомо, що одного разу Шеріданові довелося свою промову почати опівночі й закінчити її, коли зійшло сонце.
Обидві поштові карети повернулися порожні до Віндзора, а карета, що в ній їхав Ґуїнплен, попрямувала до Лондону.
Черепахова карета всю дорогу від Врентфорда до Лондона проїхала шагом. Цього вимагала достойність кучерової перуки.
В особі цього урочистого кучера Ґуїнпленом заволодів церемоніал.
А в тім ця затримка напевне мала свою мету. Далі видно буде можливі мотиви. . ,
Ніч ще не наступила, проте вже смеркало, коли черепахова карета спинилася перед Кінґсґетом[53] [54], тяжкими ворітьми, що їх наче вдавлено між двома баштицями, які з'єднували Вайт-Гол з Вестмінстером.
Почет скупчився навколо карети.
Один з льокаїв, що стояв на задку, скочив на брук і відчинив дверці.
Пристав чорного жезла, а за ним і його помічник з подушкою в руках, встали з карети, і пристав сказав Ґуїнпленові:
— Мілорде, призвольте вийти. Тільки ваша світлість нехай
залишить капелюха на голові.
На Ґуїнпленові, під його дорожним плащем, було шовкове вбрання, що його він не скидав од учорашнього дня. Шпаги в нього не було.
Свій плащ він залишив у кареті.
Під аркою Кінґсґета, що служила для в'їзду екіпажів, були маленькі бокові двері, до яких вело декілька сходинок.
У всіх урочистих випадках пошана полягає в тому, що нижчі йдуть уперед того, кого шанують.
Пристав чорного жезла, маючи позад себе свого помічника, ішов спереду.
Ґуїнплен ішов за ними.
Вони піднялися по сходинках і ввійшли в бокові двері.
За декілька хвилин вони ввійшли у велику круглу кімнату з колоною посередині; це була нижня частина башти, заля першого надземового поверху; її освітлювали вузенькі стрільчасті вікна, що скидалися на ніші, — вона повинна була залишатися темна навіть у ясний день. Мало світла іноді становить невідмінну частину урочистости. Темрява — величчя.
В цій кімнаті стояло тринадцятеро людей: троє спереду, шестеро в другому ряді й четверо ззаду.
На одному з трьох перших був червоний бархатний одяг, а на двох інших такі самі червоні камізельки, тільки атласні. У всіх трьох на плечах були вишиті англійські герби.
Шестеро другого ряду були одягнені в далматики з білого муару; у кожного на грудях був особливий герб.
Четверо останні, всі в чорному муарі, були відмінні один від одного: у першого була блакитна мантія, у другого — на животі ясно-червоний св. Ґеорг, на третьому на грудях і на спині два вишивані малинові хрести, у четвертого — хутряний чорний комір з соболевої шкури. Всі вони були в перуках, без капелюхів і мали при боці шпаги.
В сутіні ледве можна було розгледіти обличчя цих людей. І вони так само не могли бачити Ґуїнпленового лиця.
Пристав чорного жезла підніс свою паличку й сказав:
— Мілорде Фермен Кленчерлі, бароне Кленчерлі і Геркенвіл. Я, пристав чорного жезла, перший урядовець залі засідань, передаю вашу світлість Джаретьєрові, першому герольдові Англії.
Особа в оксамитовому одязі виступила вперед, вклонилася Ґуїнпленові до землі й сказала:
— Мілорде Фермен Кленчерлі. Я Джаретьєр, перший герольд Англії. Мене призначив і затвердив на моїй посаді його милість герцоґ Норфолкський, спадковий граф-маршал. Я присягав на вірність королю, перам і лицарям ордена Підв'язки. В день мого призначення, коли граф-маршал англійський вилив мені на голову келех вина, я урочисто обіцяв служити дворянству, уникати спільництва осіб поганої репутації, скорше пробачати, ніж ганьбити шляхетних людей і допомагати вдовам і дівам.