Я, людина більш земна, уславлю хвіст.
Коли вважати, що хвіст у найбільшого кашалота починається там, де тулуб найтонший — тобто з людський стан завтовшки, — можна вирахувати, що площа самої горішньої поверхні його — принаймні п’ятдесят квадратних футів. Щільна, округла ріпиця його розширюється на боки в дві широкі, міцні пласкі лопаті, чи то плавці, які дозаду поступово стоншуються до товщини менше дюйма. В місці роздвоєння ті лопаті трохи перекривають одна одну, а далі розходяться на боки, лишаючи між собою широкий проміжок. У жодного живого створіння нема таких витончених ліній, як обриси тих місяцеподібних лопатей. У великого дорослого кашалота ширина повністю розправленого хвоста значно перевищує двадцять футів.
Уся ця частина китового тіла здається суцільним, туго зітканим пластом міцної сухожильної тканини; але розітніть її, і ви побачите, що вона складається з трьох різних шарів: верхнього, середнього й нижнього. Волокна верхнього й нижнього шарів довгі й лежать горизонтально; а в середньому шарі вони короткі й тягнуться згори вниз між двома зовнішніми шарами. Ця триєдина структура, поряд з іншими чинниками, дає хвостові кита його силу. Для того, хто вивчав старовинні римські мури, середній шар явить цікаву аналогію тонким шарам пласких цеглин, які завжди чергуються з рядами каменів у цих дивовижних пам’ятках давнини і які, безперечно, додавали багато міцності тому нездоланному муруванню.
Але, немовби величезної сили самого жилавого хвоста було не досить, уся громадина левіафана поспіль обплетена, наче основою й пітканням, м’язовими волокнами та стьожками, що, проходячи з обох боків його тулуба, впадають у плавці й непомітно зливаються з їхніми сухожильними шарами, надаючи хвостові ще більшої потужності, так ніби у хвості зосереджувалася вся незмірна кашалотова сила. Якби всесвіт можна було знищити, то хіба лиш ця сила була б на таке спроможна.
Проте ця неймовірна сила нітрохи не зменшує граційної гнучкості рухів того хвоста: в ньому титанічна могутність сполучається з дитинною легкістю. Навіть більше: саме та сила й надає його рухам такої безмежно грізної краси. Справжня сила ніколи не вадить красі чи гармонії, а, навпаки, часто породжує їх; і в усьому тому, що вражає нас красою, сила і є одним з головних джерел чару. Приберіть оті опуклі м’язи, що ніби прориваються назовні крізь мармур у статуї Геракла, — і вся краса пропаде. Коли відданий Еккерман відгорнув простирадло, яким укрили оголені останки Гете, його вразило могутнє огруддя цього чоловіка, чимось схоже на римську тріумфальну арку. Завважте, яку міцну статуру дав Мікеланджело самому богові-отцеві, коли малював його в людській подобі. І хай м’які, плавні, гермафродитичні обриси на італійських картинах, що зображують бога-сина, чудово розкривають божественну любов, що живе в ньому, хай у цих картинах уявлення про нього втілено якнайуспішніше, — вони начисто позбавлені будь-якої м’язистості, хоч натяку на будь-яку силу, крім отієї негативної, чисто жіночої сили покори та терпіння, яка для кожного, кому дано цю силу, становить особливу практичну цінність Христового вчення.
Гнучкість і пружність органа, що його я тут описую, такі, що будь-які його рухи — чи то грайливі, чи то поважні, чи то розгнівані — при будь-якому настрої кита незмінно бувають позначені надзвичайною грацією. В цьому їх не може перевершити рука жодної феї.
Для китового хвоста характерні п’ять основних рухів. Перший — уживання його як рушія. Другий — використання його як булави в бою. Третій — обмацування. Четвертий — ляскання по воді. І п’ятий — задирання вгору.
Перший рух. Хвіст у левіафана розміщений у горизонтальній площині й працює не так, як у всіх інших морських істот. Він ніколи не вихляє. Як у людини, так і в риби вихляння — ознака ницості. А для кита хвіст — це єдиний рушійний засіб. Пливучи щодуху, велетень підгинає його, наче пружину, під себе, а тоді рвучко випростує, відштовхуючись від води, і рухається вперед отими своєрідними ривками чи стрибками. Бічні плавці відіграють у нього тільки роль стерна.
Другий рух. Досить знаменно, що в двобої з іншим кашалотом зброєю кашалота є тільки голова та зуби, проте в сутичках з людиною він уживає здебільшого хвоста, ніби показуючи тим свою зневагу. Щоб ударити по човну, він швидко відгинає хвоста, потім розслаблює його, і хвіст, випростуючись, завдає удару самою лиш силою інерції. Коли хвіст рухається в повітрі без ніяких перешкод, та ще коли удар влучний, перед ним ніщо не може встояти. Ні ребра людини, ні ребра човна не витримують його. Єдиний рятунок — ухилитися. Проте коли хвіст ударяє збоку, долаючи опір води, тоді, завдяки великій плавучості човна та пружності його матеріалу, здебільшого обходиться якимсь там зламаним шпангоутом чи однією-двома проломленими планками обшивки — ніби штурханцем під бік. Ці бічні удари по човну з-під води трапляються так часто, що китобої мають їх за дитячу забавку. Котрийсь відірве полу від куртки — пробоїну заткнуть, та й уже.
Третій рух. Я не можу цього довести, але мені здається, що почуття дотику в кита зосереджене в хвості; бо з цього погляду тільки хобот слона може зрівнятися з ним чутливістю. Ця чутливість виявляється, головним чином, у акті обмацування, коли кит неквапливо, з якоюсь своєрідною делікатністю поводить величезним плавцем з боку в бік по поверхні води; і якщо він намацає бодай вуса якогось моряка, то біда тому морякові разом з його вусами. Яка ніжність у тому спробному дотикові! Коли б той хвіст іще міг хапати предмети, він би зразу нагадав мені про Дармонодесового слона, що вчащав на квітковий базар і з низькими поклонами підносив дівчатам бутоньєрки, а потім ніжно обіймав їх хоботом за стан[123]. З багатьох поглядів дуже шкода, що хвіст кашалота не має цієї хапальної здатності; бо я чував і про іншого слона, що, поранений у бою, обвивав хоботом дротик і висмикував його з рани.
Четвертий рух. Якщо ви зумієте непомітно підкрастися до кита, коли він вважає себе в безпеці серед морської самотини, то часом побачите, як він, відкинувши свою неймовірно огрядну гідність, грається в океані, немов мале кошеня перед коминком. Але й у цій грі видно його силу. Широкі лопаті хвоста злітають високо в повітря, а потім ударяють по поверхні води, і громовий виляск розлягається на багато миль. Вам може здатися навіть, ніби то вистрелила велика гармата; а коли ви помітите над другим кінцем китового тіла легеньку хмарку пари з дихала, то подумаєте, ніби то димок із запального отвору.
П’ятий рух. У звичайній позиції, коли левіафан плаває на воді, його хвіст лежить багато нижче спини й зовсім не видний під водою; та коли він збирається пірнути, то хвостовий плавець його злітає на добрих тридцять футів прямовисно вгору, зависає там на мить, вібруючи, а тоді стрімко шугає вниз і зникає під водою. Поряд із високим "стрибком", про який ми розповімо десь далі, це задирання китового хвоста — можливо, найвеличніше видовище, яке можна побачили в усій живій природі. Велетенський хвіст немовби конвульсивно тягнеться з бездонних глибин до небесних висот. Так я у своїх снах бачив, як величний Сатана з вогненної Балки пекла простягає колосальну зболілу лапу ввись. Та під час споглядання таких сцен усе залежить від того, в якому ви настрої: якщо в настрої Данте — ви побачите дияволів, якщо ж у настрої пророка Ісайї — то архангелів. Якось на світанку, коли небо й море палали червоною загравою, я, стоячи на марсі свого судна, побачив у східному боці великий табун китів, що пливли прямо на сонце, тріпочучи влад високо піднятими хвостами. Мені подумалось тоді, що такого величного обряду вшанування божества ще ніколи не видано — навіть у Персії, на батьківщині вогнепоклонників. Як засвідчив Птолемей Філопатор [124] щодо африканського слона, так і я засвідчую щодо кита: це найпобожніше з усіх живих створінь. Адже, за словами царя Юби[125], бойові слони в давнину часто вітали ранкове сонце, в глибокій тиші піднімаючи вгору хоботи.
Хоч я принагідно й зіставив у цьому розділі кита зі слоном, порівнявши в певному відношенні хвіст одного й хобот другого, не треба ставити знак рівності між цими двома протилежними органами, а вже й поготів між самими створіннями, яким вони належать. Бо так само як наймогутніший слон — просто цуцик супроти левіафана, так і хобот його супроти левіафанового хвоста — не більше, ніж стебельце лілеї. Найнищівніший удар слонового хобота — не більше, ніж жартівливий доторк віяла в порівнянні з потужним, руйнівним ударом важезних лопатей кашалотового хвоста, що не раз підкидав у повітря цілий вельбот разом із веслами й усією командою, достоту так, як індійський жонглер підкидає м’ячі [126].
Що більше я міркую про цей могутній хвіст, то гостріше відчуваю власну неспроможність описати його. Інколи той хвіст робить жести, які лишаються для нас незбагненними, хоч вони зробили б честь кожній людській руці. У великому табуні кашалотів ці таємничі жести бувають такі незвичайні, що я чув, як дехто з китобоїв запевняв, ніби вони схожі на таємні знаки й символи масонів і ніби кит у такий спосіб свідомо розмовляє зі світом. Не бракує й інших украй дивних рухів усього китового тіла, яких не можуть пояснити навіть найдосвідченіші мисливці на китів. Отже, хоч би як я анатомував кита, а глибше шкіри проникнути не можу; я його не знаю й ніколи не пізнаю. Та коли я не розумію до пуття навіть хвоста цього левіафана, — як мені зрозуміти його голову? І ще більше: як мені зрозуміти його обличчя, коли він того обличчя не має? Він немовби промовляє: "Ти побачиш мою задню половину, мій хвіст, але лиця мого не побачиш". Та я й задньої половини не можу роздивитись як слід, і хай він хоч що твердить про своє обличчя, я знов кажу, що обличчя в нього нема.
87
НЕПЕРЕМОЖНА АРМАДА
Довгий, вузький півострів Малакка, що простягається на південний схід від території Бірми, є найпівденнішим виступом усієї Азії. Майже суцільною низкою тягнуться від того півострова довгі острови Суматра, Ява, Балі й Тімор; разом з багатьма іншими вони утворюють дамбу, чи то вал, що з’єднує Азію з Австралією й відгороджує пустельні простори Індійського океану від густо розсипаних архіпелагів Сходу.