Я зазвичай лягаю пізно.
– Спасибі, мастере Копперфілд. Я піднісся над своїм мізерним становищем від тих часів, коли ви вперше привітали мене. Це правда. Але все одно я людина вбога і мізерна. Сподіваюся, що завжди буду я мізерним і смиренним. Ви не розчаруєтесь у моїй смиренності, якщо я розкрию вам маленьку таємницю, мастере Копперфілд? Ні?
– О, ні! – приневолив я себе вимовити.
– Спасибі! – він витяг хустинку і почав витирати долоні. – Міс Агнес, мастере Копперфілд.
– Ну, Уріє?
– О, як приємно чути, що ви так невимушено звете мене Урією, – вигукнув він і підстрибнув, мов конаюча риба. – Чи вона не здалася вам дуже прекрасною сьогодні ввечері, мастере Копперфілд?
– Вона здалась мені такою, як і завжди: в усіх розуміннях кращою від усіх інших, – відповів я.
– О, дякую! Це так слушно! – промовив він. – О, дуже дякую вам за це!
– Нема за що, – згорда відповів я. – Нема причини вам дякувати мені за це.
– Саме ця причина, містере Копперфілд, – вів далі Урія, – і є, правду кажучи, тією таємницею, яку я хотів собі дозволити розкрити вам. Хоч який я вбогий і смиренний, – він почав ретельніше витирати свої долоні і досліджувати їх при світлі каміна, – хоч яка вбога і смиренна моя мати, хоч яким низьким був завжди наш бідний, але чесний дім, образ міс Агнес (я сміливо довіряю вам свою таємницю, мастере Копперфілд, бо я завжди любив вас від того першого моменту, коли мав приємність побачити вас в екіпажі, запряженому поні) роками ховався в моєму серці. О, мастере Копперфілд! Як чисто і ревно кохаю я саму землю, по якій ходить моя Агнес!
Здається, в мене з'явився відчайдушний намір схопити розпечену коцюбу і проколоти його нею. Це шокувало мене, наче куля, якою пальнули з гвинтівки, і мене аж пересмикнуло. Я уявив собі Агнес, ображену бридкими думками цієї рудої тварини, коли подивився на нього, який він сидів хитрющий, наче його внутрішня натура опинилася назовні і захопила його тіло, і голова моя пішла обертом. Мені здалося, що він роздувається перед моїми очима; вся кімната сповнена була відгомоном його голосу; я мав дивне відчуття (мабуть, воно знайоме кожному), наче я вже все це бачив раніше і був певний, що знаю, які будуть його подальші слова.
Я вчасно помітив на його обличчі свідомість власної сили, це допомогло мені повернутися до тями і миттю згадати прохання Агнес, на яке я зважав найбільше. Хвилину тому здавалося мені неможливим, щоб з таким самовладанням зміг я спитати його, чи розповів він про свої почуття Агнес.
– О, ні, мастере Копперфілд, – відповів він, – о, що ви, ні! Я не казав цього нікому, крім вас. Бачте, я тільки починаю виповзати зі свого приниженого становища. Я покладаю багато сподівань на те, що вона помітить, який я корисний для її батька (а я справді дуже корисний для нього, мастере Копперфілд), як я торую для нього шлях і скеровую його правильним напрямком. Вона така віддана своєму батькові, мастере Копперфілд (о, як приємно бачити таку люблячу доньку!), що, здається, заради нього вона зможе добре поставитись і до мене.
Я зрозумів глибину всього плану цієї каналії і добрав, чому він розкрив свої наміри.
– Якщо ви будете такі ласкаві приховувати мою таємницю, мастере Копперфілд, – вів він далі, – і взагалі не йтимете проти мене, то я вважатиму це за особливу ласку. Ви не захотіли б робити мені неприємностей. Я знаю, яке у вас добре серце; але ж ви мене знали тільки в мізерному становищі (в мізернішому, слід було б мені сказати, бо я й досі мізерний), і тому ви несвідомо могли б бути налаштовані проти мене й налаштовувати проти мене мою Агнес. Я зву її моєю, як бачите, мастере Копперфілд. Сказано в одній пісні: "Від корон відмовлюсь я, щоб сказати їй – моя". І одного чудового дня я сподіваюся зробити це.
Люба Агнес! Я вважав її занадто прекрасною для будь-якого чоловіка, і невже судилось їй стати дружиною такого негідника?
– Нема чого тепер поспішати, мастере Копперфілд, – продовжував Урія свою слизьку мову, поки я сидів, дивися на нього і думав свої думки. – Моя Агнес ще дуже юна, а матуся і я йтимемо нашим шляхом вгору і зробимо ще багато нових удосконалень, доки це буде цілком зручно. Отже, я матиму час помалу познайомити її з моїми сподіваннями, як дозволять обставини. О, я такий вдячний вам за довіру. Уявіть собі, яка це втіха знати, що ви розумієте наше становище і напевно, не бажаючи спричинитися до сімейних неприємностей, не йтимете проти мене.
Він схопив мою руку, яку я не насмілився забрати, міцно стиснув її, а потім глянув на годинник.
– Боже мій, – сказав він, – вже по першій! Так непомітно лине час в щирій розмові, мастере Копперфілд, що вже майже пів на другу!
Я відповів, що мені здалося, ніби вже пізніше. Не можу сказати, щоб мені це справді здалось, але моя здатність продовжувати розмову цілком вичерпалися.
– Боже мій, – задумливо сказав він, – уже, мабуть, години дві тому всі лягли спати в будинку, де я зупинився, у готельчику біля Нью Рівер.
– Шкода, – відказав я, – що в мене тільки одне ліжко, і що я...
– О, не турбуйтеся про ліжко, містере Копперфілд, – підхопив він, закидаючи ногу на ногу. – Проте ви не будете заперечувати, якщо я ляжу перед каміном?
– Коли так, – сказав я, – то прошу, лягайте в моє ліжко, а я влаштуюся перед каміном.
Висловлюючи своє приємне здивування, він так голосно відмовився, що, мабуть, крики його досягли слуху місіс Креп. Моя господиня тим часом спала, очевидно, у віддаленій кімнаті внизу, і уві сні заспокоювало її стукотіння несправного годинника, на який вона посилалася завжди під час наших невеличких суперечок про пунктуальність: годинник цей завжди відставав не менше ніж на три чверті години, і вранці завжди довго радилися, наскільки треба його поставити вперед. Жодні вмовляння не могли змусити скромного мерзотника лягти в моїй спальні, і я мусив якнайкраще влаштувати йому відпочинок перед каміном. Матрац від канапи (що був занадто короткий для його довгов'язої постаті), подушки, ковдра, простирадло, скатертина і пальто – ось із чого влаштував я йому ліжко, за яке він розсипався в подяках. Я позичив йому також нічний ковпак, який він одразу натяг і в якому він мав неймовірно потворний вигляд, і я більше ніколи сам його не вдягав.
Ніколи не забуду цієї ночі. Ніколи не забуду, як я крутився з боку на бік; як бентежили мене думки про Агнес і про це створіння; як міркував я, що можу зробити і що слід мені зробити; як вирішив я, що найкращим для її спокою буде не робити нічого і тримати при собі цю новину. Коли мені вдавалося заснути на кілька секунд, то переді мною поставали обличчя Агнес з її ніжними очима та її батька, який з любов'ю дивиться на неї, і сповнювали мене невимовним жахом. Коли я прокидався, згадка про Урію, який лежить у сусідній кімнаті, душила мене, мов кошмар, і гнітила мене свинцевим тягарем, немовби в моїй квартирі оселився сам диявол.
Усі мої сни проймала думка про розпечену коцюбу. Повсякчас мені ввижалося, що я вихопив її з каміна і простромив тіло Урії. Зрештою ця думка так опанувала мене, хоч я й знав, що це тільки моя хвора уява, що я мусив вийти в сусідню кімнату подивитися на нього. Він лежав на спині, далеко простягши ноги, з горла його виривалося хрипіння, з носа – сопіння, а рот його був розкритий, як віконце поштової контори. У дійсності він був значно гірший, ніж у моїй збентеженій уяві. І після цього я мимоволі кожні півгодини виходив подивитися на нього. А довжелезна ніч, здавалося, не мала кінця, i хмарне небо не обіцяло дня.
Коли я побачив, як рано-вранці він виходить з моєї квартири (слава богу, він не лишився на сніданок), мені здалося, ніби в його особі покидає мене сама ніч. Ідучи до палати, я дав місіс Креп особливе розпорядження повідчиняти всі вікна, щоб провітрити і очистити від його присутності мою вітальню.
ІХ. Я потрапляю в полон
Більше не бачився я з Урією Гіпом аж до того дня, коли Агнес виїхала з міста. Я прийшов до контори диліжансів попрощатися з нею; він теж був там, бо повертався до Кентербері тим самим диліжансом. Я трохи радий був побачити його жалюгідне, закоротке в талії і зависоке в плечах, шовковичне пальто, яке разом із парасолькою стирчало з краю заднього сидіння на імперіалі диліжанса, а Агнес, звичайна річ, їхала всередині. Але я заслужив цю маленьку втіху муками, що їх я зазнав, намагаючись приязно розмовляти з ним. Як великий яструб, кружляв він навколо нас, не лишаючи ні на секунду самих і вигинаючись при кожному слові, з яким я звертався до Агнес або Агнес до мене.
Усе ще збентежений його відвертістю біля мого каміна, я багато думав про слова, які сказала Агнес щодо майбутнього компаньйонства: "Я зробила те, що, на мою думку, було правильним. Певна, що така жертва потрібна для спокою тата, я попросила його зробити це". Від тієї хвилини мене весь час гнітила думка, що вона піде на будь-яку жертву заради нього. Я знав, як любила вона батька, я знав, наскільки вона віддана. З власних слів її знав я, що вона вважала себе невинною причиною його помилок і палко бажала відплатити йому свій величезний борг. Мене не втішала думка про відмінність її від огидного рудого в шовковичному пальті, бо саме ця різниця між ними – відданість її чистої душі та підла його нікчемність – і була основною небезпекою. Усе це, безсумнівно, він знав достоту, і добре зважив у своїх хитрих планах.
Проте я не мав сумнівів, що перспектива такої жертви зруйнує щастя Агнес; я розумів, що вона ще нічого не знає про це, і тому не міг зашкодити їй застереженнями. Тож ми розлучились, не поговоривши як слід: вона посміхалася мені, махала рукою з вікна диліжанса; її злий демон корчився на даху, немовби вже тримав її в своїх пазурах і святкував перемогу.
Довго після цього не міг я позбутися тієї прощальної картини. Коли Агнес написала мені про благополучне прибуття додому, я почувався таким же нещасним, як і під час її від'їзду. Варто було мені тільки замислитись, як думки мої зверталися до Агнес і до Урії. Майже щоночі снилися вони мені. Думки стали частиною мого життя, такою ж невід'ємною від мене, як моя власна голова.
Я мав досить вільного часу для цих думок: Стірфорс був в Оксфорді, як він писав, і за винятком того часу, коли я сидів у палаті, я здебільшого лишався на самоті.